Що таке ропа та як її добували на Закарпатті

Легенда про двобій

Солотвинські шахти були єдиним місцем у Чехословацькій республіці (куди входило Закарпаття у міжвоєнний час), де сіль добували з-під землі. Це були великі зали завширшки 30–40 і заввишки 100 метрів. Поклади солі, які принесли славу цьому регіону, за різними джерелами, сягають 120 млн тонн. Солотвинська сіль біла, кристалічна, з дуже низьким відсотком домішок. І з ХІХ століття на її видобуток діяла державна монополія. У 1920-х торгівлю контролювало Міністерство фінансів. Через високу вартість солотвинська сіль була рідкістю на столах місцевих мешканців. 

Інша річ — ропа. Старі соляні ями чи копальні з часом заливала вода, перетворюючи їх на соляні озера та колодязі. Саме така солона вода і присмачувала страви на столах місцевої людності.  Найпопулярнішим після Солотвина місцем видобутку було село Шандрово, нині — Олександрівка біля Хуста.

"У Шандрові незначне здобування солі у ямах провадилося від року 1743 до 1780, на якийсь час копання було залишене, потім знов почато і проваджено до року 1832, коли через кепську сіль ці копальні остаточно залишені і з року 1833 заплавлені водою. В Нересниці солекопальні закрилися року 1855. На тих місцях позалишалися озерця, або колодязі сольової ропи", — написав 1938 року економіст та колишній міністр внутрішніх справ УНР Олександр Мицюк у праці "Нариси з соціально-господарської історії Підкарпатської Руси".

Закарпатські верховинці вважали, що соляна ропа — це дар природи. Право на вільне користування нею місцеві пояснювали легендою, що пов’язана з Матвієм Корвіном, королем Угорщини, Хорватії та Богемії1443—1490. Оповідку у 1920-х роках у селі Драгово записав фольклорист Корнило Заклинський. У ній йшлося про вирішальний двобій лицарів: Павло Киниж із Салдобоша здолав османського воїна, забезпечивши перемогу у війні. Коли король Матвій захотів обдарувати переможця, то Киниж не схотів ані золота, ані срібла, тільки колодязь y Шандрові. Просив так, аби мешканці Марамароша могли брати з нього ропу безкоштовно, а люди з інших країв — ні.

Олександр Мицюк дослідив, що перевага для мармарощан справді існувала: "Фактом було, що Марамарош, як сконстатовано і за переписів 1715–1720 років, мав такий привілей, що його людність за купівлю солі не платила так дорого, як людність інших жуп. Мармарощани за «мажу» соли на місці копальні платили 15 крейцарів, а людність інших жуп 2 фл. і 7 кр., тобто у 81 раз дорожче. Було фактом і безплатне користування мармарощан соляною ропою".

Черга на 100 возів

Ропа у Шандрові була дуже популярною. Щоб якось упорядкувати потік людей, на початку ХХ століття уже запровадили графік набору. Про це згадує фольклорист Іван Сенько у розвідці "Край карпатський очима етнолога": "Ропу з колодязя у Шандрові брали жителі 99 сіл Мараморощини: понеділок і вівторок — Волівщина, середа і четвер — Тячівщина, п’ятниця і субота — Хустщина. Черги були великі, і коли не попав у відведені дні, то доводилося чекати наступного тижня". 

Працювали дві криниці: дуже солона і м’якша. Глибина колодязів сягала 12 метрів. Дійшовши до дна, на наповнення чекали близько 12 годин.

Бувало, що біля колодязя збиралося до ста возів. "Ропу возили у бочках: 100-літрових чи 200-літрових. Батько їхав до Шандрова із двома 200-літровими бочками. Тієї ропи вистачало на рік. В ній вимочували м’ясо, яке хотіли будити в диму, нею солили їжу. Але для засолювання капусти, для худоби треба було кам’яну сіль", — описав дослідник.

Однак везти річний запас ропи додому могли лише ті, хто мав коней чи волів. Мешканці з ближніх сіл возили її влітку у діжках ручними візками, взимку — на санях. З невеликими дерев’яними діжками пропускали без черги. 

Дехто возив ропу на продаж — у Велятино, Хуст, Ізу, Буштино, Воловенині Міжгір’я. Таких людей називали "ропляниками". На них чатували фінансові інспектори, які стежили, щоб люди купляли кам’яну сіль із Солотвинських шахт. Возили на продаж ропу і єврейські родини з Данилова. Мешканцям цього села також дозволяли брати солону воду безкоштовно, але не більше 500 літрів. За цим стежили доглядачі колодязів. 

Атмосферу у Шандрові яскраво описав англійський журналіст Майкл Вінч у книжці "Одноденна держава" 1939 року. "Шандорово відоме своїми криницями із соленою водою, а селяни у цій місцевості використовують її і для куховарства, і як замінник солі на столі. Головна криниця із солоною водою, над якою стояв високий стовп із жердиною для витягання води, була край дороги в чистому полі, вкритому травою. 

Довкола неї стояла група селян в кудлатих шапках з овечої шкіри; один із них, кругловидий, усміхнений, повільно витягав воду, піднімаючи жердину рука за рукою вгору, а тоді розподіляв її між рештою людей. Дехто приніс дерев’яні цебра, з’єднані між собою коромислами; інші — дерев’яні відра, а один старий залишився вірним біблійному міхові для води. 

Тоді повільно під’їхали два скрипучі вози із величезними бочками, запряжені втомленими маленькими кониками. Фірман одного з них та його жінка — витрішкувата селянка, що годувала груддю дитину, їхали два дні з високогірної місцевості поблизу польського кордону. Другий віз, позичений в товариша, був під наглядом фірманового сина — молодого хлопця, який швидко заснув на сіні. Вони пояснили, що їхній приїзд — це щорічна експедиція, і що води, яку вони тут наберуть, їм вистачить на цілий рік. 

Взимку, коли роботи в полі немає, такі експедиції здалека не є нічим незвичайним: оскільки сіль залишається однією з небагатьох необхідних для життя речей, які селянин не може продукувати самостійно, тому цінним є сам привілей добування цієї води. Кажуть, що привілей селянам з території, яка зараз охоплює дев’яносто три села, надала Марія Терезія за три дні до своєї смерті у 1780 році. Тут не беруть плату за воду, хоча вся сіль під землею належить державі, – окрім номінальної суми на утримання криниці, польової дороги, що веде до неї та будиночка сторожа".

У воєнні та повоєнні роки, коли у людей забрали коней та волів, селяни Данилова і Шандрова навчилися виварювати сіль. Робили так звані "вакарови", а тих, хто їх продавав, називали "вакаровляниками". Коли ропа, яку варили на вогні, випаровувалася, на стінках посудини утворювалася кірка із солі. То і був вакаров. Його обережно виймали й засипали у дерев’яну діжку до 25 кілограм, а ропу продовжували кип’ятити. Виварену сіль несли на ринки і обмінювали на продукти. 

У роки Другої світової за один кілограм такої солі давали десять кілограмів білої муки. Часто вакаров обмінювали на зерно. Так цей термін означив нерозривність символу українців — хліб-сіль. Сьогодні ж про "біле золото" в Олександрівці пам’ятають лише старожили, а декотрі селяни використовують ропу із закинутого колодязя для закладки овочів чи засолювання сала.