Що таке "довга хижа" та як жилося в ній на Закарпатті

"Довга хижа" — етнічна традиція

Наприкінці ХІХ століття закарпатський священник-етнограф Юрій Жаткович записав, як виглядали хати українців краю: "Хата і двір русина (українця) має свій унікальний вигляд. Коли русин зводить хату, то не дивиться на якісь санітарні закони, насамперед дивиться, щоб хатнє місце було «чисте», і щоб хлів йому був близько перед очима. Через це хлів буває розміщений не тільки близько біля хати, а в багатьох місцях знаходиться з хатою під однією стріхою. Так, що з сіней потрібно йти до хати (кімнати) так, як і до хліва". На межі ХІХ та ХХ століть саме тип хати "під одним дахом" був найпоширенішим на порубіжжі бойків, лемків та долинян. Такі зводили у селах поблизу Великого Березного, Перечина, Ужгорода, на заході Міжгірщини, Воловеччині, Свалявщині, рідше — на Рахівщині. На Львівщині цей тип помешкань прижився у гірських районах, суміжних із Закарпаттям (Турківщина та Сколівщина). 

"Довгою хижею" або "довгою хатою" називали однорядну забудову, де житло і господарські будівлі розміщені під спільним дахом. Дослідники традиційної дерев’яної архітектури пов’язують її виникнення з потребою захисту людей і худоби від морозів, диких звірів, зручністю догляду за свійськими тваринами, економією матеріалів, специфікою ведення господарства в умовах суворого клімату.

"Типологічно цей тип забудови двору бере початок від давніх форм будівель, відомих ще в Київській Русі. Отже, йдеться про залишок давньої української етнічної традиції, пов’язаної з пристосуванням до суворих умов та природних стихій в умовах рідкого населення краю", — вказує історик Михайло Тиводар у книжці "Етнографія Закарпаття". 

Дослідник народного житла українців Закарпаття ХVIII—ХХ століть Павло Федака вважає, що поширення довгих хат частково можна пояснити  високою ціною на ліс, внаслідок чого для економії будівельного матеріалу господарські будівлі "нав’язували" на житло в один ряд. 

"Але основною причиною побутування і поширення цього типу двору на передгірські і частково низовинні райони була етнічна традиція, яка в різних соціально-економічних та природних умовах трансформувалася, видозмінювалася, набувала нових рис, стаючи в свою чергу традицією цих теренів. Цьому сприяли також міграції з північних, гірських районів до передгір’я і низовини: переселенці, осідаючи на нових місцях, переносили сюди і свою будівельну традицію", — йдеться у дослідженні Павла Федака.

Житло для горян і долинян

Українці Закарпаття з давніх часів зводили житло з найпоширенішого тут матеріалу — дерева. У верховинських, підполонинських селах використовували хвойний ліс, долиняни ж будували "в зруб" переважно з листяних порід деревини. Круглі колоди зрубних стін в’язали між собою в чашку — "цівку". З кінця ХІХ століття практикували способи кріплення зрубних стін на кутах "у лапу", "риб’ячий хвіст", "німецький угол", "канюк". Зверху стіни такого житла накривали чотирисхилим дахом. З другої половини ХІХ століття набули популярності чотирисхилі дахи з усіченими фронтонами. Зазвичай дах покривали соломою, а гуцули, бойки і долиняни з кінця ХІХ століття також драницями чи ґонтом. 

На кадастрових картах середини ХІХ століття дослідники фіксували різні варіанти розташування "довгих хат". Їхня кількість і величина завжди вказувала на заможність та соціальний стан господарів. Бідніші сім’ї найчастіше мали одну хату з двох приміщень — житлової кімнати і сіней. Іноді добудовували невеликий хлівець для свиней чи кіз. Залежно від статку родини, кількість господарських будівель в одному ряді і під однією з житлом стріхою поступово збільшували. Найзаможніші могли дозволити собі таку комбінацію: хата ("хижа") + сіни + комора + стайня + стодола + хлівець ("стаєнка"). 

У книжці "Народне житло українців Закарпаття ХІХ–ХХ столітя" Павло Федака наголошує на важливій деталі: "У більшості сіл Великоберезнянського району переважав тип довгої хати з розташуванням житлової кімнати на краю будови, а тому в боковому фасаді вирубувалось одне або два вікна. Ця деталь характерна для всієї Південної Лемківщини, де побутують довгі хати, і відрізняє лемківські довгі хати від бойківських. Це стосується кількох сіл, розташованих у верхів’ях течії річки Уж (Гусний, Сухий, Тихий, Ужок). За плануванням житла вони належать до бойківських, оскільки в більшості з них власне житло знаходиться між сіньми і коморою (остання має окремий вхід з галереї)".

Спорадично "довгі хати" зводили на Іршавщині, на Рахівщині — у селах Богдан, Білин, Кваси та Чорна Тиса. Там добудовані до хати господарські споруди називали "притулами". Окрім іншого, вони виконували функції утеплення з тильного(північного) боку житла.

Головним фасадом — на сонячний бік

При наближенні з гір в долину, солом’яні дахи на хатах ставали нижчими. Зруби помешкання тут часто білили, а двори — огороджували. На початку ХХ століття поширеним варіантом "довгих хат", зокрема у селах долинян, був такий, коли у житлах (хата + сіни + хлів + стодола) стайню і пелевню міняли місцями, тобто хлів виносили на кінець будівлі, углиб двору. Якщо у гірських районах ділянки часто були неправильної форми, а хати, до яких вели стежки, були розкидані по грункахберегах, то в долині вони найчастіше були вузькі і майже прямокутної форми. Хати тут будували близько до вулиці, розвертаючи до неї торцевим боком. Тож, від вулиці завжди було одне чи два вікна.

Павло Федака відзначив, що на Перечинщині прикметною рисою будівель було те, що під хатою облаштовували погріб"пивницю". Там зберігали овочі та молоко. Для цього робили високу підмурівку, з боку якої заходили до пивниці. Хата там ставала вищою. У старих “хижах” ями викопували або під ліжком у кімнаті, або ж ставили у дворі окрему "рупу"яма, в якій тримають карптоплю. Іноді у комплекс садиби входили також колодязь, дворова піч, шопа на дерево, курник та оборіг для сіна.

Житлове приміщення у "довгих хатах" завжди займало вигідніше місце задля зв’язку з іншими будівлями та зручного огляду двору і вулиці. Незалежно від напрямку під’їзних шляхів, найчастіше дім орієнтували головним фасадом на південний схід або південний захід, щоб отримати більше тепла та світла. На сонячний бік орієнтували також і господарські будівлі, що в умовах затяжної зими в Карпатах мало важливе значення.

Шлях зникнення: від архаїки — до комфорту

Хата в народній традиції  українців здавна була символом сім’ї та родини, тож до її спорудження намагалися залучити добрі сили. З будівництвом помешкання пов’язана низка звичаїв. Щоб захистити хату від нечистих сил, на Закарпатті під поріг клали овечу вовну — щоб у хаті було тепло, гроші — щоб було багатство, свячений мед — щоб в домі було солодке життя, і мак, щоб нечиста сила мала роботу — визбирати дрібні зернятка, перш ніж увійти до хати.

Планування житлового приміщення також мало стійкі етнічні й етнографічні ознаки. Усе залежало від розміщення печі та повороту її "челюстей". Як правило, закарпатці розміщували піч в одному з кутів біля вхідних дверей (зліва або справа). У гуцулів і бойків та більшості долинян челюсті печі повертали до поздовжньої стіни, а у лемків — до причілкової. Велика кімната умовно ділилася на кілька частин: кухонну (піч, мисник, ложечник), спальну (ліжко господарів і дитяча колиска), харчувальну (стіл, лавиці, стільці). Стіл розташовували у протилежному від печі кутку, або в центрі житла. Вздовж довгої і причілкової стіни розміщували широкі лавиці. Впритул до печі вздовж глухої стіни ставили постіль. У хаті, яку опалювали по-чорному"курна хата", стіни не білили і не оздоблювали. Якщо дим із печі виводили до сіней чи димарем на горище, то їх прикрашали іконами та рушниками.

На початку ХХ століття тип двору з однорядною чи Г-подібною забудовою був поширений серед усіх етнографічних груп українців Закарпаття, як у низовинних та передгірних, так і в гірських селах. "Довгі хати" почали поступово зникати, починаючи з другої половині 1940-х років. Від житла відокремлювали господарські будівлі: заради комфорту, а також через непотрібність, у зв’язку з появою колгоспів.  До кінця ХХ століття "довгі хижі" цілковито зникли. Музеєфікованими на Закарпатті на сьогодні є лише дві: в Ужгородському скансені — бойківська хата першої половини ХІХ століття з села ГуснийВеликоберезнянщина та хата-музей "Лемківська садиба" 1902 року у селі ЗарічевоПеречинщина.