Різдвяна зоря Якуба Гаватовича

Недооцінена роль

У присвяті, яку Якуб Гаватович написав наступного дня після вистави меценатці Регіні Жолкевській, він повідомляє про День святого Яна. Письменник Валерій Шевчук, який переклав "Трагедію…" з польської, переконаний: драму показали на Різдво Івана Хрестителя, у червні, а не на Главосіки в серпні, як загалом вважають. Зрештою, невідомо, чи були взагалі тоді ярмарки. Бо проводили їх по тижню з 19 січня, 8 травня і 10 вересня — а Різдво Предтечі припадає на 24 червня. День Усікновення голови Івана Хрестителя відзначають 29 серпня строгим постом, тож навряд чи доречно було влаштовувати цього дня виставу, хай навіть релігійну. 

На святковому ярмарку в Кам’янці-Струмиловій, що тоді належала родині Станіслава Жолкевського, виставу поставили силами вчителів і учнів місцевої школи. Того ж року драму видав львівський друкар Ян Шеліга. На титулі цього видання зазначено: його надрукували у передмісті Яворівському.

Про життя Якуба Гаватовича до цієї знаменної події дещо відомо. Він закінчив початкову школу у Львові. Після випуску його забрали чи помічником, чи слугою до домашнього вчителя трьох синів шляхтянки Катерини Сенявської у Бережани. Потім Якуб супроводжував магнатських синів до Кракова й навчався разом із ними. У 17 років став бакалавром вільних наук Ягеллонського університету, повернувся до Бережан, а потім став шкільним учителем у Кам’янці-Струмиловій. У 21 рік написав та поставив міракль про Івана Хрестителя. І сам, очевидно, зіграв головну роль, бо вона була особливо відповідальною.

Українські дослідники з важкої руки Михайла Возняка1881–1954 віддають перевагу низькому бароко перед високим і вважають "Трагедію…" Гаватовича слабким твором, не вартим уваги. І що він, мовляв, і не писав своїх інтермедій, позаяк поляк вірменського походження не міг так досконало знати місцеву говірку. Подібні стереотипи щодо п’єси повторюють і в підручниках з історії української літератури: схоластична, мало образів, ну і чужа національному духові. 

У релігійних драмах — містеріях і міраклях — чітко проступають тогочасні суспільні події та проблеми. Але через те, що нам не відомий культурний код людей епохи бароко, ми цього не помічаємо. Бо ще й не знаємо історичного та географічного контексту, у якому формувався цей жанр.

Різдвяне "бароко"

Містечко Кам’янка-Бузькадо 1944-го – Кам’янка-Струмилова — таке саме недооцінене, як і барокова драма Якуба Гаватовича. Місце, де відбулась прем’єра "Трагедії…" 1619 року, де 1913-го вперше поставили нецензуровану версію "Украденого щастя" Івана Франка, де Григорій Тютюнник написав "Вир", є майже невидимим на мапі української літератури.

25 грудня 2019 року, на Різдво за григоріанським календарем, я приїхала туди, щоб відчути дух свята. Нападало страшенно багато снігу, і я боялась, що не зможу потім звідти виїхати. Пройшла від автостанції до Західного Бугу й опинилась на різдвяному ярмарку. Базари, як це було ще в XVII столітті, у наших містечках відбуваються двічі на тиждень, здебільшого у вівторок і четвер, коли приїжджають торговці з китайським крамом — лахами, взуттям, іграшками, олією, оселедцями, комбікормом та всіляким залізом, старим і новим. Це для них і покупців із сіл 1619 року було поставлено виставу. Але даремно тут шукати гончарів, стельмахів, шевців, кушнірів, ковалів, лимарів і волярів. Хоча знайдуться, безперечно, і персонажі на кшталт аборигенів Климка та Стецька"Кіт в мішку" чи прибулих Максима, Дениса чи Грицька"Найкращий сон". 

Інтермедії Гаватовича дихають місцевим колоритом, їхня мова практично не потребує перекладу на сучасну українську. Їх спокійно можна ставити сьогодні на тих самих площах, що й 400 років тому. Я йшла заболоченим коридором між наметами торговців і мені хотілося, щоб зараз усі ці люди покинули торги й пішли дивитись виставу на горі, біля ратуші. Щоб їхні очі засяяли дитячою радістю, щоб вони сміялись, плакали і стискали кулаки. Бо нині — велике свято.

Площа, де колись відбулось це дійство, була вкрита кучугурами снігу. Замість ратуші стояв павільйон-кафе, поділений на дві частини. По один бік збирались місцеві пиворізи, а по другий — діти могли поїсти морозива й тістечок. Такого я ще не бачила. На розі будинку висіла меморіальна табличка, яка нагадувала про зоряний час Кам’янки-Струмилової, коли тут вперше показали "Трагедію…" Гаватовича. А всередині неоготичного костелу правилась "біла меса". Тут усе було біле — стіни, покрови, квіти, свічки, облатки, загорнуті в різдвяні листівки. Для цих людей, які якраз слухали літургію, Христос уже народився, для базару — ще ні. Тут моляться — там купують і торгують. Тепер ви розумієте, що таке барокова драма: симбіоз високого і низького, небесного і земного. І як воно було, так і лишилось. Приїдьте 25 грудня у Бібрку, Жовкву, Добромиль, Нове Місто — і ви побачите те саме українське бароко. У Львові, розмитому туризмом і діловитістю мегаполіса, цього вже нема. 

Митцеві в містечку потрібні покровителі, бо від цього залежить його існування — духовне та фізичне. Люди влади і грошей. Часом при них митець деградує, а часом використовує їх як плацдарм, щоб завоювати велике місто й назавжди розпрощатись із цим маленьким світом, де йому затісно та задушно. "Поміж люду людині не жити без злості", — писав юний бакаляр Якуб Гаватович, відчайдушно намагаючись втриматись на слизькій площині буття.

Проєкт Регіни Гербурт і Якуба

Літературна зоря Якуба Гаватовича могла б і не зійти, якби не Регіна Жолкевська1566–1626 — дружина канцлера, гетьмана коронного, воєводи київського Станіслава Жолкевського1547–1620, другої за рангом після короля особи в Речі Посполитій.

Подружжя Жолкевських пов’язувало справжнє, вистраждане кохання. На 1619 рік вони досягли піку слави й багатства. Станіслав більшість життя провів у військових походах. Він розгромив повстання Северина Наливайка, розбив опозиціонерів-рокошан у битві під Гузовом, воював із московитами й дійшов до самого Кремля. Станіслав заснував місто Жовкву. А розбудовувала його переважно пані Регіна.

Регіна Гербурт із Фельштина, по матері — Фредро, походила із великого роду. Він дав іще одну яскраву літературну зірку — польського драматурга Александра Фредра. А родич Регіни — Ян Щасний Гербурт — був одним з організаторів Сандомирського рокошу, що його придушував Жолкевський. 

Ян Щасний Гербурт спалахнув зорею на небосхилі нашої літератури як автор єдиного відомого вірша, написаного 1607 року живою українською мовою — "Пастуше, пастуше". Та цієї зірки ніхто не зауважив. І не помічає досі. "Pastusze, pastusze // Liubliu te do dusze // A szczo mene boli // Skazu ty do woli…", — цього вірша немає в жодній антології української барокової поезії.

Сімнадцяте століття — це початок згасання магнатських родів. Гербурти помалу сходили з історичної сцени. Батьки гинули в битвах, діти народжувалися кволими й часто помирали, спадкоємці не могли впоратися зі статками в лихі часи, позначені війнами, чумою, голодом, надзвичайно холодними зимами. Відходила блискуча військово-політична еліта — горда, свавільна, освічена. І з нею врешті гинула Річ Посполита. Правителі тієї доби нагадували невправних пастухів, що розгубили своїх овець. Принаймні таким виглядає Сигізмунд ІІІ Ваза, який розділив суспільство на правовірних і невірних.

Драма Якуба Гаватовича з її двома українськими інтермедіями стала ніби спробою об’єднати, примирити поляків та русинів. І, звичайно, не могла би відбутися без схвалення Регіни Жолкевської. Можливо, і сюжет — історію Івана Хрестителя — вибрала вона, бо її єдиного сина звали Яном. Нам важко зрозуміти всі ці символи, добір персонажів і алегорії. Але якщо ми хоч трохи заглибимося у структуру барокових релігійних драм, відчуємо їхній ритм, то пізнаємо тонкий світ, що був відомим для авторів і глядачів того часу. 

Яблуко, пронизане мечами

Цар Ірод у драмі Гаватовича стає жертвою маніпуляцій улесливих придворних. Його постать не викликає ненависти у глядача. Це втомлений, знудьгований і приземлений чоловік. Його дружина Іродіада, яку він відібрав у брата, — яскравий тип галицької шляхтянки, яка може перетворитись на фурію, якщо відчує загрозу для своєї родини. Вона ненавидить Івана Хрестителя і використовує власну дочку, щоб помститись. Клубок пристрастей — типово шекспірівський, тільки Шекспір не писав релігійних драм.

Регіна Жолкевська була не тільки меценаткою. Дружина коронного гетьмана стала натхненницею і кураторкою проєкту. Бо поки чоловіки воюють, порядна шляхтянка чи козачка керує господаркою. Регіні присвячені рядки передмови до драми Гаватовича: "Пані мечі такі носить. Сама від себе рятунку не просить. Хоч муж у неї — рівнятись на нього, по королеві не знайдеш такого". 

Присвята починається з поетичного тлумачення герба Гербуртів — яблука, пронизаного трьома мечами. Сам вибір сюжету — історія Івана Хрестителя — міг бути продиктований Регіниним почуттям провини перед своїм родом. Її кревний Ян Щасний1567–1616 ледь не був страчений. Він міг повторити долю Самійла Зборовського — бунтівного магната, якому стяли голову. Гербуртівна могла розділяти погляди свого чоловіка, який був опорою режиму Сигізмунда ІІІ Вази, — або й ні. Та вплив на нього мала. Життя Яна Щасного вдалось врятувати. Він відсидів у тюрмі півтора року, хоча потім до кінця життя зазнавав переслідувань.

У драмі Гаватовича є епізод, у якому Іван Предтеча сприймає янгола за демона і проганяє його. Цілком імовірно, що це має політичний підтекст. Бо Ян Щасний довго уникав примирення з королем і після звільнення з в’язниці продовжував боротися проти узурпатора. 

Особиста трагедія Регіни підсилювалася тим, що до розправи над рокошанами був залучений Станіслав Жолкевський. Після розгрому повстання він отримав наказ арештувати Яна Щасного. А що той був кревним дружини, то волів послати до нього свого ротмістра. Офіцер перестарався і влаштував цілу виставу в селі, де переховувався Гербурт із сім’єю. Десять тисяч вояків штурмували замок у Тайкурах біля Рівного. Гербурта в кайданах повезли до Кракова на очах сім’ї. А дружину "зганьбили", як пише один з очевидців, — "żonę odarto, zelżono". Може, зірвали з неї головний білий убір, або сталось щось навіть гірше. 

Таке ставлення до магната, який багато років служив Речі Посполитій на дипломатичному фронті, і княгині з роду Острозьких шокувало Регіну Гербурт. Покарання було надмірно жорстоким і несправедливим. Та й сам Станіслав, мабуть, відчував сором за те, що мусив узяти участь у братовбивчій війні. 

Фінальна сцена "Трагедії…" — це своєрідна моральна сатисфакція Івана Хрестителя. Однак Ян Щасний не отримав навіть цього. Блискучий інтелект був замкнений — його запечатали в Добромилі до самої смерті. До речі, друкар Ян Шеліга, який пізніше опублікував п’єсу Гаватовича, раніше працював там на Гербурта. 

Ян Щасний помер останнього дня 1616-го в 49 років. Виставу показали через неповні три роки.

Голова, зітнута насправді

Фатальний збіг обставин чи іронія долі — через рік після вистави Станіслав Жолкевський загинув у бою з турками під Цецорою. Його син Ян отримав важке поранення і потрапив у полон. Відрізана голова Станіслава стала трофеєм султана, її носили вулицями Константинополя, настромлену на спис. Пані Регіна заплатила шалені гроші3 мільйони злотих, щоб викупити її і поховати разом із тілом у Жовкві в костелі Святого Лаврентія.

Рід Жолкевських стрімко почав згасати. Мабуть, Регіна і Якуб відчували містичний жах від того, що їхнє дійство стало пророчим. Вони віддалились одне від одного. 

Якуб повернувся у Бережани, склав чернечі обіти і взяв ім’я Гават. Згодом отримав від Сенявських найбагатшу парафію на Галичині — Вижняни. Наступні 47 років прослужив священником у селі коло Золочева, де міг пізнати краще той народ, що прихистив колись його предків. Писав усе, що завгодно, — тільки не драми. Полемічні трактати, релігійну публіцистику.

Чи він насправді прагнув життя парафіяльного священника — ми не дізнаємось. Автор "Трагедії…" запечатав свою душу після того, як написав єдину драму. Зоря його погасла, хоч він став впливовим і заможним. Впливовим настільки, що двічі рятував рідний Львів від руйнації. Вперше брав участь у перемовинах із Богданом Хмельницьким 1655 року. Вдруге — під натиском турків 1672 року. Більшість багатіїв покинули місто, а залишилась сама біднота — тоді адміністратор архидієцезії Гаватович і бургомістр Бартоломей Зиморович самі зібрали викуп.

Останні роки життя канонік Гават провів у Львові. Мешкав там, де тепер вулиця Галицька. Спочив 1679-го, мав 81 рік. Перед смертю подбав про те, щоб у катедральному костелі його поминали щороку, залишив на це гроші.

Людина, яка всього досягає не завдяки походженню чи батьківським грошам, не носитиме на ногах кайданів, а вдягне їх на серце. Всі ті магнати, яких я згадую, були більш залежні, аніж скромний випускник Ягеллонського університету, що відчинив двері українському театру, будучи вірменином, римо-католиком і дитям свого часу.