Пропала грамота. На чому заснована автокефалія?

"…і буде патріарх Московський намісником"

<p>Єрусалимський патріарх Досифей ІІ</p>

Року 1685 московський посланець, піддячий Посольського приказу Микита Алексєєв вирушив до Османської імперії. Дорогою до нього приєднався представник гетьмана Війська Запорозького Івана Самойловича — Іван Лисиця. Посланець із Москви мав подвійне завдання. Окрім того, щоб уточнити деталі мирного договору між царями та султаном, він отримав наказ домовитися із Константинопольським патріархом про передачу Київської митрополії у підпорядкування Москві.

У березні 1686 року делегація прибула до Адріанополя. Посланець зустрівся з Єрусалимським патріархом Досифеєм II та патріархом Деонісієм IV Муселiмом, якого тілько-но інтронізували на престол у Константинополі. Переговори закінчились успішно: піддячий зумів отримати згоду.

Микита Алексєєв згадував у "статейному списку" про виконання доручень так: спочатку патріарх Досифей висловив невдоволення проханням Москви. Обурювався, що порушуються канонічні порядки. Але пізніше, у квітні, єрусалимський предстоятель погодився: "«І він, мовляв, Досифей, у правилах знайшов, що вільно всякому архієрею відпустити зі своєї єпархії іншого архієреята благословити його, і на це він буде патріарха Дiонісія намовляти, щоб він вчинив по волі царської величности».І він, мовляв, Досифей, в правилах знайшов, що вільно всякому архієрею відпустити зі своєї єпархії і подати благословення іншому архієрею, і про це він буде патріарха Дiонісія намовляти, щоб він вчинив по волі царської величности". 

Отже, Єрусалимський патріарх послався на церковні канони, які дозволяють архієреєві, якщо він позбавлений змоги самостійно займатися рукопокладенням і духовною опікою пастви, передати управління єпархією іншому владиці.

Досифей писав у листі до Росії, що Московський патріарх може керувати митрополією як намісник Константинопольського патріарха, епітроп:

— І щоб єпископ не усувався і не рукопокладався без призволення святійшого патріарха Великої Московії, що є добре і законно, і заслуговує поблажливост через нужду, що її відчуває Константинополь… Нехай лиш поминає [у літургіях] Константинопольського [патріарха], і буде святіший патріарх Московський намісником над єпархією Константинопольського [патріарха], — ішлося в листі Досифея.

Після переговорів Вселенський патріарх мав зібрати синод, щоб вирішити питання щодо Києва. Першого червня Деонісій знову прийняв Микиту Алексєєва й Івана Лисицю у Константинополі, і їм зачитали текст підготованого синодального рішення.

— У 1 день червня був Микита у патріарха Деонісія, і патріарх Микиті говорив, що він, патріарх, зі всім собором постановив і Київську митрополію вручає святішому Московському патріарху і тим, хто надалі буде після нього святішим патріархом, і грамоти білі Микиті  гетьманському посланому читали, і в тих грамотах написано всі статті відповідно до грамот царської величности. І Микита, вислухавши грамоти, говорив, щоб він, святіший патріарх, його, Микиту, і гетьманського посланого відпустив незабаром, — описував Алексєєв у своєму звіті.

Отже, на момент зустрічі патріарха з посланцями документи вже були написані "на біло". П’ятого червня вони отримали на руки всі грамоти з підписами й ще декілька листів від патріарха.

Мініатюра Богородиці, що дає розгадку

Найважливішими документами були грамоти, які підписали і патріарх, і члени Синоду: рішення про поставлення київських митрополитів у Москві, грамота Московському патріарху Іоакиму та грамота, адресована царям Іванові й Петрові та їхній сестрі — царівні Софії. Окрім того, Константинополь передав до Батурина синодальну постанову про порядок обрання і рукопокладення київських митрополитів — її призначали гетьманові. Іще декілька супровідних листів адресували царям, царівні, гетьманові, Московському патріархові, главі уряду — князеві Василю Голіцину. А також було декілька записок із різними проханнями.

До наших днів дійшло дуже мало документів. Найважливіші оригінали втрачено.

У Російському державному архіві давніх актів і у відділі рукописів Державного історичного музею у Москві збереглися оригінальний лист патріарха Деонісія царям і царівні, прикрашений витонченою мініатюрою із зображенням Богородиці з Дитям, а також оригінальна невеличка записка патріарха з проханнями про ікони й церковне начиння. Так само вціліло і три листи Єрусалимського патріарха Досифея. Вони написані мовою оригіналу, грецькою.

Решта документів залишилася тільки в російськомовних перекладах. Російські версії грамот 1872 року в Києві вперше опублікувала Тимчасова комісія для розбору давніх актів. Саме за цим виданням дослідники аж до недавнього часу вивчали події, пов’язані з передачею прав на Київську митрополію Москві.

Вважали, що оригінальні грецькі тексти синодальних постанов втрачено разом з автентичними документами. Втім зниклі пропалі грамоти несподівано знайшлися.

Атени, Київ і Стамбул…

Із російських перекладів було відомо, що ці тексти "во священном кодике написася... нашей Христовой Великия церкви". Іншими словами — їх скопіювали в рукописний реєстр ухвал Синоду Вселенського патріархату.

У своєму скрупульозному звіті Микита Алексєєв зазначав, що він винагородив грецьких писарів за підготовку документів та їхнє копіювання: "Константинопольського патріарха писарям, які писали листи золотом і чорнилами, 2-м людям, по білчиному хутру хребтовому, ціною по 4 рублі за хутро, та по золотому червоному кожному… На собор протопопові з братією дано 5 золотих червоних за те, що книга соборна записна в них на руках, в котрій книзі відпускна грамота вписана надалі для інших патріархів".

На жаль, архів Вселенського патріархату дуже постраждав із плином часу. Спроби відшукати хоча б якісь нотатки про переговори 1686 року ані в патріаршому архіві, ані в турецьких рукописних зібраннях теж не дали результатів.

Проте трапилася сенсація. Цілком випадково вдалося відшукати копії синодальних постанов у грецькому рукописі, датованому приблизно серединою XVIII століття! Здавалося, що це нереальна історія, а відтворення сюжету якогось роману або фільму про пошуки загадкових манускриптів із легендарних бібліотекГрецькі копії знайшла Віра Ченцова, авторка цієї публікації. Російська історикиня натрапила на них в Атенському рукописному зібранні за сприяння професора Агамемнона Целікаса у 2015 році, за три роки до того, як Православна Церква України отримала Томос. — Ред.. 

Збірник із заповітними пропалими грамотами виявився цілком пересічним. У ньому містилися різноманітні матеріали, переписані з патріаршого архіву давнішого періоду. Зокрема і копії двох синодальних постанов, що визначили долю Київської митрополії. Цей рукопис зберігається в Атенах у невеликій колекції Історичного та палеографічного архіву Культурного фонду, який заснував Національний банк Греції.

Автентичні грецькі тексти стали набутком громадськости завдяки низці перевидань. Найвідоміше з них — обґрунтування "Вселенський престол та Українська Церква. Документи свідчать", опубліковане від імені Константинопольського патріархату 2018 року, перед Томосом про автокефалію.

Я вперше розповіла про ці документи в Києві на міжнародному семінарі, що відбувся в Інституті історії України НАНУ в лютому 2017 року. Моє повідомлення називалося:  "Синодальне рішення 1686 року: грецькі тексти та російські переклади". Саме слово "тексти" вже було сенсаційним. Всі давно звикли, що ми говорили про "грецький текст" — один-єдиний лист патріарха Деонісія. Аж раптом виявилося, що грамоти зовсім не пропали!

Це не "томос"

У церковній дипломатиці рішення, які прийняв патріарх разом із Синодом і підписали всі присутні архієреї, називають "синодальними грамотами".

Постанови з приводу найвагоміших догматичних або канонічних питань окреслюють терміном "томос". Це слово походить від грецького τόμος, "відрізана частина сувою". У давні часи у згортках тримали матеріал для листа, а переписаний і відокремлений від нього текст ставав "томом" книги або документа.

Приклади таких грамот перелічує навіть Вікіпедія. Перелік томосів, присвячених церковним устроям, несподівано починається з того, начебто 1686 року "патріарх Константинопольський Деонісій IV надав томос про приєднання Київської митрополії до Московського патріархату". А деякі журналісти чомусь почали називати "томосом" навіть лист патріарха Деонісія IV до царів, який зберігся в оригіналі.

Із "царським" листом все зрозуміло — це ніякий не "томос", а лише повідомлення патріарха про прийняті рішення. Що ж стосується знайдених в Атенах текстів, то важливе спостереження зробив відомий дослідник церковних канонів Костянтин Ветошніков: текст із грецької копії називає грамоту терміном "екдосис" (γράμμα ἐκδόσεως). Так у східному християнстві називали дозволи здійснювати священничу діяльність у чужій єпархії.

Ветошніков зазначав:

— Право вибирати, рукопокладати й переводити митрополитів і архієпископів належить патріархові та його Синоду, але іноді цю функцію довіряють через розрішення, сформульоване актом під іменем "видання" (ἔκδοσις), іншим архієреям… Донині Вселенський патріарх дає такий документ архієреям, які бажають займатися священнодійством на території його єпархіїCerkvarium, 2019 — Ред..

Саме з таким типом документів і пов’язана назва грамот 1686 року про митрополію. У перекладах XVII століття їх називають "відпускними" або "видавальними". "Видання" — це процес "відпуску", вихід книги чи документа назовні, в люди. Отже, "екдосис" у прямому значенні окреслює "від-дання" єпархії в управління іншому ієрархові.

Приклад Філадельфії

Якщо грамота дозволяла "відступити" єпархію іншому архієрею (або принаймні "відпустити гріх" порушення канону) — то чи назавжди? Що саме передбачав такий акт? З’ясувати допоможе порівняння різних "відпускних" грамот. Адже в однакових ситуаціях мали застосовувати одні й ті самі канони.

Пряму паралель допомогла знайти та сама вишукана мініатюра з листа Деонісія, на якій зображено Богородицю з Дитям в обрамленні виноградної лози з гронами — традиційних християнських символів. Ідентичний образ Матері Божої у плетиві виноградного гілля трапився на грамоті 1651 року Константинопольського патріарха Іоаникія та Синоду з архіву Грецького інституту у Венеції. Як виявилося, цей акт написав той самий грецький писар, який написав лист патріарха до царів 1686 року. До того ж на грамоті є невеличкий вступ, який дослівно повторює фрагмент із синодального рішення про порядок рукопокладення київських митрополитів, адресований гетьману.

Текст венеційської грамоти обумовлював права та привілеї для Філадельфійського митрополита Атанасія Веллеріаноса. Філадельфія була розташована в Малій Азії — це нинішнє турецьке місто Алашегір. Тамтешні архієреї були змушені покинути свою катедру: там майже не залишилося християн. Переселилися до Венеції.

Згідно із синодальним рішенням, філадельфійські митрополити отримали дозвіл висвячувати духовних осіб поза межами власної єпархії на Іонічних островах, що перебували під владою Венеції. До того ж Афанасій мав привілей делегувати рукопокладення у цих областях іншим ієрархам, щоб їм не доводилось звертатися до архієреїв в османських володіннях. Іншими словами, митрополит був уповноважений посилати "екдосис". Натомість висвячені священнослужителі мусили під час служби поминати не лише владик, які здійснювали хіротонію, а й того, хто надав дозвіл, — тобто самого Філадельфійського митрополита.

Навіщо Константинопольський патріарх затвердив настільки дивний і складний порядок рукопокладень для Іонічних островів? А тому, що Венеція під час війни зі султаном заборонила православним контактувати з церковними ієрархами на території Османської імперії.

Зміст венеційської грамоти дуже схожий на рішення про Київську митрополію. Обставини написання також дуже подібні. Адже навесні 1676 року в Польсько-Литовській державі теж прийняли постанову про "невиїзд за кордон людей греко-руської релігії" і заборону рукопокладень від церковних ієрархів, що перебувають на землях султанської Порти — зокрема в Константинополі.

Синодальні постанови 1686 року, як і венеційська грамота 1651 року, дозволяли оминути цю заборону. Відтоді київських митрополитів мали висвячувати в Москві. Православні віряни отримували легітимне духовенство, навіть при тім  і без того, щоб звертатися до патріархів на території Османської імперії.

У чиїй юрисдикції залишився Київ?

У грамотах 1686 року чітко написано, що Константинопольського патріарха під час літургії Київський митрополит має поминати "у перших". Другим мали згадувати ієрарха, який висвячує — тобто Московського патріарха. Порядок поминання предстоятелів завжди був показником того, до чиєї юрисдикції належить єпархія.

— Коли ж цей митрополит Київський буде звершувати в цій єпархії Божественну, Священну і Безкровну Жертву, нехай поминає у перших пречесне ім’я Вселенського патріарха, бо він є початком і владою, і предстоятелем усіх парафій і єпархій, потім — патріарха Московського як свого старійшину, і хай ніхто не опирається та не заперечує проти всього цього, бо це справа благословенна і справедлива, — йдеться у грецькому оригіналі.

Отже, грамоти свідчать: Київська митрополія і надалі мала залишатися у підпорядкуванні Константинополя. Хоча митрополитів рукопокладали в Москві, проте "предстоятелем всіх парафій і єпархій" залишався Вселенський патріарх.

Атенські копії 1686 року ніяк не могли бути "томосами". Ідеться про документи іншого значення — саме "відпускну грамоту", а також роз’яснення порядку обрання митрополита.

Рішення Константинополя можна називати "соборним" лише тому, що його підписали члени Синоду. До того ж Москва жадала, щоб Єрусалимський патріарх особисто підписався на цих грамотах. Натомість Досифей Єрусалимський волів окремо висловити свою думку про майбутню роль Московського патріарха. І все це не випадково.

Загальноцерковне рішення всіх східних патріархів справді могло змінити межі церковних володінь. Так змінювалися кордони Константинопольського патріархату на соборах східних патріархів у 1590 і 1593 роках. Тоді, згідно зі соборними рішеннями — саме "томосом" і "діянням", — на одній із частин колишньої єдиної Церкви Руси заснували Московський патріархат.

Досифей зазначав: щоб остаточно змінити підпорядкування, потрібен томос, який би узгодили всі патріархи.

— Коли вимагається запитувати патріархів з цього чи іншого приводу, то не варто писати їм чи висловлюватися осібним чином і відповідати не від себе, а лише спільно, і подумавши, і в єдиному томосі, — наголосив Єрусалимський патріарх.

Згідно з грамотами 1686 року, московський уряд мусив задовольнятися лише правом поставлення митрополитів у Києві. Київські ж митрополити, за цими рішеннями, втрачали частину свого традиційного титулу "Галицький і всієї Руси", залишаючись тільки "Київськими".

У тексті синодальних грамот також чітко вказано, що вибори майбутнього владики мають відбуватись з особистого дозволу гетьмана:

— …щоб коли Київська єпархія виявиться позбавленою архієрея, то по доброму і відповідному канонам звичаю підлеглим цій єпархії Київській — боголюбивим єпископам, преподобним архімандритам та ігуменам священних і високоповажних монастирів, і ієромонахам, і благоговійним ієреям, і преподобним монахам, і всім іншим — з дозволу та за порадою тогочасного пресвітлого і благочестивого гетьмана Війська Запорозького обох боків Бористену, можна послати вибраного з супровідними листами до тогочасного патріарха Московського, — ідеться в наказі.

<p>Вселенський патріарх, "Документи свідчать"</p>

"Документи свідчать"

Вселенський патріарх, перш ніж подарувати автокефалію Православній Церкві України, скасував патріаршу та синодальну грамоту 1686 року — саме ту, яку вдалося знайти у грецькому рукописі. Ретельне дослідження цього документа дало змогу зробити остаточний висновок про те, що Київська митрополія не переходила під юрисдикцію московських патріархів, а Москва отримала лише тимчасові повноваження на управління і поставлення митрополитів у Києві.

Скасувавши грамоту 1686 року, Вселенський патріарх повністю відновив свою владу над Київською митрополією. Це відкрило шлях i для дарування автокефалії Православній Церкві України.