Прикраси з історією у кілька століть, або ПрИкрасна майстерня

20:24, 27 січня 2021

majsternya_kaver-1-1.jpg

Ольга Троян серед етнографів та поціновувачів давніх прикрас відома за ім’ям Маковія. Нанизує унікальні намиста та відтворює старовинні вінки, а також їх професійно фотографує. Валяні намиста й коралі цієї майстрині носять учасниці гурту "ДахаБраха", Ольга Сумська, Влада Литовченко та інші відомі красуні. Довгий час мисткиня співала в етногурті "ДримбаДаДзиґа", а тепер їздить в експедиції, вивчаючи старовину, мріє вдома налагодити увесь цикл репродукування давніх строїв

500.jpg

Наталія Середюк

журналістка

“Батьки нас виховували людьми, які поважають свою країну”

Народилася на Донеччині, тому тяга до всього, що починається з “етно”, виникла через нестачу оцього традиційного. Батьки нас виховували людьми, які поважають свою країну. Та росла я в селі на Приазов’ї, яке за радянських часів було чітко колгоспним, і, щиро кажучи, там не дуже дбали про збереження автентичності. Ще у школі я вишукувала давні пісні, хоч вони й не були дуже старовинні, мене все одно це тішило. Щоб мати доступ до всього українського, мріяла переїхати до столиці, що згодом і зробила. Тоді я ще мала плани стати науковцем-ботаніком.

majsternya_tekst-8.jpg
Усі фото: Данило Павлов

Коли в університеті потрапила в цілком українськомовне оточення – це мене ще дужче захопило. Та вже зовсім скоро зрозуміла, що у Києві більшість все-таки розмовляє російською. В університеті так багато української, бо там діти, які приїжджають із регіонів. Тому на другому курсі вирішила піти до фольклорного гуртка “Роксоланія” при кафедрі фольклористики в Університеті Тараса Шевченка. Там я познайомилася із людьми, які були на моїй хвилі – ми разом вчилися співати й відчувати. На деяких заняттях викладала учасниця гурту “ДахаБраха” Олена Цибульська, яка мене справді надихнула. До речі, моїми першими замовницями валяних намист стали саме учасниці цього гурту. Словом, так все і розпочалось.

“Намисто та вінок були оберегами для дівчини“

Я не так багато їздила в експедиції, але завжди намагалась максимально зануритися в атмосферу: записати пісні, перейняти техніки створення вінків, розпитати про прикраси. Мені дуже знадобились усі знайомства та знання, які я здобула в етнографів. На формування мого творчого світогляду дуже вплинули друзі з Музею Івана Гончара. Я черпала від кожної людини сприйняття етно, що допомогло мені сформувати власне бачення.

majsternya_tekst-1-1-781x1024.jpg

Весільна дружка Марія Ткачук, м. Печеніжин Станіславівської (тепер Івано-Франківської) обл., 1956 р. Світлина з архіву проекту “Локальна історія” (колекція Василя Гаврищука)

2.jpg

ПрИкрасна майстерня “Makoviya” відторила вінок дружки. Це один з небагатьох випадків, коли вінок у дружки був пишніший, ніж у нареченої

Із прадавніх часів намисто та вінок були найбільшими оберегами для дівчини. Вінок – це був головний атрибут нареченої, який інколи навіть трактували як елемент зв’язку із надприродним. Саме період одруження для жінки був перехідним між двома світами, і до молодих навіть не можна було тоді торкатись. Звідси й походить традиція, що молодят ведуть до столу, тримаючи не за руку, а за хустку.

А намисто – це теж величезний оберіг для жінки. Насамперед – це замкнене коло, яке забирає на себе негативну енергію. Кажуть, коли намисто рветься, то означає, що воно увібрало в себе настільки багато, що не витримало. Дехто навіть закопував намисто в землю на деякий час, щоб дати змогу вивільнити негатив. Я не забобонна людина й розумію, що в намисті просто перетерлася нитка, але у дещо мені хочеться вірити.

“Я співала в етногурті й робила собі прикраси“

Цікавим досвідом для мене був час у гурті “ДримбаДаДзиґа”. Ми не сиділи у студіях, а виступали та багато подорожували. Грузія, Молдова, Білорусь, Італія, Об’єднані Арабські Емірати … побачене у цих країнах нас надихало. На виступи я сама собі робила прикраси, а іноді й шила одяг. Коли співала, то в майстерні все відбувалося дуже повільно: були постійні гастролі та виступи. Я усе робила в дорозі, під сценою, у готелях та між репетиціями. А одного разу мене навіть впустили до літака з голками для валяння і я робила намисто в літаку. Коли завагітніла і пішла із гурту, то все змінилось. Часу більше не з’явилось, але всі сили почала вкладати в майстерню. Тому за останні два роки зробила стільки роботи, скільки не робила за всі роки існування майстерні. Сьогодні мої намиста носить і Ольга Сумська, і Росава, і Влада Литовченко, і Ольга Герасим’юк.

“Свій весільний вінок я виліпила за тиждень“

Я без страху беруся за все, що мені цікаво. Перші мої вінки були майже повністю виготовлені зі спеціальної флористичної глини. Ознайомилась з цією технікою завдяки моїй замовниці, а згодом хорошій знайомій. Вона захотіла собі весільний вінок і попросила додати до нього квіти з глини, які вона виліпила сама. Я тоді якраз роздумувала над тим, що було би добре навчитися робити квіти із тканини, але це доволі складно. Якщо мені разом з ідеями приходять і шляхи їх виконання, то я відразу берусь за якийсь проект, а от із квітками з тканини чомусь не склалось. А тут я побачила ось ці квіти із глини і дуже вже вони мені сподобались. Після того я купила глину й почала ліпити сама. Тоді я також готувалась до весілля і свій весільний вінок виліпила десь за тиждень під час гастролей. Нині він, як і годиться за традиціями, захований за іконами і його нікому не можна показувати. І це насправді дуже добре, бо він один із перших, тому такий трохи страшнуватий.

Потім я більше зацікавилася давніми вінками і їх репродукцією, почала освоювати різноманітні техніки. Багато читала про особливості вінків у різних регіонах. Тому коли мене просять зробити віночок із маками, волошками й колосочками, то я відмовляю. Бо не було таких вінків у наших предків. Кожного року ми робимо своєрідний підсумок у вигляді календаря із знимками дівчат у давньому одязі та у вінках і прикрасах, які зробили. Перший такий вийшов у 2015-му — тоді це була повністю ініціатива мого чоловіка. Тепер ми його зробили більш ідейним: кожна модель вбрана в одяг та має прикраси якщо не з одного села, то точно з одного району.

“З’являлося по 20 замовлень на день“

Новим етапом стало те, що я зареєструвала групу у Facebook. Відтоді жити стало веселіше. Усе перевернулось догори дриґом у доброму сенсі: майстерня почала дуже стрімко розвиватись і посипалися замовлення. На початку я просто фотографувала і показувала світлини прикрас у соцмережі. Я дуже люблю фотографувати й навіть не мала на меті якось посилено рекламуватися – просто показувала фото виробів. Жодного разу не користувалась рекламою, яку пропонує Facebook.

У мене з’являлось по 20 замовлень на день. Багато охочих придбати прикраси було із діаспори: і наречені, і колекціонери, і дизайнери, і звичайні люди. У нас цінова політика насправді дуже гнучка і різна. Тому вироби ПрИкрасної майстерні “Makoviya” собі може придбати кожен, якщо це звісно не вінок, який потрібно робити кілька місяців.

Спочатку я усіх записувала, але коли позначка перетнула цифру 100, то почала просто відмовляти. Багато є запитів на те, щоб брати прикраси і вінки на прокат для фотосесій, але я стараюсь не дуже цим бавитись. Ще більше людей просить про фотосесії у традиційному одязі, віночках та намистах, але я давно собі пообіцяла не робити цього. Розумію, що можна було би заробляти добрі гроші, але тут вже закінчується творчість. Коли я роблю прикраси – то бачу, як саме хочу їх сфотографувати і на кому. Крапка.

Сьогодні я намагаюся усе-таки більше робити свого авторського, а відтак продавати. Узагалі першочерговою для мене є творчість, а не комерція. Мені вже вдається разом із чоловіком наповнювати сімейний бюджет, але починалося все із щирого захоплення. Чоловік каже, що треба залучати ще людей. Розумію, що це правильний і логічний напрям розвитку. Але усіх, кого беруся вчити, я так чи інакше впускаю у своє життя і тому дуже пильно придивляюсь. Я не можу впускати до свого дому будь-кого. Так само, до речі, і з моделями для зйомок. Я їх дуже довго добираю, намагаюсь перед зустріччю хоча би трохи поспілкуватися з людиною телефоном та зрозуміти її. Тому тепер мені дуже допомагає чудова майстриня Оленка Тригуб і, звісно ж, мій чоловік Сергійко.

“Місце для авторського внеску“

У мене немає улюблених технік чи матеріалів, я люблю поєднувати різні елементи. Буває таке, що в музеї бачу те, що кілька днів тому робила вдома. У кожен вінок, навіть якщо це реконструкція, додаю щось своє і це нормально. Кожен майстер, коли сідав за роботу, робив вінок по-своєму. Я розумію, що є певні техніки і їх необхідно дотримуватись, але має бути місце для авторського внеску.

Деколи неможливо відтворити річ один до одного тількичерез брак інформації. Сьогодні найбільшим джерелом інформації є навіть не старші люди, а колекціонери давніх речей і фото. Я дуже багато чого не знаю і мене це часом гнітить, тому намагаюсь дізнаватися все більше і більше, щоб орієнтуватися не лише по районах, але і по селах. Дуже легко орієнтуватися в намистах, наприклад, по дукачах, по дутому склу, бо воно специфічне й дуже відрізняється, приміром, на Черкащині і в околицях Коломиї.

Мені дуже складно пройти повз якийсь цікавий матеріал. Інколи я можу посидіти без грошей, але скуповую усе, що мені видається цікавим і що я можу використати в роботі. Раніше я багато речей залишала для себе, але після того, як нас пограбували, зрозуміла, що це все лише матеріальне.

“Хочеться відтворювати повноцінні строї”

У мене завжди було багато ідей і розумію, якщо їх не втілити у життя, то за мене це зробить хтось інший. Тому останній рік у мене був, напевно, найпродуктивнішим. Інколи потрібно зробити кілька тисяч восківок. Але жодного разу в мене не виникало бажання покинути те, чим займаюсь. Коли робиш для себе і перебуваєш на творчій хвилі, то можна навіть на трішки забути про те, що ти спала дві години.

Схожі матеріали

600

"Не можу покинути волонтерської діяльности, бо знаю: я потрібна", — Софія Козлова

попович сео

"Дивлюсь я на небо": Перший український хіт

600.jpg

Тіні Івана Миколайчука

800.jpg

Кіно без гепіенду. Історія акторки Віри Холодної

Мурашко_за роботою.jpg

Смерть Мурашка. Хто і за що вбив українського художника?

thumb (1)

Як і навіщо Росія вивезла античну мозаїку з Херсонесу. Діана Клочко

kompanichenko_tekst-7.original

Тарас Компаніченко: “Якщо нація співає разом – вона об’єднується, а об’єднана нація – сильна”

Фердинанд Бучина з дружиною Властою, провідник Микола Думен (зліва) та кінь Муці в Підкарпатській Русі (теперішнє Закарпаття).jpg

У медовий місяць із фотокамерою. Фердинанд Бучина та його мандри Закарпаттям

600.jpg

Ян Матейко "Вернигора"