Ольга Троян серед етнографів та поціновувачів давніх прикрас відома за ім’ям Маковія. Нанизує унікальні намиста та відтворює старовинні вінки, а також їх професійно фотографує. Валяні намиста й коралі цієї майстрині носять учасниці гурту "ДахаБраха", Ольга Сумська, Влада Литовченко та інші відомі красуні. Довгий час мисткиня співала в етногурті "ДримбаДаДзиґа", а тепер їздить в експедиції, вивчаючи старовину, мріє вдома налагодити увесь цикл репродукування давніх строїв
Наталія Середюк
журналістка
“Батьки нас виховували людьми, які поважають свою країну”
Народилася на Донеччині, тому тяга до всього, що починається з “етно”, виникла через нестачу оцього традиційного. Батьки нас виховували людьми, які поважають свою країну. Та росла я в селі на Приазов’ї, яке за радянських часів було чітко колгоспним, і, щиро кажучи, там не дуже дбали про збереження автентичності. Ще у школі я вишукувала давні пісні, хоч вони й не були дуже старовинні, мене все одно це тішило. Щоб мати доступ до всього українського, мріяла переїхати до столиці, що згодом і зробила. Тоді я ще мала плани стати науковцем-ботаніком.
Коли в університеті потрапила в цілком українськомовне оточення – це мене ще дужче захопило. Та вже зовсім скоро зрозуміла, що у Києві більшість все-таки розмовляє російською. В університеті так багато української, бо там діти, які приїжджають із регіонів. Тому на другому курсі вирішила піти до фольклорного гуртка “Роксоланія” при кафедрі фольклористики в Університеті Тараса Шевченка. Там я познайомилася із людьми, які були на моїй хвилі – ми разом вчилися співати й відчувати. На деяких заняттях викладала учасниця гурту “ДахаБраха” Олена Цибульська, яка мене справді надихнула. До речі, моїми першими замовницями валяних намист стали саме учасниці цього гурту. Словом, так все і розпочалось.
“Намисто та вінок були оберегами для дівчини“
Я не так багато їздила в експедиції, але завжди намагалась максимально зануритися в атмосферу: записати пісні, перейняти техніки створення вінків, розпитати про прикраси. Мені дуже знадобились усі знайомства та знання, які я здобула в етнографів. На формування мого творчого світогляду дуже вплинули друзі з Музею Івана Гончара. Я черпала від кожної людини сприйняття етно, що допомогло мені сформувати власне бачення.
Із прадавніх часів намисто та вінок були найбільшими оберегами для дівчини. Вінок – це був головний атрибут нареченої, який інколи навіть трактували як елемент зв’язку із надприродним. Саме період одруження для жінки був перехідним між двома світами, і до молодих навіть не можна було тоді торкатись. Звідси й походить традиція, що молодят ведуть до столу, тримаючи не за руку, а за хустку.
А намисто – це теж величезний оберіг для жінки. Насамперед – це замкнене коло, яке забирає на себе негативну енергію. Кажуть, коли намисто рветься, то означає, що воно увібрало в себе настільки багато, що не витримало. Дехто навіть закопував намисто в землю на деякий час, щоб дати змогу вивільнити негатив. Я не забобонна людина й розумію, що в намисті просто перетерлася нитка, але у дещо мені хочеться вірити.
“Я співала в етногурті й робила собі прикраси“
Цікавим досвідом для мене був час у гурті “ДримбаДаДзиґа”. Ми не сиділи у студіях, а виступали та багато подорожували. Грузія, Молдова, Білорусь, Італія, Об’єднані Арабські Емірати … побачене у цих країнах нас надихало. На виступи я сама собі робила прикраси, а іноді й шила одяг. Коли співала, то в майстерні все відбувалося дуже повільно: були постійні гастролі та виступи. Я усе робила в дорозі, під сценою, у готелях та між репетиціями. А одного разу мене навіть впустили до літака з голками для валяння і я робила намисто в літаку. Коли завагітніла і пішла із гурту, то все змінилось. Часу більше не з’явилось, але всі сили почала вкладати в майстерню. Тому за останні два роки зробила стільки роботи, скільки не робила за всі роки існування майстерні. Сьогодні мої намиста носить і Ольга Сумська, і Росава, і Влада Литовченко, і Ольга Герасим’юк.
“Свій весільний вінок я виліпила за тиждень“
Я без страху беруся за все, що мені цікаво. Перші мої вінки були майже повністю виготовлені зі спеціальної флористичної глини. Ознайомилась з цією технікою завдяки моїй замовниці, а згодом хорошій знайомій. Вона захотіла собі весільний вінок і попросила додати до нього квіти з глини, які вона виліпила сама. Я тоді якраз роздумувала над тим, що було би добре навчитися робити квіти із тканини, але це доволі складно. Якщо мені разом з ідеями приходять і шляхи їх виконання, то я відразу берусь за якийсь проект, а от із квітками з тканини чомусь не склалось. А тут я побачила ось ці квіти із глини і дуже вже вони мені сподобались. Після того я купила глину й почала ліпити сама. Тоді я також готувалась до весілля і свій весільний вінок виліпила десь за тиждень під час гастролей. Нині він, як і годиться за традиціями, захований за іконами і його нікому не можна показувати. І це насправді дуже добре, бо він один із перших, тому такий трохи страшнуватий.
Потім я більше зацікавилася давніми вінками і їх репродукцією, почала освоювати різноманітні техніки. Багато читала про особливості вінків у різних регіонах. Тому коли мене просять зробити віночок із маками, волошками й колосочками, то я відмовляю. Бо не було таких вінків у наших предків. Кожного року ми робимо своєрідний підсумок у вигляді календаря із знимками дівчат у давньому одязі та у вінках і прикрасах, які зробили. Перший такий вийшов у 2015-му — тоді це була повністю ініціатива мого чоловіка. Тепер ми його зробили більш ідейним: кожна модель вбрана в одяг та має прикраси якщо не з одного села, то точно з одного району.
“З’являлося по 20 замовлень на день“
Новим етапом стало те, що я зареєструвала групу у Facebook. Відтоді жити стало веселіше. Усе перевернулось догори дриґом у доброму сенсі: майстерня почала дуже стрімко розвиватись і посипалися замовлення. На початку я просто фотографувала і показувала світлини прикрас у соцмережі. Я дуже люблю фотографувати й навіть не мала на меті якось посилено рекламуватися – просто показувала фото виробів. Жодного разу не користувалась рекламою, яку пропонує Facebook.
У мене з’являлось по 20 замовлень на день. Багато охочих придбати прикраси було із діаспори: і наречені, і колекціонери, і дизайнери, і звичайні люди. У нас цінова політика насправді дуже гнучка і різна. Тому вироби ПрИкрасної майстерні “Makoviya” собі може придбати кожен, якщо це звісно не вінок, який потрібно робити кілька місяців.
Спочатку я усіх записувала, але коли позначка перетнула цифру 100, то почала просто відмовляти. Багато є запитів на те, щоб брати прикраси і вінки на прокат для фотосесій, але я стараюсь не дуже цим бавитись. Ще більше людей просить про фотосесії у традиційному одязі, віночках та намистах, але я давно собі пообіцяла не робити цього. Розумію, що можна було би заробляти добрі гроші, але тут вже закінчується творчість. Коли я роблю прикраси – то бачу, як саме хочу їх сфотографувати і на кому. Крапка.
Сьогодні я намагаюся усе-таки більше робити свого авторського, а відтак продавати. Узагалі першочерговою для мене є творчість, а не комерція. Мені вже вдається разом із чоловіком наповнювати сімейний бюджет, але починалося все із щирого захоплення. Чоловік каже, що треба залучати ще людей. Розумію, що це правильний і логічний напрям розвитку. Але усіх, кого беруся вчити, я так чи інакше впускаю у своє життя і тому дуже пильно придивляюсь. Я не можу впускати до свого дому будь-кого. Так само, до речі, і з моделями для зйомок. Я їх дуже довго добираю, намагаюсь перед зустріччю хоча би трохи поспілкуватися з людиною телефоном та зрозуміти її. Тому тепер мені дуже допомагає чудова майстриня Оленка Тригуб і, звісно ж, мій чоловік Сергійко.
“Місце для авторського внеску“
У мене немає улюблених технік чи матеріалів, я люблю поєднувати різні елементи. Буває таке, що в музеї бачу те, що кілька днів тому робила вдома. У кожен вінок, навіть якщо це реконструкція, додаю щось своє і це нормально. Кожен майстер, коли сідав за роботу, робив вінок по-своєму. Я розумію, що є певні техніки і їх необхідно дотримуватись, але має бути місце для авторського внеску.
Деколи неможливо відтворити річ один до одного тількичерез брак інформації. Сьогодні найбільшим джерелом інформації є навіть не старші люди, а колекціонери давніх речей і фото. Я дуже багато чого не знаю і мене це часом гнітить, тому намагаюсь дізнаватися все більше і більше, щоб орієнтуватися не лише по районах, але і по селах. Дуже легко орієнтуватися в намистах, наприклад, по дукачах, по дутому склу, бо воно специфічне й дуже відрізняється, приміром, на Черкащині і в околицях Коломиї.
Мені дуже складно пройти повз якийсь цікавий матеріал. Інколи я можу посидіти без грошей, але скуповую усе, що мені видається цікавим і що я можу використати в роботі. Раніше я багато речей залишала для себе, але після того, як нас пограбували, зрозуміла, що це все лише матеріальне.
“Хочеться відтворювати повноцінні строї”
У мене завжди було багато ідей і розумію, якщо їх не втілити у життя, то за мене це зробить хтось інший. Тому останній рік у мене був, напевно, найпродуктивнішим. Інколи потрібно зробити кілька тисяч восківок. Але жодного разу в мене не виникало бажання покинути те, чим займаюсь. Коли робиш для себе і перебуваєш на творчій хвилі, то можна навіть на трішки забути про те, що ти спала дві години.