Петро Могила: воїн, дипломат, святий

Розум, віра й багатство

Майбутній київський митрополит народився 21 грудня 1596 році в тогочасній столиці Молдовського князівства Яссах (нині – Сучава). Про його дитинство і юність майже нічого невідомо. Утім, можна з упевненістю назвати три речі, які сформували особистість Могили. 

<p>Петро Могила</p>

“Це розум, віра й багатство, – стверджує історик отець Юрій Мицик. – Петро народився в заможній і впливовій родині. У своїй діяльності він завжди робив наголос на освіті, книгодрукуванні й підтримці Православної церкви. Тож можна припустити, що саме в такому дусі його виховували”. 

Є докази, що госпóдарськагосподарі – правителі Молдовського князівства династія Могил була міцно пов’язана з Православною церквою, зокрема щедро фінансувала храми в Галичині, через що там цей рід шанували.

Симеон Могила, батько Петра, на схилі літ був спочатку господарем Волощини. А згодом, після смерті старшого брата Єремії, молдовським господарем. У своїй політичній діяльності Могили орієнтувалися на Річ Посполиту й були споріднені з низкою українських православних та польських католицьких великих родів, наприклад, Вишневецькими й Корецькими. Саме ці зв’язки згодом зіграли важливу роль у житті Петра Могили.

Про матір Петра – Маргіт (Маргариту-Меланію) – відомо вкрай мало. За одними даними, вона була угорською княгинею, за іншими – дочкою молдовського логофетаКанцлер, голова господарської канцелярії, охоронець великої печатки, керівник межової справи у Молдовському князівстві та Валахії Гавриляшка. У шлюбі Симеона Могили й Маргіт народилося шестеро синів: Михайло, Гавриїл, Петро, Мойсей, Павло та Іоанн. І троє доньок: Роксана, Феодосія та Анастасія. Петро Могила був третім із синів.

Коли Петрові було десять років, Симеон Могила загинув. Його начебто отруїла вдова старшого брата, щоби привести до влади свого сина. Маргіт разом із дітьми була змушена переїхати до Речі Посполитої, а саме на Львівщину, де мала родичів і підтримку. Незабаром померла і вона. 

<p>Станіслав Жолкевський</p>

Опікуном Петра став магнат Станіслав Жолкевський, друга особа після короля Речі Посполитої Сигізмунда ІІІ Вази. Його родове гніздо було в Жовкві під Львовом. Дослідники припускають, що початкову освіту Петро Могила міг здобути у Львівській братській школі або ж при дворі Жолкевських.

Є гіпотези, що молодий Могила навчався в закордонних університетах, але поки що документальних підтверджень немає. Хоча освіту він точно отримав блискучу. 

“Після закінчення Львівської братської школи Петро Могила міг продовжити навчання в славетній Замойській академії, що була розташована в родовому гнізді князів Замойських – Замості. Це місто на польсько-українському етнічному прикордонні”, – пояснює отець Юрій Мицик.

Досягнувши повноліття, Петро Могила добре знав молдовську, церковнослов’янську, польську, латинську, грецьку, є дані, що і французьку мови. Володів він і руською, яка була найбільш наближена до нинішньої української. Мав глибокі знання з історії і протягом усього життя займався самоосвітою.

Отець Юрій Мицик розповідає, що Петра Могилу розглядали як імовірного претендента на молдовський чи волоський престол. Він був перспективним кандидатом із нового, прогресивного покоління. “У 1619–1622 роках Петро Могила брав участь у роботі місцевих сеймиків, навіть сейму Речі Посполитої. Це стало цінними досвідом у галузі державного та політичного життя. Мав і військовий досвід – брав участь у Цецорській битві 1620-го та в Хотинській битві 1621-го”, – розповідає історик.

Реформатор Києво-Печерської лаври

Залишилися вкрай скупі відомості про те, чим займався Петро Могила в період між участю в Хотинській битві й посвятою в сан архімандрита Києво-Печерської лаври. Десь тоді в його свідомості сталися глибокі світоглядні зміни, які й дали початок подальшій діяльності в Православній церкві. Дехто з дослідників вважає, що до цього спричинилася участь у битвах.

Майбутній митрополит переїхав із Белзького воєводства до Києва, поблизу якого придбав нові маєтності. Він не поривав зв’язків з елітою Речі Посполитої. Але водночас почав зближуватися з українським православним духовенством, насамперед із митрополитом Київським Йовом Борецьким. Активно цікавлячись церковними справами, Могила поволі наближався до чернецтва.

<p>Свято-Успенський собор Києво-Печерського монастиря. Картина художника Василя Верещагіна</p>

П’ять років, з 1622-го до 1627-го, Петро Могила був послушником в одному зі скитів Києво-Печерської лаври під Києвом. Він вів аскетичне життя, постив і багато молився. Навесні 1627 року помер архімандрит Захарія Копистенський. А вже в грудні того ж року Петра Могилу висвячують на його посаду – очільником Києво-Печерської лаври. На той момент йому було 30 років.

Новий архімандрит взявся за відродження і зміцнення святині. У цьому його підтримував митрополит Йов Борецький. Могила оточив себе мудрими сподвижниками, яким довіряв і яким міг доручити важливі завдання.

Передовсім він почав очищати ряди лаврських ченців від тих, хто прийняв постриг не за покликом душі, а з меркантильних мотивів, або не відповідав вимогам лаврського життя. За два роки на новій посаді із 80 монахів архімандрит залишив при собі тільки 18.

Він прагнув, щоби молодь отримувала гідну богословську освіту, а тому за власний кошт відправляв її вчитися за кордон. А вже восени 1631 року на території Києво-Печерської лаври відкрив богословську школу – за зразком єзуїтських колегій. Найкраще із західної освіти він імплементував у православну систему.

<p>Титульна сторінка "Требника" Петра Могили, 1646 рік</p>

“Також під його керівництвом лаврська друкарня перетворилася на потужний науково-культурний осередок. За п’ять років там видали близько 15 книг і брошур, – розповідає отець Юрій Мицик. — Також Петро Могила взявся за виправлення й очищення тогочасних богослужбових книг. Книги були рукописними, а, отже, часто містили помилки, суб’єктивні інтерпретації та різні положення з католицьких та протестантських видань”.

Він і сам був автором успішних праць. Його “Православне сповідання віри” і “Требник” були перевидані в Європі 25 разів упродовж XVII–XVIII століть, наголошує історикиня й дослідниця історії Києво-Могилянської академії Зоя Хижняк.

Також архімандрит прагнув наблизити книжну церковнослов’янську мову до живої руської, якою тоді говорили на етнічних українських землях. Він вважав, що до Бога треба звертатися рідною мовою. 

“Петро Могила вживав дуже багато українських слів, завдяки чому процес богослужіння українізувався і став зрозумілішим для простолюду”, – пояснює отець Юрій Мицик.

Могила також ініціював відновлення національних святинь, реставрацію стародавніх храмів, ікон та канонізацію українських святих.

Відродження Православної церкви в Речі Посполитій

30 квітня 1632 року помер король Сигізмунд III, який фанатично підтримував унію та активно дискримінував Православну церкву. Після його смерти найбільші шанси на корону отримав його старший син Владислав. Королевич потребував підтримки не лише католицької шляхти, а і православної, а також Війська Запорозького, яке хотів залучити до Смоленської війни та битв проти Османської імперії. Заради цього він був готовий піти на деякі поступки в церковних питаннях.

Тоді за участи Петра Могили склали вимоги королевичу від Православної церкви. Зокрема, йшлося про легалізацію відродженої вищої православної ієрархії, повернення Православній церкві храмів, монастирів та маєтностей, ліквідацію унії. Як зазначає Юрій Мицик у книжці “Святий Петро Могила”, архімандрит Києво-Печерської лаври зайняв непохитну позицію в цьому питанні, не погоджуючись на компроміси. Зрештою, Владислав хоч і не скасував унії, проте погодився легалізувати православну ієрархію, гарантував православним вільне відправлення богослужінь, будування нових храмів і ремонт старих, відкриття шкіл, семінарій і друкарні. 13 листопада 1632 року Владислав ІV став королем і заприсягся виконати всі ці умови.

Наступного року церковний Собор обрав, а Владислав ІV затвердив новим митрополитом Київським, Галицьким і Всієї Русі Петра Могилу.

У той час Православна церква на українських землях була основним носієм історичних і культурних традицій народу. Проте вона перебувала в занепаді. Того ж року, що й народився Петро Могила – 1596-го – була підписана Берестейська унія, що дала початок значним змінам в українському церковному житті. Згідно з нею, більшість ієрархів Київської митрополії на чолі з митрополитом Київським вийшли з-під канонічної підлеглости Константинопольському патріархату та приєднались до Римо-католицької церкви. Більшість храмів та монастирів відійшли уніатам.

Цьому передувало утворення нової держави – Речі Посполитої. У 1569 році Корона Польська та Велике князівство Литовське уклало Люблінську унію, внаслідок чого виникла нова держава. Це призвело до стрімких процесів полонізації й покатоличення населення, переважно еліти.

Унаслідок цих перипетій роль Київського митрополита відчутно послабилася, а в самій Православній церкві регулярно виникали конфлікти. Петро Могила зміг повернути їй законність і більшість прав. Зрештою, активне реформування Православної церкви, розпочате Петром Могилою, мало вагомий вплив на все тогочасне суспільно-політичне життя.

<p>Петро Могила присвятив значну частину свого життя розвитку православного шкільництва та освіти в Україні</p>

Освітня реформа. Києво-Могилянська академія

Ще в 1631 році він уклав знакову обітницю: “Я, Петро Могила, милістю Божою архімандрит Київський, Печерський, видячи в Церкві Православній велику втрату душ людських через неосвіченість духовних и невчення молоді, за ласкою й поміччю Божою й за власною волею моєю умислив фундувати школи, аби молодь у побожності, у звичаях добрих, у науках вільних вихована була”.

Заснована Петром Могилою в 1631 році Лаврська школа у 1632-му була об’єднана з Київською братською школою, до фундаторів якої включають Галшку Гулевичівну й Петра Конашевича-Сагайдачного. Так виникла Києво-Братська (Могилянська) колегія. Але Петро Могила прагнув для неї статусу академії, тобто вищого навчального закладу. 

У своїй книзі отець Юрій Мицик пише, що 14 березня 1633 року Петро Могила отримав від короля Владислава IV грамоту на право надання статусу академії, але коронні канцлери не доклали до привілею своєї печатки, тому він не мав жодної юридичної сили. Це було зроблено свідомо, адже в академії вже можна було читати богослов’я, а еліта католицької Речі Посполитої не хотіли зміцнення Православної церкви. Лише через чверть століття на підставі Гадяцького договору 1658 року Києво-Могилянський колегіум формально стане академією. Утім, увесь цей час у ньому, не афішуючи цього, уже викладали богослов’я.

Навчання ґрунтувалося загальноприйнятій у європейських навчальних закладах програмі – це сім вільних наук. Повний курс навчання тривав 12 років, усього викладали 30–32 предмети. Спудеї колегіуму вивчали катехизис, арифметику, геометрію, нотний спів та музику, поетику й риторику, ораторське мистецтво, мови.

Серед студентів Києво-Могилянської академії є чимало імен, які увійшли в історію. Це – український православний діяч Інокентій Гізель, філософ Григорій Сковорода, церковний і освітній діяч, мовознавець Мелетій Смотрицький, архієпископ Чернігівський і Новгород-Сіверський Лазар Баранович, перший український учений-орієнталіст Василь Григорович-Барський та багато інших. З навчальним закладом пов’язані імена гетьманів України: Юрій Хмельницький, Іван Самойлович, Іван Мазепа, Пилип Орлик.

Людина діалогу й дипломат

<p>Власноручний підпис Петра Могили</p>

Петра Могилу називають людиною діалогу й дипломатом. Він прагнув примирення Церков, що часто викликало підозри й нерозуміння. Вів діалог з уніатами, щоби здобути поступки для Православної церкви. Вів діалог із Військом Запорозьким, деякі представники якого звинувачували Петра Могилу в симпатіях до уніатів. Жив у непростий час і мусив ухвалювати непрості рішення. Утім, його перевагою було те, що він чітко бачив, яким має бути результат, – і досяг його.

Помер Петро Могила 1 січня 1647 року, пробувши митрополитом 14 років. Був канонізований усіма автокефальними Церквами Вселенської церкви, лише Російська православна церква канонізувала його як місцевошанованого святого. Свою велику бібліотеку разом з усім нерухомим майном і великою сумою коштів заповів Києво-Могилянському колегіуму.