Перший день весни

Новий рік – весняний і осінній

Весняний новий рік на теренах Київської Русі вживався до 1409 року і мав прадавнє коріння. Наші предки користувалися доволі точним і розробленим календарем. Археологи знайшли ритуальний посуд біля сіл Лепесівки, Ромашки, що використовували для календарних ворожінь. Знахідки датують III–ІV століттями від Різдва Христового. На керамічних посудинах символічно позначені ключові моменти річного кола: літнє й зимове сонцестояння, а також час посіву, дозрівання та збирання врожаю. Великим хрестом – універсальним символом сонця – позначено момент весняного рівнодення. Ймовірно, його святкували як Великий день або Великдень.

<p>Ритуальний посуд із Лепесівки, що на Хмельниччині, яку датують III&ndash;ІV століттями до Різдва Христового</p>

Для слов’ян-землеробів було цілком логічно починати новий рік разом із пробудженням природи. Саме за весняним новоліттям веде свою розповідь Нестор-літописець у “Повісті временних літ”. Традиція відраховувати весняне літочислення від “створення Адама” прийшла до слов’ян із Візантії разом із прийняттям християнства. Нульовою точкою відліку часу на Землі було заведено вважати пʼятницю 1 березня 5508 року до Різдва Христового.

У самій Візантії новий церковний рік починали з індикту – 1 вересня. Проте при хрещенні Русі врахували місцеві традиції й прадідівське річне коло свят русичів адаптувалося під церковний календар поступово. Адже будь-який календар відображає як рівень розвитку суспільства, так і картину світу самої людини. Тому в усіх народів календар наділявся таємничою здатністю впливати на добробут і примноження статків – або ж спричиняти нещастя і хаос. Його вважали священним. Прикметно, що при вступі на трон єгипетський фараон давав урочисту присягу не робити ніяких поправок до календаря – тобто, не порушувати усталеного укладу життя.

Заміна в XV столітті новоліття на індикт, тобто церковний новий рік з 1 вересня, великою мірою була спричинена боротьбою із народними, язичницькими по своїй суті, віруваннями, звичаями й обрядами. Михайло Грушевський вважав, що річне коло у русичів “заразом властиво єдина наша релігійна система – недороблена, не унята в якусь ідейну цілість, передчасно розбита і зруйнована новими церковними заходами”. Проте в українській традиційній культурі релікти весняного нового року дійшли до наших часів у вигляді окремих ритуальних дій, приписів і заборон, у фольклорних сюжетах і мотивах.

Закликаємо весну

На Явдоху, здавалося б, другорядний день у церковних святцях, донині зберігається сувора заборона на будь-яку буденну роботу: “Не можна нічого до руки брать, бо Явдоха-святоха”. Радили навіть не торкатися яєць, щоб не нашкодити домашній птиці. Відомий звичай на Василя (14 січня) “лякати” й “засікати” плодові дерева, які не родять, в окремих подільських і поліських традиціях і зараз відбувається на Явдошин день або Благовіщення.

На Явдохи скрізь розпочинають сіяти розсаду, “бо добре вродить”, витягувати й перебирати картоплю, “бо буде гарний врожай”. Протягом всього року заборонені важливі сільськогосподарські роботи в той день тижня, на який припала Явдоха. На Середньому та Східному Поліссі цього дня не виганяли вперше корову на пасовисько, не починали сіяти, косити й збирати врожай. Приписувалося також не вирушати цього дня в дорогу, утримуватися від прийняття важливих рішень тощо. Обумовлені такі прескрипції шанобливим ставленням до великого свята й табу на буденну роботу, а також забороною всього, що можна віднести до сфери профанного.

З першим днем весни повʼязані численні прогнози й передбачення погоди, майбутнього врожаю. На Одещині вважають, що “якщо на Явдохи сонце покажеться зранку ясно, то буде врожай на ранню кукурудзу, коли в півдня, то середню, а як перед вечером, то гарно вродить пізня кукурудза” . На Слобожанщині спостерігали за поведінкою бабака: “Якщо він побачить власну тінь – скоро весна й тепло, якщо ні – ще місяць буде холодно”. На Поділлі передбачають: “Як на Явдохи сонце, то буде “поліття”, урожай на “прадіво”, коноплі”.

На Явдохи примічали, звідки дме вітер, і проєктували спостереження на майбутній урожай. Якщо вітер теплий, то й літо буде тепле й погоже. Якщо сильний вітер швидко обертає крила вітряка, сподівались на гарний урожай, що аж вітер “буде снопи в полі ворушить”. Якщо вітер зі сходу – добре роїтимуться бджоли, із заходу – гарно ловитиметься риба, з півдня – сподівайся гарного урожаю на зернові. Як пише дослідниця української народної кухні Лідія Артюх, цього дня обовʼязково варили каші з пшона, гречки, ячки. Це мало сприяти майбутньому врожаю ярих культур.

Мотиви березневого новоліття, що зберігаються у фольклорних текстах, є реліктом поділу календарного року не на сезони, а на дві половини: теплу, пов’язану із підготовкою, вирощуванням, збором урожаю, і холодну – період споживання вирощеного. Це прослідковується у багатьох піснях, які виконують на початку весни:

Ой вилинь, вилинь, гоголю,
Винеси літо з собою,
Винеси літо, літечко
І зеленеє житечко…

“Весна починається з Явдохи”, – вважають і сьогодні літні люди на території від півночі Чернігівщини до степових районів Причорноморʼя. Саме цього дня ще нещодавно дівчата починали веснянками-гуканками закликати весну:

Благослови, мати,
Весну закликати!
Весну закликати,
Зиму проводжати
Гу-у-у!

Чим голосніше дівчата покличуть весну, тим скоріше вона прийде. Для таких закликань-замовлянь вибирали місця “ближче до неба”: узвишшя, “високу гірку”, дерева, дахи хат і хлівів. Федір Коломийченко описує цей ритуал в селі Прохори на півночі Чернігівщини: “Навесні, як розпуститься верба, дівчата на неї вилазять і, сидячі на гіллі, співають пісень дуже голосно, так, щоб було чутно по всьому селу”. Дівчата також виходили співати на міст – щоб, відбиваючись від води, заклички розносились луною аж під небеса, прямо до божеств. Магічно-заклинальною символікою наділялося скандування: “Гу-у-у!” – з підвищенням тону в кінці вигуку, якими закінчувалися веснянки-гуканки.

Самосшедша, бєшена, клята

Явдосі приписують поганий характер, злість й здатність шкодити всьому живому. “Явдошка – вона, вобше, скажена. Вона ніколи тепла не буває, Явдошка, ну це вона така самосшедша, бєшена”, – вважають на Харківщині. “Прийдуть Явдоки, буде снігу по волоки”, – кажуть на Середньому Поліссі. “На Явдохи-Ковирсухи обов’язково повинно бути метелиця та завирюха”, – переконані на Кропивниччині. “Явдоха дуже клята і кине або дощем, або снігом і, найчастіше, вітром. Це Явдохині 12 днів непогоди кожен год”, – переказують на Одещині.

Такі характеристики Явдоха заслужила через те, що напередодні весняного рівнодення починається декада мінливої погоди, коли сніг різко змінюється яскравим сонцем і навпаки. Така нестабільність спостерігається на всій території північної півкулі. Ймовірно, що перехідний період між холодною і теплою половиною року міфологізувався й породив численні легенди й казки. Найбільше переказів про Бабу Явдоху записано в Карпатах. Гуцули розповідають, як Явдоха посварилася з березнем. Коли вона погнала в гори пасти свої кози, березень пустив льодяний дощ, поморозив Явдошині кози, а саму її перетворив на стовп льоду. Він і досі стоїть на Чорногорі.

На Черкащині переповідають:

Заспорила Явдоха з Февралем про те, чи дійде Явдоха до Февраля в гості. Явдоха каже:

– Дійду.

А Февраль каже:

– Ні, не дійдеш.

От Явдоха взяла, коли йшла в дорогу, сани, воза й човна, та так і добралась до Февраля. Цей здивувався та й каже:

– Ну прийду я до тебе в гості.
– Ні, не прийдеш, – каже Явдоха, – бо тоді я вже буду кози пасти.

А февраль каже:

– Не будеш пасти ще, бо я тебе зморозю.
– А я візьму 12 кожухів і ти не зморозиш, – каже Явдоха.

Вдягла вона 12 кожухів, зайняла 12 кіз і погнала їх пасти. Але Февраль пустив дощ і помочив всі 12 кожухів. Ці кожухи вона повісила на терен сушиться. Після дощу Февраль надіслав мороз і поморозив всі кози і кожухи та ще й саму Явдоху заморозив.

Існують також календарні перекази про Явдоху й Гамана. Гаман або Аман – персонаж Старого Заповіту, який прагнув знищити всіх євреїв, але завдяки зусиллям Єсфіри сам потрапив на шибеницю. В памʼять про цю подію запровадили свято Пурим, яке святкується на початку весни й не має сталої дати. Тамара Багач із села Ясеново Подільського району на Одещині оповідала: “Зустрівся Гаман з Явдохою. Дві неділі до Явдохи та дві неділі послє ото вони крутять. Захмарилось, пішов сніг, дощ, а потім вияснилося і сонце. Оце казали, що Гаман із Явдохою”.

В селі Пиріжна на північно-західному Причорноморʼї кажуть: “Явдоха й Гаман буває, що послєдні дні зими. Ідуть ще сніги, так то Явдоха із Гаманом вимітають небо. І це вже після цього начинається весна”. На Галичині, Поділлі й Степовій Україні в місцях проживання поруч українського та єврейського населення вредна Євдоха й злий Гаман склали пару календарних персонажів, які уособлюють зло, холод й підступність та яку врешті перемагає весна, тепло й добро: “Гаман і Явдоха трусять кожухи, тому йде сніг у ці дні, дощ, хурделиця й холодно. Але коли вони повитрясають увесь сніг, от тоді настане справжня весна”.