Парламент у конюшні

Divide et impera

Клемента фон Меттерніха, міністра-президента Австрійської імперії, донині вважають одним із найвпливовіших дипломатів ХІХ століття. І не просто так. Він вирішив робити ставку на ворожнечу і неприязнь між різними народами, які вже входили до імперії. Ця ставка зіграла.

<p>Томас Лоуренс "Портрет Клеменса фон Меттерніха", 1815 рік</p>

У той час більшість населення не просто було неписьменним – люди часто не знали, до якого народу вони взагалі належать. Коли польська шляхта 1846 року готувала повстання проти влади, уряд вів антипольську пропаганду серед польських селян. Пропаганда була проста – їм розповідали, що поляки хочуть ввести тут свої порядки і збільшити відробіток на панщині, чи й просто перебити місцеве населення. Польські селяни, котрі на той час не вважали себе за поляків, самі підняли повстання в Західній Галичині. Австрійська влада заявила, що готова платити за «спійманих поляків», а за мертвих винагорода була вдвічі більшою. Селяни часто приводили поранених панів та священників до Тарнова і просто біля входу до адміністрації відрізали їм голови.

Якуба Шелю, селянського героя і очільника повстання, австрійці вивезли на Буковину і як нагороду дали йому в посідання 30 морґів поля. Але повстання Шелі було не єдине. На самій Буковині теж спалахували бунти – спершу під проводом Мирона Штолюка, а після його смерті – під проводом Лук’яна Кобилиці. Повстанці вимагали небагато – вільного доступу до лісів і пасовищ, а також скорочення відробітків. Цісар іноді обіцяв щось вдіяти, навіть видав Кобилиці патент на право користування лісом. Але місцеві поміщики зазвичай такі документи ігнорували. Імперію це цілком влаштовувало. Відень лише зрідка висилав регулярні війська для придушення бунтів, що зайшли надто далеко.

Але після революції у Франції та демократичних реформ у Бадені та Вюртемберзі неспокій почав наростати уже в самій столиці. У березні 1848-го величезний натовп обложив залу засідань ландтаґу Нижньої Австрії з вимогами реформ. Люди домоглися свого: Меттерніха відправили у відставку, погодили створення національної гвардії та скликання законодавчих зборів. Революція на деякий час перемогла.

«Будьмо народом!»

Так звана «Конституція Піллерсдорфа», проголошена 25 квітня, задовольняла тільки частину вимог протестувальників. Парламент мав бути двопалатним, з виборною нижньою палатою і призначеною цісарем верхньою. При цьому прості робітники і селяни не мали права голосу. Це ставило в особливо складне становище галицьких русинів, котрі все ще були залежними від панів, а тому Східну Галичину в цьому парламенті могли представляти хіба поляки.

На додачу, цісар вирішив розпустити новостворену гвардію та сформований зі студентів Академічний леґіон. Розлючений народ організував «штурм-петицію» до цісарського палацу з безапеляційною вимогою переглянути закон про вибори. На вулицях Відня знову виросли барикади. Наляканий цісар утік до Інсбрука.

<p>Імператор Австрії Фердинанд І (1793&ndash;1875)</p>

Під загрозою нової революції Фердинанд таки переглянув виборче положення. Згідно з остаточним рішенням, парламент став однопалатним і складався з 383 послів. Право голосу отримали всі особисто вільні люди, включно з робітниками і селянами.

Польське населення Галичини затямило уроки 1846 року. Шляхта почала активно працювати над тим, щоби схилити селян на свій бік. В Галичині розгорнули масштабну кампанію «дарування панщини», переконуючи підлеглих у своїй прогресивності. У відозві до шляхти звучали гучні фрази: «відрубати голову гідрі панщини» і «розрізати болячку на тілі Польщі». Але Австрія діяла на випередження.

Водночас із новим законом про вибори цісар оприлюднив так званий «Селянський статут», який скасовував панщину. Умови звільнення та компенсації мали ухвалити у парламенті, куди відтепер могли потрапити і звичайні селяни та робітники промисловостей. Замість послабити міжнаціональну напругу, цей статут, навпаки, її поглибив.

На той час у Львові вже існували дві народні ради, котрі поставили собі за мету опікуватися демократичними процесами, – Центральна рада народова і Головна руська рада. Перша складалася здебільшого з польської шляхти, друга – з греко-католицького духовенства. Руська рада бачила своїм завданням передовсім пробудження національної свідомості серед русинів. Відозва, опублікована в першому номері «Зорі Галицької», закликала: «Будьмо тим, чим бити можем і повиннисьми. Будьмо народом!». А ще – і це особливо дратувало поляків – просила «незломную віру заховати нашому Найяснійшому Цісарови і Королеви конституційному Фердинанду. І в тім сильнім переконанню, що під можним заступленнєм Австрії права наші і народність наша укріпити ся і сили свої розвинути могуть».

Солома на килимах

Вибори відбувалися в два етапи. На 500 душ населення припадав один правиборець, або ж делегат. На другому етапі правиборці таємним голосуванням обирали з-поміж себе послів до Райхстаґу. На 100 делегатів припадав один посол, тобто кожен депутат представляв 50 тисяч голосів зі свого округу.

Демографія виборів продемонструвала разючу різницю між населенням Західної та Східної Галичини. Землі на захід від Сяну представляла здебільшого польська шляхта, натомість на Східній Галичині більшість депутатів була саме з числа русинського селянства і духовенства. За поляками залишились тільки великі міста, як-от Львів. Від Станіслава і Бродів, де домінувало єврейське населення, перемогли їхні кандидати. Але найцікавіше представництво поїхало на вибори від Буковини. З восьми послів до парламенту лише один, Антон Крал від Чернівців, був австрійцем. Від Чернівецького округу (Czernowitz Land) виграв румунський селянин Ґеорґ Тімеш. Решта були русинами. Від Вижницького округу до парламенту потрапив Лук’ян Кобилиця – герой місцевих повстань.

Такий розподіл допоміг трохи погамувати амбіції поляків та румунів, позбавивши їх значної кількості мандатів. Але взаємна неприязнь лише загострилась. Серед консервативної шляхти побутувала думка, що губернатор Галичини Франц Штадіон «вигадує русинів» на зло полякам. А коли депутати нарешті з’їхались на засідання парламенту, які почалися 6 липня, стало тільки гірше.

Не допомагало й те, що русинські селяни мали свої уявлення про етикет і поведінку. Станіславський адвокат Іґнацій Камінський, котрий опікувався групкою галицьких послів, на кілька годин розмістив їх у залі елітного готелю «Мачекергоф». Камінський пішов шукати їм дешеве житло, а тим часом «один із послів, котрий служив тут у війську і знав місто, вирушив на базар і приніс кілька оберемків соломи, яку вони розстелили на дорогих килимах і повкладалися спати». А депутат із Тисмениці Гринь Петришин узагалі прав онучі у фонтані на площі Ам-Гоф.

Яка різниця, якою мовою, якщо німецькою?

Вже перше засідання почалося зі скандалів. Майже негайно виявилося, що більшість русинських послів не розуміють німецької, а тому не можуть брати жодної участі в обговореннях. «Щоб уможливити порозуміння, нам мають надати перекладача чи який інший спосіб комунікації. Вони сидять і постійно питають мене, що кажуть. Неможливо вести дебати, коли більшість депутатів просто не розуміють їхнього змісту», – так звучав перший в історії австрійського парламентаризму виступ. Речник, посол від Маріямполя і директор тернопільської гімназії Стах Прокопчиць на кілька днів став основним оборонцем русинського селянства.

Президію парламенту обирали не голосуванням, а просто за віком. Спершу президентом призначили 60-річного Йозефа Кудлера, урядового радника і консерватора. Коли систему виборів пояснили галицьким послам, з’ясувалося, що серед них принаймні п’ятеро старші за Кудлера. На жаль, стенограма засідання не згадує їх на імена. Однак, оскільки ніхто з них не володів німецькою, Кудлер таки став президентом. Серед його перших рішень – змінити формулювання «призначений згідно з віком» на зручніше «призначений з урахуванням віку».

Після цього почались тижневі дебати про те, чи слід надавати русинським депутатам можливість наймати перекладачів. Консервативні депутати наполягали, що в австрійському парламенті обговорення можливі лише німецькою. Мовляв, переклад лише буде всіх затримувати. «Якщо русини захочуть собі перекладача, що завадить полякам, чехам та іншим народностям просити про те саме? Тоді після кожного виступу в нас виступатимуть ще шість-сім перекладачів, так що парламент не зможе нічого робити», – наполягав Каєтан Меєр із Брно.

Галицькі депутати переконували, що їхні вибори відбувалися руською мовою, а в самому статуті не було жодних обмежень. Але ці аргументи не мали впливу на консервативну більшість.

Послів порятувала випадковість. З’ясувалося, що на першому засіданні були присутні лише 187 депутатів. Кворум починався зі 192. Кудлер запропонував окремим рішенням визнати всі рішення того дня дійсними, і більшість його підтримала. Проте для цього було необхідно, щоб селянські посли теж проголосували за постанову. А отже, дозволити їм голосувати. Прийняти рішення про німецьку як обов’язкову мову засідань без русинських голосів теж не могли. Президент був змушений піти на компроміс і дозволити у радній залі перекладачів.

Не зовсім скасування панщини

Серпневий виступ солотвинського посла Івана Капущака став справжньою сенсацією. Капущак був одним із небагатьох селян, котрі вміли говорити німецькою. Тож коли надійшла черга русинів висловитися на дебатах про скасування панщини, слово взяв саме він. Посол звертав особливу увагу на кампанію «дарування», яку на той час більшість русинів уже вважали просто польським підступом.

– Що ж то за дарунок, коли за нього береться потім відшкодування? Та я й не бачу того дарунка. Коли то нам подарували? Чи, може, в 1846 році? Чи сього року в січні? Чи 8 або 9 марта? Ні! Аж 17 квітня, коли сини німецького народу за наші права віддали в жертву своє життя.

– Батоги й канчуки, що обвивалися довкола наших голів і нашого струдженого тіла, се нехай вистарчає їм, се нехай буде їм відшкодуванням! – так закінчив свій виступ Капущак. І зірвав шквал оплесків з боку ліберальних депутатів. Цю промову повністю надрукували у пресі. Газета Wiener Zeitung додала від себе приписку, що «Жодна промова у часі довгої дебати над знесенням панщини й відшкодуванням не зробила такого могучого враження, як оті слова простого галицького хлопа». Ходили чутки, що стислий виклад промови Капущака навіть опублікували десь у Парижі.

Проте промова «простого галицького хлопа» не змогла переломити хід засідань. Більшістю парламент проголосував за 20-річну індемнізацію – термін, упродовж якого селяни мали виплатити поміщикам відшкодування за втрачену робочу силу. Ліси, пасовища та угіддя залишилися в руках великих землевласників. Прості селяни отримали право користуватися цими землями лише за сервітутами – угодами, які передбачали грошову або натуральну компенсацію власникам. Особисту залежність скасували, майнова залежність нікуди не поділась.

Короткий і сумний фінал

Поки у Відні засідав парламент, в Угорщині тривала війна за незалежність від Австрії. Населення столиці здебільшого симпатизувало угорцям. Тож коли цісар спробував відправити для придушення гренадерів, місто повстало. Люди розібрали залізничне полотно, а мало не на кожній вулиці виросли барикади. Поновилися зіткнення між гарнізоном і гвардією.

<p>Страта міністра оборони Теодора Латура, малюнок з літографії 1848 року</p>

Майже всі чеські депутати втекли до Праги. Хоча кворум ще збирався, чехи опублікували звернення, в якому оголосили парламент нелеґітимним і звинуватили послів у намаганні прибрати до своїх рук виконавчу владу та почати в країні терор. В ці заяви нескладно було повірити – у першу ніч повстання на площі Ам-Гоф повісили міністра оборони Теодора Латура. Негайно після цього парламент сформував надзвичайний комітет, щоб стабілізувати місто. На балконах радної зали постійно чергували озброєні гвардійці.

17 жовтня фельдмаршал Альфред Віндіш-Ґрец привів під стіни столиці 70 тисяч жовнірів і почав обстрілювати місто з гармат. Для повстанців то були жахливі новини – Віндіш-Ґрец отримав титул «празького вішальника» за свої звірства під час придушення чеського повстання навесні того року. 26 жовтня він розбив угорську армію під Швехатом, ще через чотири дні війська ввійшли до столиці та почали жорстоку зачистку.

Парламент перевели спершу до маленького містечка Кромержиж. А навесні 1849 року молодий цісар Франц Йосиф остаточно розігнав народні збори. В Австрійську імперію ще майже на 20 років повернулась абсолютна монархія і цензура.