Остання музична династія Диканьки

Хто такі традиційні музиканти

"Це Іван Миколайчук найшов їх, — розказував якось Федір Стригун, коли ми зустрілися в його кабінеті у львівському театрі Марії Заньковецької. — Коли ми знімали цей епізод на переправі, Іван каже: "Нє, Чередників треба!". Поїхав, найшов цих Чередників, привіз сюди. І я з ними жив, десь два тижні в одному номері. Колись приходжу, вони обоє випивші, цибулина, пляшка недопита. А потім беруть скрипки. І дивна річ! Чим більше випивали, тим краще грали. Господи, як вони почали грати! От це був рівень. Це ж не по нотах. Це народна музика".

Народні музиканти — те саме, що й традиційні. Однак через радянську масову культуру термін «народні» обріс стереотипами. Часто їх уявляють із гармошкою чи баяном, у шароварах і солом’яних брилях. Такий образ активно продукували різні колективи, що виконували обробки народних мелодій. Кліше поширювали самодіяльні гурти при будинках культури по всьому Радянському Союзі. При цьому музика втрачала локальні особливості, імпровізаційність та складні техніки гри.

Справжня народна або традиційна музика існувала поза сценою. Вона мала прикладне значення: забезпечувати потреби спільноти, супроводжуючи свята, розваги та обряди.  Якщо співи були досить демократичним заняттям без обмежень статі та віку, то інструментальну музику до Другої світової війни вважали суто чоловічою справою. 

На весіллях та танцях зазвичай грали невеликі гурти, де основним інструментом була скрипка. До неї у різних комбінаціях могли йти скрипка-втора, цимбали, бубон або бас (басоля). Саме такі склади інструментів властиві всім українським етнічним територіям. Варто також пам’ятати, що традиційна музика наприкінці ХІХ—ХХ століть трималася переважно в селах та невеликих містечках. У сільській місцевості проживало найбільше українців. У містах музичній культурі додавали колориту єврейські, польські або російські етноси.

Танці з "Енеїди"

У червні-липні 1952 року експедиція Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М. Т. Рильського побувала в Диканьці і зробила авдіозапис інструментальної музики від трьох музикантів. Усі вони народилися у 1890-х. Павло Терентійович Чередник грав першу скрипку, тобто мелодію. Його старший брат — Михайло Терентійович Чередник — скрипку-втору або повторку, тобто другу скрипку, акомпанемент. Роман Іванович Дядюра грав на бубні. Інструментальний склад їхнього гурту був типовим для Центральної України. 

Ці записи дивують якістю виконання та кількістю. Двадцять сім інструментальних творів. Переважно це танцювальна музика XIX і навіть XVIII століть. Серед назв танців є такі, що згадані в "Енеїді" Івана Котляревського, у творах Григорія Квітки-Основ’яненка, Євгена Гребінки й інших класиків української літератури першої половини ХІХ століття. 

Це ті давні танці, про які ви читали ще у школі, але, найімовірніше, не могли навіть уявити, як вони звучать або танцюються: "Зубок", "Бичок", "Василь", "Санжарівка", "Бурима", "Тетяна", "Тропак", "Гречаники", "Орлиця". Це фактично канон української танцювальної музики Центральної України. Весь цей репертуар потребує майстерного володіння інструментами. І техніка гри на кожному інструменті у братів Чередників і Романа Дядюри викликає захоплення. З тієї експедиції також лишилось відео без звуку, на якому видно самих музикантів та їхній спосіб гри.

Як правило, за такими персонажами стоїть якась легенда. Наприклад, Михайло Чередник пишався тим, що Микола Гоголь списав свого Солопія Черевика з його діда Солопія Чередника. Про це в газетній статті згадував диканський краєзнавець Василь Скорик. Але перевірити цей факт складно, адже метричних книг або інших документів того часу з Диканьки не збереглося. 

Усе це інтригувало й хотілося дізнатися більше. Тому у вересні 2019 року разом з Яриною Дронь, скрипалька гурту US Orchestra, ми вирушили в експедицію, щоби знайти ще живі свідчення про музикантів.

Диканька — невеличке селище за пів години від Полтави. Про часи Гоголя і Кочубеїв тут нагадують тріумфальна арка і давні мазепинські дуби. Весь день ми їздили від двору до двору, запитуючи старих людей, чи пам’ятають вони музикантів. Весь день нас перескеровували з одного кінця селища в інший, а звідти — ще в інший і так далі. Ми відвідали приблизно 10 обійсть і навіть місцевий цвинтар, але вдалося записати лише деякі згадки. Сідало сонце, і вже майже без надії ми заїхали за останньою адресою. Там жила Валентина Житковська, онука скрипаля Павла Чередника. У її сімейному архіві збереглися сотні дідових фотографій.

Брати Чередники і Роман Дядюра

"Це в нас родич був фотографом — Юрій Іванович Дейнека. У нього був фотоапарат ФЕД і він фотографірував як де яке мєропріятіє. Тут багато фотографій із дєдушкою, із нашою жизню. Ось дєдушка танцює — веселий був. Ось він молодий", — коментує Валентина Житковська, показуючи альбоми.

Повернувшись з Першої світової війни, Павло Чередник взяв шлюб із дівчиною Галиною. Подружжя збудувало нову хату. У них народилося дві дочки: Олександра і Наталя. На новому подвір’ї Павло Чередник завів пасіку. У Другу світову війну його будинок згорів і він звів новий. Павло працював у лісництві, потім — у "Радмистецтві". Окрім того, все життя столярував, бондарював, слюсарював. Його знали, як майстра на всі руки. Одного разу принесли навіть друкарську машинку й він зміг її полагодити. Люди згадують, що він був добрим чоловіком. 

Про Михайла Чередника відомо менше. У нього з дружиною Марією народився син Микола. Ще в юності Михайло працював у майстернях Кочубея, після війни — в артілях, разом із Павлом — у лісництві. Згодом механіком на маслозаводі, а останні шість років після пенсії — на промкомбінаті. 

На жаль, про бубніста Романа Дядюру майже не вдалося знайти інформації. Він народився у селі Марченки під Диканькою, як і Чередники воював у Першій світовій і був поранений під Почаєвом, а потім лікувався в київському лазареті. Чим займався, окрім музики, — невідомо.

Разом із братами Чередниками та Романом Дядюрою на фотографії 1953 року є ще басист Іларіон Губа. Схоже, тоді в Полтаві він грав із ними. Інших згадок про те, що вони грали разом, немає. Відомо, що Іларіон Губа — нащадок скрипаля попереднього покоління — Тимофія Губи 1860-х років народження. Про нього згадував ще радянський композитор Віктор Томілін, який був у Диканці 1938 року. До слова, про музикантів старшого покоління з Диканьки є згадки у Гната Хоткевича та німецького мандрівника Йогана Георга Коля.

Традиційна музика в УРСР

Значною частиною життя цих музикантів є участь у самодіяльних практиках. Цього потребувала радянська система звітности культури. У квітні 1936 року в диканській газеті вийшов заклик "об’єднати співочий гурт-капелу і струнний оркестр". Через пів року там опублікували фотографію Михайла Чередника зі скрипкою і презентували: "Ініціатор створення в Диканьці музичної капели". У 1938 році з’явився "ансамбль пісні і танцю, який організував районний будинок виключно зі стариків". Серед учасників — Павло та Михайло Чередники. У пресі "ансамбль стариків" згадано в контексті олімпіад самодіяльного мистецтва та звітних конкурсів, що якраз у 1930-х роках набирали популярности в Союзі. 

Стежачи за диканською пресою різних років, можна помітити дедалі більший вплив радянської політики на традиційну культуру. Рік за роком до репертуару самодіяльних колективів додавали репертуар "братніх народів". Навіть білоруські народні пісні друкували російською мовою. У магазинах все більше продавали балалайок, гармошок, мандолін та гітар.

У листопаді 1970 року Павло та Михайло Чередники повернулися з Республіканського конкурсу троїстих музик, і про них зробили сторінковий репортаж у диканській газеті. Там вони розповіли свою родинну історію. Що їхній батько Терентій мав скрипку, на якій іноді грав. Павло і Михайло вчилися грати саме на ній: "Мене ніхто не вчив. Ще малим, бувало, втиснуся між людей і довго стою, ловлю мелодію. Потім біжу додому, хапаю батьківську скрипку, намагаюся повторити те, що почув". Такий спосіб навчання — без нот, на слух — типовий для традиційних музикантів. 

Попри все Чередники залишилися традиційними музикантами. У селі їх найбільше пам’ятають за грою на весіллях або інших забавах. Вони виконували репертуар, який не могли запозичити в самодіяльному ансамблі чи в будь-якому фольклорному збірнику.

Безликі носії традиції

Тут варто зауважити, що важливим критерієм традиційної музики є усне передавання. Пісні, інструментальні награвання та мелодії, текст — усе передавали усно. Через це традиційна нематеріальна культура та її носії лишають по собі мінімальну кількість писемних згадок, і дослідити їхнє життя досить важко. Тому образ сільських музик часто мітологізують і уявляють надто консервативно. Особливо тих, які народилися наприкінці ХІХ — на початку ХХ століть. 

Етнографічні праці не надто докладно описують побут і життя окремих людей. Найбільше уваги в них — до традицій спільноти. Хоча були і винятки: це історії про лірників, кобзарів та бандуристів. Увагу етнографів привертав епічний репертуар, сам образ незрячих мандрівних співців-музикантів та особливості устрою їхнього середовища з певною ієрархією всередині.

Про традиційних музикантів, що грали переважно танцювальну музику, згадували лише в контексті опису інструментів, репертуару або ролі у спільноті. Вони залишалися безликими носіями традиції. Винятками є лише деякі згадки у працях Гната Хоткевича, Климента Квітки та деяких інших дослідників. Пізніше, у 1950-х, традиційну музику почали записувати на плівку, і на початку сеансу стали фіксували місце запису й імена виконавців. Проте навіть наприкінці ХХ століття дослідникам бракувало касет, час запису дуже заощаджували, тож про біографічні факти йшлося дуже рідко. Через це втрачено багато важливих деталей, що могли б пояснити, якими були музиканти з чорно-білих фото. 

Зважаючи на це, історія музикантів з Диканьки — така важлива й показова. Брати Павло і Михайло Чередники разом із Романом Дядюрою стали одним з останніх гуртів Центральної України, що грав традиційну музику. Так, як вона звучала ще сто або двісті років тому, — з двома скрипками та бубном.