Олександр Архипенко: Як митець з України перевернув уявлення про скульптуру

14:19, 20 липня 2021

1920.jpg

“Менш ніж за 7 років він запровадив у скульптурі більше радикальних змін, аніж їх було за кілька століть”, – підсумував досягнення Архипенка його американський дослідник і колекціонер Дональд Каршн. Спочатку Архипенко підкорив Європу. Потім зачарував Америку. Амплітуда сприйняття його творчости коливалася від захоплення до заперечення. Кардинал Венеції звинувачував скульптора у спотворенні Божої подоби. А Ґійом Аполлінер захоплювався його талантом. У наші дні скульптури Олександра Архипенка експонують у топових музеях світу, а торги на аукціонах сягають семизначних цифр

Skytska.jpg

Уляна Скицька

журналістка

Талант у ліжку

Народився Олександр Архипенко 1887 року в Києві. Його батько Порфирій був професором-інженером Київського університету. Він швидко розгледів математичні здібності сина. Сумнівів не залишалося – у сім’ї росте ще один винахідник. Однак втрутився випадок. Катаючись на велосипеді, Олександр настільки травмувався, що лікарі готувались ампутувати йому ногу. Мама Параскевія від операції відмовилася і довірила лікування сина знахарці. При цьому хлопцеві довелося провести в ліжку майже рік. А щоби дитина менше нудилася, дід-іконописець придумав для онука розвагу. Він подарував йому альбоми з роботами Мікеланджело та Леонардо да Вінчі, яких хлопець копіював. Так математика відійшла на задній план.

GRC0066294__74435.1541987251.jpg
Олександр Архипенко Фото: posterazzi.com

Року 1902 Олександр Архипенко вступив до Київського художнього училища. Але встиг провчитися лише три роки. Його разом із тезкою Олександром Богомазовим відрахували через участь у студентських страйках. Продовжувати навчання він вирішив у Москві. Дев’ятнадцятирічний Архипенко й не здогадувався, що назавжди покидає рідне місто. Він уже тоді шукав оригінальних форм, прагнув по-новому зображати реальність. Але не знаходив підтримки. Ані у московських викладачів, ані у паризьких, до яких поїхав пізніше. Розчарований академізмом Школи витончених мистецтв, Архипенко вирішив вчитись у Луврі. При цьому його приваблювали не роботи Родена чи інших визнаних майстрів, а скульптури давніх греків, єгиптян та ассирійців. Протягом кількох років він щодня ходив до знаменитого французького музею.

Без тиску викладачів Архипенко цілковито віддавався творчим експериментам. У його роботах поставало щось незвичайне. Замість реалістичности зображення — динамічні та водночас лаконічні образи. Замість випуклостей – увігнуті лінії. Замість обличчя чи живота – порожнеча.

Якщо до того кубізм асоціювали лише з картинами, то Архипенко першим переніс його у скульптуру

ArchipenkoWorkingOnOnward-lg.jpg
Олександр Архипенко за роботою Фото: archipenko.org

Митець не обмежувався класичними бронзою та мармуром. У своїх роботах він використовував дерево, скло й метал. А також почав їх розфарбовувати. Публіка не завжди була готова сприймати такий підхід. Навіть українська громада Парижа відмовилася підтримати киянина. Євген Бачинський, один із її учасників, писав: “Я побував у студії Архипенка, але мені не сподобались його роботи, вони були гидкі, і я не хотів платити навіть 10 франків за ті речі, які він мені запропонував”.

Перший українець на Венеційському бієнале

Однак кубізм ставав дедалі популярнішим, а це означало, що з’явилося більше можливостей виставляти свої скульптури поряд із картинами. У 1912 році Архипенко вже мав свою персональну виставку, яка пройшла в Німеччині. А з кожною наступною його ім’я все більше впізнавали.

5.jpg
Виставка робіт Олександра Архипенка Фото: archipenko.org

Архипенко став першим українцем, який взяв участь у Венеційському бієнале 1920 року

Це була перша післявоєнна виставка, і потрапити до списку її учасників вважали за честь і удачу. Архипенку надали окремий зал для індивідуальної експозиції. Виставлявся він у російському павільйоні, зведеному 1914 року за гроші українського підприємця і мецената Богдана Ханенка.

1920VeniceBiennale-lg.jpg
Експозиція Архипенка на Бієнале, на передньому плані скульптура "Гондольєр" Фото: archipenko.org

Посередині зали – скульптура “Гондольєр”, один із символів міста на воді. Тогочасна критика не могла дійти одностайности у сприйнятті нового мистецтва. Були навіть відверто насмішкуваті огляди. До прикладу, про “Гондольєра” писали, що то “одночасно мітла, труба, лопасть пропелера, зламаний вуличний ліхтар чи гілка мертвого дерева”. Подивитися на роботи скандального митця прийшов і місцевий кардинал. “Спотворює створену Богом подобу людини” – таким був його вердикт Архипенковій творчості.

show-photo (2).jpg
Киянин зі своїми студентами у Берліні, приблизно 1922 рік Фото: archipenko.org

Але скульптор мав авторитетного прихильника. Ґійом Аполлінер – поет і найшанованіший критик Франції – вихваляв новаторське бачення скульптора. Познайомилися вони ще 1908 року, коли разом жили в легендарній мистецькій колонії Ля Рюш (“Вулик”) у Парижі. “Мені шкода тих людей, які не можуть відчути краси й елегантности цього гондольєра”, – писав француз.

У 34 роки Олександр Архипенко міг похвалитися кількома десятками виставок у європейських столицях. Тож  вирішив, що настав час передавати досвід молодшому поколінню. За рік він відкрив школу в Берліні. У нього прагнули навчатись не лише початківці, а вже й знані німецькі скульптори. Серед них і  Ангеліка Шмітц, чиї роботи мали грубі лінії, що уподібнювало їх до доісторичних скульптур. Роман з Ангелікою незабаром переріс у шлюб. Тут би й можна було остаточно пустити коріння, втім навіть прогресивний Берлін став надто тісним для українця. До того ж виснажена Першою світовою війною Європа все менше цікавилася мистецтвом, інфляція з’їдала зароблені кошти, і подружжя замислилося про переїзд за океан. Сумніви остаточно розвіяли новини, що в Нью-Йорку публіка схвально сприйняла його виставку. У 1923 році пасажирський лайнер Мongolia доставив подружжя до країни можливостей.

1.jpg
Архипентура
3.jpg
Фото: archipenko.org

Архипентура й білборди

Сім’я помалу обживалася – купили автомобіль, завели собаку. Українця запрошували викладати в університети Нью-Йорка, Чикаго, Лос-Анджелеса. Архипенко запевняв, що США – “це країна, що найбільше розпалює його уяву”. І вона справді допомогла проявити його інженерний хист. У 1927 році скульптору спало на думку створювати механічні картини – він назвав їх за власним ім’ям “архипентури”. У них спеціальний механізм прокручував кольорові смужки таким чином, щоби утворювалося нове зображення. Тоді це була справжня новинка, за яку митець навіть отримав патент на 17 років. Подібну технологію тепер використовують у білбордах.

1923ARchenroute2_HR-lg.jpg
Олександр Архипенко з дружиною Ангеліною Шмітц Фото: archipenko.org

Зароблені гроші пара вкладала в будівництво дому. У 1929 році вони купили п’ять гектарів у містечку неподалік Нью-Йорка. На цьому сайті викладений фотоальбом Ангеліки, у якому можна відстежувати увесь процес. Поряд із будинком постала і простора майстерня – це не лише для себе, а щоб було місце й для студентів, яких можна було би вчити додатково до контрактів з університетами.

Попри репутацію новатора та оригінальність ідей, роботи українця з часом почали втрачати ефект новизни. До того ж їх часто копіювали. Відповідно, кількість замовлень зменшувалася. Гнітив брак грошей і хотілося більшого визнання. Тому студенти були такими бажаними в його домі – не лише як стабільне джерело доходу, а й щоб відчувати себе потрібним. Архипенко легко перемикався поміж різьбленням по дереву, виливанням металевих форм, розрізуванням пластику, нанесенням олійних фарб і витесуванням каменю. Тому й учням одразу давав складні завдання. Якось серед них був і сліпий чоловік.

1960Arch-Saar-Inst2-lg.jpg
Олександр Архипенко та Френсіс Ґрей

Останнє кохання

Старість підкрадалася поступово, дружина важко хворіла. І коли Архипенко вже не розраховував на емоційний сплеск, то закохався. Як і колись в молодості – у студентку своєї літньої школи. Почуття до 19-річної Френсіс Ґрей виявилися взаємними. У 68-річному скульпторі юна американка побачила ту автентичність, цілісність та розум, яких бракувало в однолітках. Роман був таємним, а коли перша дружина померла, закохані поїхали до Франції й одружилися. Для батьків Френсіс це стало справжнім потрясінням – їхній тесть був на кілька десятиліть старшим від них самих. Українець завжди ніяковів, коли Френсіс запрошувала їх в гості. Дивлячись на себе у дзеркало, сумно запитував: “І що ти знайшла у цьому старому псі?”.

А вона, щоби підбадьорити чоловіка, неодмінно одягала червону сукню, пошиту із тканини, яку він привіз зі Швейцарії. Попри поважний вік, Архипенка переповнювала енергія – він продовжував творити. А поміж тим лагодив дім, гуляв із собакою, грабав пожовкле листя, постійно щось вивчав. Їм не судилося довго прожити разом. За чотири роки після весілля Архипенко помер. Йому було 77. Поховали його, між іншим, разом із першою дружиною, під одним пам’ятником. А Френсіс присвятила своє життя систематизуванню робіт і колекцій свого першого і єдиного чоловіка. Дружиною вона більше не стала, а от мамою – чотири рази, щоразу з іншим обранцем.

Alexander-Archipenko-via-kids.britannica-com.jpg
Олександр Архипенко Фото: archipenko.org

З Україною у серці

“Українська земля, український хліб, український дух свободи та індивідуальності лягли в основу моєї креативності”, – цитував Архипенка The Ukrainian Weekly 1954 року. На той момент минуло пів століття, як він востаннє був у рідному Києві. Однак завжди залишався активним учасником української громади. Розробляв пам’ятники Іванові Франку,Тарасові Шевченку та Володимирові Великому.

Коли 1934 року українська діаспора вирішила подарувати скульптуру "Ма" Національному музею у Львові, Архипенко знизив її вартість до тисячі доларів. "Я дуже щасливий, що моя робота буде зберігатися близько до українського серця”, – писав скульптор Іларіонові Свєнціцькому, директорові музею. Коли Радянський Союз окупував Західну Україну, цю скульптуру та ще кілька сотень мистецьких творів заховали в так званому спецфонді. У 1952 році їх вивезли з музею та знищили. Про Архипенка не згадували. Він з’явився у мистецькій літературі СРСР лише наприкінці 1980-х років.

У 2000-х роках чотири його скульптури зібрали семизначні суми на аукціонах Christie’s. “Жінку, що розчісує волосся” продали за понад 2 млн доларів. “Блакитну танцівницю” – за 1,7 млн доларів. “Голлівудський торс” – за 1,5 млн доларів.

Сьогодні роботи Архипенка можна оглянути в топових музеях світу – Метрополітен та Соломона Гугенгайма в Нью-Йорку, Центрі Помпіду в Парижі, галереї Тейт в Лондоні, а також у музеях Берліна, Стокгольма та Тель-Авіва. В Україні чотири скульптури та дві літографії Архипенка належать фондам Національного художнього музею. Нещодавно цю колекцію поповнили ще 13 літографій 1921 року. На німецькому аукціоні їх придбав український меценат.

Combing hair.jpg
“Жінка, що розчісує волосся”
2.jpg
“Голлівудський торс”
1.jpg
“Блакитна танцівниця”
3.jpg
"Плоский торс" Усі фото: christies.com
s22-04-lg.jpg
Портрет дружини художника
s13-05-lg.jpg
"Карусель П'єро" Фото: archipenko.org
s19-07-lg.jpg
Портрет містера та місіс Фальк

Схожі матеріали

600.jpg

Безпредметне мистецтво Пархомівки

600.jpg

Езопівська мова індустріальної епохи

600.jpg

Проект “Поліфонія”: як відроджують українське пісенне багатоголосся

600_.jpg

Ринкові історії. Розповідь 1: Усмішка львівського ренесансу

600.jpg

Тіні Івана Миколайчука

600.jpg

Торгово-Промислова палата у Львові: архітектура, мистецтво, новація

600-+.jpg

Як у 30-х роках ХХ століття знімали кіно у Верховині

600.jpg

Український “Прометей” французького балету. Серж Лифар

hudoba 600-400.jpg

Малювати склом