“Навели “бандерівці” порядочок”: як українці відстоювали свої права навіть у радянських таборах

Політичні проти кримінальних

<p>Політв'язні Джезказганського табірного відділення Степового ВТТ у Карагандинській області Казахської РСР, 1950-ті роки. Сидить у першому ряді знизу другий справа Євген Хемій, сидить у другому ряді перший зліва Олексій Данилишин</p>

Частково міт про бандерівців як небезпечних і кровожерних націоналістів походить із виправних таборів ГУЛАГу. Про негативну конотацію між словами “українець” і “бандерівець” у книзі “Архіпелаг ГУЛАГ” згадував Олександр Солженіцин. “Ми давно не кажемо “українські націоналісти”, ми кажемо лише “бандерівці”, і це слово стало в нас настільки лайливим, що ніхто й не вникає у його суть, – писав він. – Чому нас так дратує український націоналізм, бажання наших братів  спілкуватися і виховувати дітей, і вивіски писати своєю мовою?”.

У таборах ГУЛАГу радянська влада використовувала кримінальних злочинців, щоб придушити протестні настрої. Починаючи від другої половини 1940-х років, була чітка конфронтація між політичними в’язнями та кримінальниками, засудженими за крадіжки, вбивства тощо. Більшість політичних – учасники Руху опору із заходу України. Кримінальні переважно були росіянами. Як зазначає американський історик Джеффрі Бердс, тільки протягом 1945–1946 років із заходу України вивезли приблизно 30 тисяч підпільників.

До середини 1940-х політичних в’язнів було значно менше ніж кримінальних, тому перші часто зазнавали утисків. Кримінальні в’язні – так звані битовики, блатні тощо – відбирали в людей харчі та пакунки з дому, залякували й били арештантів. 

Олексій Данилишин, учасник ОУН “Месники”, згадував, як українські політичні змінювали ситуацію в таборах після 1949 року: “Було багато тих, знаєте, як ми називали “битовиків”, злодіїв всяких, і вони знущалися з наших людей, але коли ми приїхали в лагер, троха навели порядок”. Данилишин був одним із 60 молодих хлопців із Львівщини. Він свідчив, що табірному начальству було дуже вигідно, щоби кримінальні тримали режим. Молодь не могла цього стерпіти: “Прийшлось, знаєте, дуже жорстоко з ними розправитися. І їх потім забрали від нас. Навели ми, “бандерівці”, такий порядочок”. 

Часто під прикриттям адміністрації злодії мали холодну зброю, яку використовували проти так званої контри, зокрема проти “бандерівців”. Оунівець та в’язень виправних таборів у Комі АРСР Василь Безпалько пригадував про такі сутички на будівництві поблизу Воркути.

“Хотіли, щоб наших перебили, дали тим блатним ножі. А ті конвой попередили – будуть тікати на сітку, без попередження стріляти. Вони думали, що то наших перестріляють, як то кажуть бандерів. А наші вже тоже рознюхали і приготовились. І як начилась бійка, то тікали вори, жуліки на сітку, і їх розстріляли. Рано, то шось дев’ять чи десять чоловік на сітці висять, а наші – ні одного”, – відтворив Василь Безпалько ту жахливу історію. Відтоді місцеві блатні боялися політичних в’язнів з України. Схожі історії розповідають в’язні інших таборів. 

До слова, на цікаву інформацію про закони співіснування блатних і влади натрапляємо у спогадах американського художника Томаса СговіоТомас Сговіо – американський художник, екскомуніст. У 19 років був депортований із США як комуністичний агітатор. У 1938 році арештований та засуджений на п’ять років як “соціально небезпечний агітатор”. Покарання відбував у Північно-Східному виправно-трудовому таборі. Року 1948 повторно арештований та відправлений на довічне поселення у Красноярський край. Перебував у СРСР до 1960 року, відтак зміг повернутися до Америки., який провів у системі ГУЛАГу 16 років. Завдяки своїм професійним навичкам робив в’язням наколки. Одного разу його попросили зобразити на грудях обличчя Леніна: серед злодіїв була поширена думка, що розстрільна команда ніколи не стрілятиме в портрети Леніна або Сталіна.

Об’єднання незгодних народів

<p>Жінки на каральних роботах у поселенні Батурино, Томська область РРФСР, 1950-ті роки. Зліва Марія Туркас, сидить посередині бригадир Лелик (ім&rsquo;я невідоме), крайня справа Оля Вольська</p>

Молоді люди протистояли не тільки кримінальникам, але й табірній адміністрації. Зокрема під час повстання політв’язнів у Воркуті їх намагалися всіляко ізолювати, етапувати лідерів, вивезти їжу. Але в’язні нападали на штрафні ізолятори та чинили опір, захищаючи своїх і вимагаючи повного виконання їхніх вимог. Вони навіть створювали таємні організації і вели підпільну боротьбу.

Часто українці становити більшість серед в’язнів. У таборах, створених спеціально, щоб обмежити спротив політв’язнів, кількість українців подекуди сягала 45–50 відсотків. 

Учасниця ОУН “Сонце” Дарія Корчак розповідала: “Всюди в таборах було найбільше наших з Галичини, із Західної України, які суджені за участь у національно-визвольному русі. А на другому місці були балтійці: латиші, естонці. Одиничні були такі, що росіяни, дальше вірні радянській владі, вважали, що якось помилково попали”.

Російський поет та політичний в’язень Анатолій Радигін так згадував “бандерівців”: “Коли раптом з всієї маси людей виходить чоловік підтягнутий і акуратний, спокійний і неговіркий, поголений, у чистій сорочці і з почищеним взуттям, в непом’ятому  арештантському одязі, можна було майже без помилки вгадати його національність, партійність і прапор, під яким він воював”.

Примітно, що всередині таборів “бандерівці” об’єдналися з іншими народами в боротьбі з режимом. Найбільше українські арештанти співпрацювали з балтійцями – “лісовими братами”, які теж вели партизанську боротьбу проти радянської окупації. В’язень-американець Лернер Джо писав: “Серед ув’язнених багато раніше були учасниками Руху опору на Західній Україні і в країнах Балтії. Це були хоробрі молоді люди, що не визнавали компромісів”.

За таких умов бригадирами, які керували роботою в’язнів, як правило, ставили росіян. Про один із таких випадків розповіла зв’язкова ОУН Йосифа Жолдак: “Вивели нас раз на роботу, і бригадирка Лапіна каже до однієї жінки: “На тєбє помошніцу, она тєбє будєт канаву капать”, на мене. А вона стоїть така сумна. Я кажу: “Харашо. Ну шо, цьоцю, будем копати?”. І вона підходить до мене, обіймає і говорить: “Ти нє рускій? Харашо, рускій не хароший”. Вона сі дуже бояла, шо попаде руска. Бо ті дівулі, то нездалі були, такі блатняги. Страшне!”.

Українські жінки також активно протистояли табірній системі. “Ми приїхали, а ті москалі взялись до наших сумок, все забирати домашнє: “Што ви думаєтє? Ви прієхалі на рускую зємлю!”, – згадувала станична ОУН та учасниця Кенгірського повстання Марія Пиріг. – Я кажу: “Шляк би вас трафив! Та як ви були на нашій земли, ми вас кривдили?!”. А вони до наших сумок: забирати обув, файні светри. Я кажу: “Знаєте що, берім коци і кидаймо на них коци, і берім поліна і биймо по чому попало – вони будуть боятись нас". Так ми їх відлупцювали, то вони вже боялисі нас”.

Боротьба з міфами та піснями

Не маючи змоги протистояти українському спротиву, радянська влада придумувала історії про страшних “бандерівців”. Цей факт можна простежити навіть в офіційних радянських документах, де йшлося, що українці ледь не голіруч ламали двері карцерів і знищували загони табірної охорони. 

Окрім того, людям, які жили поблизу спецпоселень, куди звозили депортованих українців, розповідали про “бандерівців” як міфічних персонажів. Стефанія Мисько, яку 9-річною із сім’єю вивезли на спецпоселення, пригадує: “Приїхали ми в Анжеркум. Анжеро-Судженськ, Кемеровська область, РФ, поселили нас в якусь стару пекарню. Казали “бандьоров привезуть”. То попід вікна заглядали: “Да оні ж такіє люді как і ми”. Вони думали, що ми з рогами, з хвостами”.

Боролися українці й зі зрадниками. Часто всередині табору створювали добре налагоджені системи таємного зв’язку, які допомагали розвідати потрібну інформацію про таких людей або про задуми табірної адміністрації. 

Навіть в тюремних умовах люди не забували своєї мови, традицій та релігії. І це викликало ненависть у представників радянської влади. Українці святкували Великдень та Різдво, запрошували в’язнів інших національностей до скромної трапези. Ув’язнені священники проводили таємні відправи та сповідали людей.  

У книзі спогадів російська арештантка Майя Ульяновська писала: “Більшість табірного населення – західні українки, переважно селянки. Ця, на перший погляд, сіра табірна маса залишила про себе найяскравіше враження. В таборі лунали їхні пісні. Співали в бараках, співали на роботі. Епічні пісні про козацьку славу, тужливі – про неволю, покинуту родину, бандерівські – завжди трагічні, про загибель в нерівній боротьбі”. 

До того ж у деяких таборах українці навіть створювали аматорські театри. Уявіть собі, серед тиранії і розрухи люди не просто жили, а й намагалися зробити своє життя радісним. 

Це дратувало представників радянської влади. Людям забороняли співати та навіть вітатися по-християнськи. Перша заборона спричинила Норильське повстання, друга – Кенгірське. Трагічний випадок описав учасник Норильського повстання Іван Мирон: “Тихонько, всякої співали – чи сумних, чи веселих. Веселих не дуже було, але сумних пісень співали. А йшла зміна конвою, а вони були люті дуже: їх так направляли, чи їх так кормили. Той начальник конвою кричить: “Замолчать!”. А наші сидять, бо вони порядку не нарушають, та й співають далі. Ну то він автомат на плече – як чергу дав! Там одного волиняку убив тогди на місці, а деякі поранені”. 

Підсумовуючи: міфи про "бандерівців" виникли через ненависть і страх. Це були прості люди, які прагнули свободи, незалежности та стійко протистояли ворогові. І як тоді не тиснули на них, не придушували їх і не вбивали, їхній дух свободи тільки зміцнювався. Сьогодні, через стільки років, він сильний як ніколи.