Іван Мирон. Перший з останніх, або Більше не "бандит"

09:55, 25 травня 2021

1920.jpg

"Були б ви від світу, то світ би своє любив. А що ви не від світу, бо я вибрав вас від світу, ось тому й ненавидить вас світ", – уривок з Євангелія від Йоана, у якому Ісус передбачав для своїх учнів важкі випробування та попереджав про майбутні страждання. Ці слова, які читає священник у невеличкій греко-католицькій церкві на присілку Банському в селі Косівська Поляна на закарпатській Гуцульщині, здається, саме про Івана Мирона 

Yura Pukivskyi.jpg

Юрій Пуківський

кандидат історичних наук, етнолог, науковий редактор журналу "Локальна історія"

Ми зустрічаємо його тут же – на порозі церкви. У свої 90 років він і досі служить дяком. Без нього не відбувається жодне недільне богослужіння в церкві сусіднього села Росішка. Нині, в день храмового празника – святого мученика Пантелеймона, пан Іван із дружиною прийшли сюди.

В липні  2019-го держава Україна офіційно визнала, що Іван Мирон більше не "бандит". Він став першим із нереабілітованих дотепер політв’язнів радянського режиму. Це стало можливим завдяки новій редакції Закону "Про реабілітацію", яку ухвалив Парламент у травні 2018 року. За іронією долі, Іван Мирон останній живий "25-річник"максимальний термін позбавлення волі в СРСР серед тих, які так і не дочекалися відновлення свого чесного імені.

3.jpg
Іван Мирон Усі фото: Катерина Москалюк

"Ми знали, хто ми"

Церква швидко залюднюється і починається служба, отже, панові Івану час виконувати свої обов’язки. Фах дяка він перейняв від діда – Стефана Грицака, який служив при церкві ще до Першої світової війни.

У рідній Росішці та довколишніх селах Рахівщини "пан Мирон", так кличуть його односельці, – справжній авторитет. Після відправи на церковному подвір’ї із ним шанобливо вітаються поважні ґазди і кличуть на спільний громадський святковий обід. Опісля навперебій пропонують підвезти подружжя додому. Для гуцулів реабілітовувати Івана Мирона потреби немає.

Садиба Миронів – на "Потоці", у крайньому кутку Росішки. Пан Іван впевнено підіймається стрімкою стежкою, яка веде до скромної дерев’яної хатини. Там ми довго-довго говоритимемо й багато-багато слухатимемо. Він ніби ще раз проживатиме своє життя.

2.jpg
Іван Мирон з дружиною

– Я народився в Росішці. Нєньо – з роду Мирон Василь, а мама – Грицак Марія. Дідо мій по мамі – Грицак Стефан – був дяком доти, доки 1949-го нашу церкву не закрили, а священника не арештували. 

Я закінчив п’ять класів у Росішці. В школі ми вивчали три гімни: чеський – "Де домоф муй", словацький – "Над Татрою близько громи діво біють" і русинськийукраїнський – "Підкарпатські русини, оставте глибокий сон". У школі ми були підкарпатськими русинами, але ніхто не перечив, шо ми – українці. Ми знали, хто ми.

За руских закінчив десятирічку в Бичкові. Потім пішов в сільськогосподарське училище в Мукачеві. Учився файно. Мені цікаво було. Але почали казати нам: "Ви будете організатори колгоспів". І як мене то вдарило, подумав, то шось недобре. Вирішив додому втікати. Три дни не їв, назбирав хліба на дорогу, пішки прийшов додому. Перший випуск Бичківської десятирічки майже всіх пересаджали.

Пострах комуністів

Працював учителем у початковій школі в Чорній Тисі, то присілок Ясіня. Через рік прийшла повістка в армію. Стрівся з повстанцями і сказав: "Не годен ворогам давати присягу та йду з вами". Тут вони що робили – колгосп організували, знущалися з людей. А мені провідник Іван Мегаленюк сказав: "Подумай добре, бо ми на такому положенні – була надія, шо може бути війна, тепер надії нема. Отак ходимо, ховаємося". Тоді справді вже більше ховалися, не нападали, хіба – з крайности. Але пострахом були для дуже активних комуністів. Кажу: "Я піду з вами. Мені виходу нема". 

То була пізня осінь. Мегаленюк приніс мені карабін. Я став ховатися. Моє псевдо було "Малий", хоч я мав метр вісімдесят дев’ять зросту. Та послали мене зв’язковим. Ходив цілу зиму: і снігами, і пригод було всяких. Іду я з Чорної Тиси на Драгобрат перевалом зі схованою грипсоюШифрована записка. – Ред.. Виходжу вже на полонину, дивлюся – аж там з поля іде оперативна група. Я вбік беру. Схил різкий і крига зі снігом, а я в постолах, – нікуди дітися. І раз – починаю сунутися, шкребу руками – нічо не помагає. Ввергло мене на джарапинуЯлівець. – Ред., куфайку роздерло, груди голі, кобуру вирвало з пістолетом, але я спинився. Таке мав щастя, а інакше – там би вірна смерть застала. 

Другий раз іду долі Косовськов ріков. Убраний по-цивільному, без карабіна. А там, як перейти через міст, хребет дуже кам’янистий. Тарницю як минув – звідти показався "стрибок"боєць винищувального батальйону. – Ред. із карабіном на плечах. Я нічого не міг прибагнути, лиш зафітькавЗасвистав. – Ред. кілько сили. А він сховався, злякався. Дивлюся: річкою не можу скочити, бо стрімко, то я в Тарницю рушив, у каміння. Вони і стріляли за мною, але я вже був там. 

Ми лиш пострахом були, ми не воювали. У Росішці були "стрибки". В них були не лише карабіни, а й мадярський кулемет. Ходили на засідки з ним. Я мав учинити план і прослідкувати, коли би то мож напасти і забрати зброю в них. Сільрада була в жидівській хаті, і там була кімната, де держали зброю. То в селі один будинок такий був, шо мав віконниці – вікна заперті. Я вичекав до опівночі, коли все вже втихло. Впевнився, шо небезпеки нема, – зайшов у двері. "Стрибок" на канапі сидів, я як зайшов, то він лиш відсунувся у другий кут від карабіна. Я кажу: "Лягай на підлогу". Він ліг, простер руки. Я карабін забрав і кажу: "Ключ від сейфа". Відкрив сейф – кулемета нема (забрали на засідку), але є ще два карабіни, я їх забрав. Вийшов із сільради – там ще два озброєні. То я два рази вистрілив з карабіна, вони поховалися, дали мені дорогу. Там був телефон, то я порвав дріт, аби не потелефонували. Рушив на Косовецький бік та ще двічі вистрілив під верхом, а відтакім вийшов на поле, там наробивім слідів. Учинив так, як вовки чинять. Вовк знає таку фіглю, шо в полонині начинить слідів туди і сюди, надражнить псів. Рано вони пішли облавою аж під Кобилу (гора), а я пішов зовсім в другу сторону. 

Три кроки і дві дошки

Тоді прийшло повстанців на зв’язок шість чи сім. Кажуть, ми ідемо з вами у Росішку. Я був як тереновий і зв’язковий, бо знав праліси і дороги, плаї і стежки. Пішов з ними. Перейшли серпантинами на плай та й вийшли на Драгобрат, як вже сонце сходило. Сілисьмо їсти, аж дивимося – іде оперативна група. Куди втікати? Ми – в полонину, де гора Стіг. Там лиш одне місце, де перевал. Далі зайшли до Апші. Стали на нічліг. Як вийшли – знову на верх, аж там засідка пограничників. Стрілянина, ракети пускають. Я впав долілиць, пограничники мене вхопили і потягли в долину, до машини. Запхали в кабіну, накрили плащ-палаткою. Там лежав я скорчений. Не знаю, коли мені розв’язали руки, але вони вже задубіли. Зранку я вже був в Ужгородській тюрмі на другому поверсі. Там мене сфотографували, ще й навісили карабін. Та й на перехресний допит відразу. Один то питає, другий – то, третій – то. Я все терпів та й нічо не казав. Не жалувався абсолютно. Шо міг мовчав.

Уже на першому допиті я зрозумів, шо вони дуже багато знают і треба мовчати. Допити робили вночі. Не давали спати. В карцері лиш три кроки можна зробити, аби не крутитися. На день табуретку давали, а на ніч – дві дошки. Підлога – холодна, бетонова. Ніби в бочку тебе поклали. У карцері мож шість годин спати і не більше. По п’ять суток давали карцеру, триста грам хліба і горнятко води раз на день. Підтягав коліна під бороду, а голову – у пазуху, дихав, аби зігрітися. 

Я нікому не свідчив. Останній раз, що мені сказав слідчий: "Нє вєрньошся з Сібірі". Завели мене та й постригли. На третій день привели прокурора й об’явили, шо я арештований. Відтак поарештували багатьох. Посадили мене 23 травня 1951 року, а судили на Різдво 1952-го. Вісімнадцять нас назбирали. Шістьом дали по 25 років. Решті – по 10 і менше.

Чайна любов

– Іване, клади на чай! – перебиває чоловікову розповідь дружина Христина. Доки пан Іван докладно пригадував свої повстанські будні, 72-річна жінка вправно поралася на кухні, готуючи для нас обід. Після чергового нагадування чоловік береться за приготування свого "фірмового" дуже міцного чаю. Такий він полюбив у таборах. Таким же частував її у день їхнього знайомства. Тоді Христина прийшла до Миронів повідомити про час і місце підпільного греко-католицького богослужіння, яке мало відбутися в їхньому домі вночі. 

– Я гадаю, ци вони такі скупі, ци в них цукру нема. Оце дав мені на сміх пів горщєти гіркого чаю. Я ся таки доста обідила, – усміхається пані Христина. 

– Я заварив чайку. Моцненький такий, добрий. Дивлюся – вона віпила, ані не скривилася. Ого, думаю, оце може бути моя, – пан Іван розказує свою версію знайомства.

На той час Іван уже рік, як повернувся до рідного села після звільнення Тоді йому було 47 років, з них 25 – провів у таборах ГУЛАГу. Почав працювати кочегаром, будь-яка інша, пристойніша робота була для нього недоступною. Клеймо "ізмєнніка Родіни" його не покидало.

– Щотижня мав з’являтися у сусідньому Лузі в сільраді перед дільничим міліціонером. Виходити поза межі села хай і колишньому, та все ж "бандіту" було заборонено. До своєї Христини у сусідню Косівську Поляну ходив потайки, не дорогою, а "верхами" – через гори. Невдовзі вони побралися. 

Коли ми сідаємо до столу, пані Христина припрошує куштувати "негідну", за її міркою, бо нашвидкуруч приготовану, але дуже смачну, на наш смак, затірку з кукурудзяного борошна і ще гарячі "припичені пляцки". Ми частуємось домашньою бринзою – подружжя Миронів тримає, за їхніми словами, малу господарку: шестеро овець та дві кози. Господиня розтлумачує особливості полонинського вівчарства: "Навесні від Юр’я даємо у пашу, там доять, міряють і вираховують кілько мають дати потому сира". 

мирон2.jpg
Будинок Івана Мирона

Там, де три місяці сонце не сходить

– Я ні разу не писав ні жалоб, ні покаяння, ні скарги ніякої. Думав, шо мені вдасться втікти. Спочатку нас везли в Харків у пересильну тюрму, но там нас тілько напхали, шо тяжко було дихати. А відтак – у Новосибірськ, а відтак – у Красноярськ, а відтак – на ріку Єнисей. Вона дуже велика, повноводна, 5 кілометрів ширини, берега не видно. Нас там – у баржу, таку обладнану для арештантів: трьохярусні нари, по 800 чоловік у секції, а зверху – отвір, і конвой стоїть. Так ми попали аж в Заполяр’я, Таймирський півострів, місто Норильськ. Там нас пронумерували – я мав "У 665".

Три місяці літом сонце не заходить, а потому, зимою, три місяці сонце не сходить. Вічна мерзлота. Ми довбали котловани до каменю – та земля вся замерзла. Дорогу довбали зимою, 50 градусів морозу, там, де аж Кемеровськ…

Спочатку я був у вугільній шахті. А потому мене забрали на "штрафний", бригада перейшла. Шахта стара, там стався вибух, зірвався метан, вся бригада погинула.

"Після тих повстань повідпускали сотні тисяч політв’язнів"

Сталося так: ми пішли в нічну зміну, а денну запустили в зону. Та й ше оставалась година до закриття бараку, до одбою. Хлопці пішли поза барак та й начали співати, а йшла зміна конвою. Той начальник конвоя кричить: "Замолчать!". Наші сидять та й співають далі. Тоді конвой автомат направив – чергу дав. Одного волиняка вбив на місці, а деякі там же поранені. Ми почули стрілянину, шо в зоні шось ся стало. Раз таке діло, ми тоді перестали робити. Об’являємо забастовку. Сказали: "Ми із зони не підемо, поки не виконаєте наші вимоги".

Спочатку нас штурмували, ми криком боронилися, як могли. Їсти не давали скільки положено. Хтось порадив – треба би написати, шо нас голодом морять. Взяли рулон, написали та й на другому поверсі межи вікнами то-то повісили. 

У нічну зміну нас у зоні мало, то пожарні машини напарували, обступили бараки, та й підперли двері. З боєм брали кожен барак окремо. Раз – десь крик, та й ми посхапувались і вже може півзони зайняли самі офіцери. А ми з криком-ревом навпроти них. Бо не можна було ні бити, нічого абсолютно. Та й так вони напудилися, шо сам начальник "Горлагу" того втікав навпереди. Одна пожарна машина ввійшла в зону та й відступали задом скоренько, та й розтоптали одного майора.

Тоді прийшла московська комісія. Зразу сказали, шоб встановили 8-годинний робочий день, 4 вихідних на місяць. Письма були лиш два в рік, та й ті не діставали, а дозволили два письма в місяць. Сказали зняти номера, ми назад будемо людьми, а не номером. Бараки не будуть закривати у зоні, будемо вільно спілкуватися. Та й пообіцяли переглядати справи. 

Ми пішли вже на роботу, 8-годинний робочий день, не замикають бараки… Але почали звідси етапом брати по сто чоловік. А тут був двоповерховий барак, люди вилізли туди, шоб подивитися, як вони везут, а там, де схрещувалися дороги, – повно війська, машин та йде сортіровка. То тоди почався другий етап повстання. На той час злагодили прапор червоно-чорний, повісили на одному двоповерховому бараці. Йой, як вони лютилися, так стріляли по тому. Та й всяко прорізували зону: "Виходіт за зону!". Ми тоди нікого не пускали. Відтак взяли п’ятий з боєм. Ми вийшли, та й нас розділили, по сотнях розвели по тундрі, далеко так. Війська привезли літаками з материка. Там сортіровка була, кого забрали в тюрму. А тоді відбирали з кожної сотні на штрафний, то я попав туди. Нас відвезли в 102-й табір "Надєжда", а відти – забрали в шахту. Після тих повстань в 1956-му повідпускали сотні тисяч політв’язнів.

"Гасударствєнний прєступнік"

Вже коли новий кодекс настав, викликали на комісію "по сніженію строка наказанія". То могли зняти і до 15 літ, і половину, або випустити на волю. Одна умова – покаяння напишіть. А ми не хотіли того. Ну нашо я маю каятися, ше й перед безбожниками. Ведуть мене на комісію. Я заходжу: "Здраствуйтє заключонний Мирон". Начальник отряда дає характеристику: "Заключонний Мирон Іван к інструменту относиться бережно, в биту вєжлів, по характеру замкнут, прошлого своєво не осуждаєт". Тоді той начальник комісії каже: "Пачєму ви не осуждаєте сваєво прошлава?". А я кажу: "Потому, шо я не считаю себе віновним", а він каже: "Как не віновєн? Ви свєршилі прєступлєніє", а я кажу: "Защіту сваєво народа нє счітаю прєступлєнієм". А він каже: "О, какой защітнік нашолса. Украіна сейчас свабодна, ана нє нуждаєтса в защітніках". А я кажу: "Єслі би Україна сєйчас била свабодная, нас би нє дєржалі в Мордові та по Сибірі". А він каже: "Ви – гасударствєнний прєступнік, ідітє атсюда!". Більше мене не викликали, дали спокій.

На побачення мама приходила раз, у Мордовії, коли помінявся всесоюзний кодекс. Про мене чутку пустили, шо не хочу йти на свободу. Дали три дни побачення. Заходжу, а в коридорі якась старенька підперлась під стіною. Дивлюся: то моя мама. Не бачив її 19 років. Говорили і говорили. Три дні побули разом. Тоді бачив маму в останній раз. Коли вернувся, її вже не було. Мені написали, що померла. То я того дня шапку не носив. Та й з чекістами не говорив ні слова. Бригада на роботу йшла і до мене: "Ти чого по формі не одєт, гдє шапка?". Я мовчу, не кажу ні слова. І лишили мене на той день в зоні. 

За шість годин до свободи

Мене взяли з Мордовії несподівано. 12 днів лишалося до свободи. Прийшов спецконвой, троє чоловіків: "Собірайся с вєщамі". Я книжки свої зібрав. Попрощався. Пішов. Та в "чорний ворон". Там на станції "Потьма" – до поїзда, у вагон для заключьонних. Окремо для мене клітка була. А цих три, конвої, стояли біля мого купе. 

Привезли до Москви. Вночі з вагона зняли і – у "Волгу", за шофером ззаду залізна клітка. Мене туди і привезли в тюрму. Завели у велику камеру. Сплошні нари до колін. Нікого нема, тільки я один. Рано – підйом. Дали етапний пайок і – "виході с вєщамі". Там ждав конвой і літак "Москва–Ужгород". Передостанній ряд, офіцер сів біля мене, а я – біля вікна в наручниках. Привезли в Ужгород. Оставалося дев’ять днів. Сфотографували, дали справку на звільнення і звідти, в 1976-му, я вже вийшов на волю. Мій строк виходив в неділю опівночі, а в неділю не випускали, то випустили мене в суботу ввечері. Я не досидів 6 годин до 25 років. Вивели мене на подвір’я, де зустрічав брат. Вийшли в місто, а там – діти. Я слухав так, ніби ніколи не чув таких приємних голосів.

мирон6.jpg
Віра – найважливіша категорія у житті Івана Мирона

*  *  *

Сутеніло й давно час було рушати, щоб встигнути на потяг до Львова, а ми все не хотіли прощатися з паном Іваном. Його скромна постава, спокійні жести й тихий голос дивовижно поєднуються з неймовірної сили почуттями власної гідности та чести. Він не розтратив їх у світі, який так часто, здавалося, був проти нього.

Коли ми вже надворі, пані Христина вкотре намагається почастувати нас чаєм. На наші відмови вона лише запитує: "Винести чайку сюда ци будете в хаті". Дзвінким гавкотом нас проводжає домашня улюблениця Миронів – чорна Кудля.

Останні слова пана Івана до нас – про віру. Вона найважливіша категорія у його житті: "Треба з Богом бути. Віра в Бога мене тримала, бо було всяко. Чи міг я подумати тоді, шо я ше буду на Говерлі. Але я знав, шо буде Україна, бо мусить бути!".

Схожі матеріали

Михайло Сорока

Михайло‌ ‌Сорока:‌ ‌підпільник,‌ ‌у‌ ‌якого‌ ‌забрали‌ ‌все‌ ‌

orest-vaskul-620x400.jpg

Помер доброволець Дивізії “Галичина”, політв’язень ГУЛАГу Орест Васкул

Radekhiv_Yuliia_Shul_009..max-1920x1080.jpg

Союзниці України: історія найбільшої жіночої організації ХХ століття

600-.jpg

Постріли в обороні мільйонів

о.jpg

“Дітей викидали з поїзда, як жабок”: Історії репресованого материнства

IMG_20210608_135258.jpg

Помер штурман дивізії “Галичина”, політв'язень Євген Кавич

600.jpg

Бандерівець, який обігравав нацистів в Аушвіці: історія Миколи Климишина

гулаг.jpg

"Який там крик був!": Норильське повстання провадили українці

600.jpg

Свобода – їхня релігія. Фінський історик Юкка Рислаккі про повстання у ГУЛАГу