Люди, з яких мали виселити Україну

16:46, 21 червня 2021

1920.jpg

Після Другої світової війни сталінський режим депортував із Західної України близько 200 тисяч людей, котрі належали до родин українських повстанців. Радянська влада прагнула витрусити з цих людей все українське. Зчавити їх у буднях холодної північної каторги, прищепити колективну свідомість, інфікувати страхом перед тиранією.

Навряд чи когось у СРСР іще переслідували так послідовно: процедуру депортації та режим утримання для вихідців із "визволеної" Західної України ретельно регламентували відомчими приписами органів внутрішніх справ. Вони мусіли боротися за своє виживання. І виживання України в собі

500.jpg

Тамара Вронська

історикиня

1.jpg
Українці на спецпоселенні, РРФСР, 1950-ті роки Усі фото: із архіву проєкту "Локальна історія"

Людей міряли вагонами

Між червнем 1944 року і груднем 1952-го із Західної України у віддалені місцевості СРСР заслали 207 тисяч людей. Згідно з офіційними даними, 188 тисяч були членами родин українських повстанців. Іще 12 тисяч – заможні селяни з родинами, понад 6 тисяч –  єговісти, пів тисячі – "андерсівці" та члени їхніх сімей. Левову частку депортованих становили жінки, діти та люди літнього віку – з чоловіками розправлялися інакше.

5.jpg
Українці на спецпоселенні, РРФСР, 1950-ті роки

Найбільше українців опинилося у Хабаровському та Красноярському  краях, Кемеровській, Іркутській та Молотовській областях.

Випробування починалися вже зі самої дороги. Керівництво НКВС прагнуло раціонального використання "вагонометражу" у потягах із депортованими. Коли "ворогів народу" не вистачало для щільного завантаження ешелонів, їх тримали на запасних коліях в очікуванні поповнення.

Буцегарні на колесах не мали ні вікон, ні пічок, ні утеплення, ні елементарних засобів для додержання гігієни. Гостро бракувало їжі, медичної допомоги. Вигнанці потерпали від пневмонії, інфекційних захворювань, респіраторних хвороб. Пересувна в’язниця стала для багатьох останнім притулком – там вони і померли.

Найбільше страждань принесла акція депортації у жовтні 1947 року. За короткий час із Західної України на північ СРСР етапували 78 тисяч людей.

– Дорога довга, важка і нестерпна. Поїзд часто зупинявся і довго стояв у тупиках, а ми, голодні, виснажені, тулилися докупи, щоб не замерзнути від холоду. Багато людей попухли від голоду. В однієї жінки померла трирічна дитина. Варвари вирвали з її рук дитя й винесли. Невтішна мати страшно побивалася і голосила, – пригадує пані Атаманюк зі села Соколів, що в Золотопотіцькому районі на Тернопільщині

11.jpg
Проводять електрику, посередині Микола Кузів, пос. Агніє-Афанасіївське, Хабаровський край, РРФСР, 1950-ті роки

"Мені не потрібні дистрофіки"

Примусові мігранти не мали права вибирати місце поселення. Все визначала репресивна махина. Поневолених розподіляли за попередніми запитами суб’єктів народного господарства, узгоджених з керівництвом ГУЛАГу.

Після прибуття ешелонів функціонери ГУЛАГу били на сполох. Не через те, що шкодували людей. А через невдоволення "якістю спецконтингенту", який планували використовувати на промислових підприємствах. "Мені не потрібні дистрофіки та інваліди", – роздратовано закидав наркому внутрішніх справ УРСР Василю Рясному очільник ГУЛАГу Василь Чернишов на початку 1945 року. Він вказував, що лише в ешелоні №47379 із Тернопільської області 315 із 385 людей мали дистрофію. І було 10 трупів.

У березні 1945 року начальник відділу спецпоселень НКВС Михайло Кузнєцов доповідав Лаврентію Берії: "Із Західної України вивезено і розселено 6 365 родин (16 522 особи)". Звітував, що "прибулі оунівці розселені в лісних промислах"

2.jpg
Робота на лісоповалі, другий справа Михайло Бакай, Сибір, РРФСР, 1950-ті роки

Працедавці розбирали людей, як кріпаків. Бувало, що "розподільчі" акції давали збій. Часто-густо – просто через байдужість до мігрантів.

16 квітня 1949 року до робітничого селища Асіно у Красноярському краї прибув ешелон №97482 з виселеними "оунівцями". Робітників призначили для каторги на підприємствах "Томліс". Але до пункту призначення так і не прибув жоден представник тресту. Депортовані були змушені три тижні залишатися у вагонах. Лише в травні їх доправили до лісопункту.

Вигнанці працювали у лісовій промисловості, в копальнях, будували заводи й фабрики, прокладали дороги. Робота скрізь була каторжною: шкідливе виробництво, жахливі умови праці, несприятливий клімат, мізерна платня.

Частині нужденних не вдавалося працювати: вони не мали теплого зимового одягу для роботи просто неба. Не могли виконати норми через знесилення та недоїдання. Це позначалося на заробітку, підривало їхні шанси вижити.

10.jpg
Після роботи у вугільній копальні, зліва Стефанія Гринюх, м. Прокоп'євськ, Кемеровська область, РРФСР, 1950-ті роки

"Затишок" бараків

Функцію забезпечення житлом мали виконувати працедавці. Та насправді їм було байдуже, в яких умовах житимуть люди, оголошені владою "соціально небезпечними елементами".

Попервах більшість депортованих мешкали в погано облаштованих бараках, у колишніх сушарках для деревини, коморах і землянках. Середня норма житлової площі на одну особу становила 1,9 м2. Хоча іноді виявлялося, що вона набагато менша.

9.jpg
Українці на спецпоселенні, другий зліва Павло Якимчук, м. Осінники, Кемеровська область, РРФСР, 1950-ті роки

Бараки для прибульців із Західної України часто навіть не мали вікон і будь-якого освітлення. Дахи протікали. Люди спали на нарах впритул одне до одного. Столів і стільців не було.

Масова жовтнева депортація 1947 року здійснювалася під попереднє замовлення вугільних підприємств. Вони мали нагоду підготуватися до прийому робітників заздалегідь – але житла на місцях не організували. Прибулих поспіхом розселяли у колишніх конюшнях, свинарниках, овочесховищах та інших нежитлових спорудах.

Йшли роки – умови не поліпшувались. У доповідній записці начальника управління внутрішніх справ по Молотовській області 12 лютого 1949 року йшлося: "У тресті "Сталінвугілля" 40 "оунівців" розташовані у бараку № 9 житловою площею 35 м2".

Українці навіть у надважких умовах намагалися налагодити притаманний собі спосіб життя. У бараках на напівсліпі віконця прилаштовували фіранки. Над нарами прикріплювали ікони. Помешкання намагалися наповнити ошатністю та затишком

"Аби не були дармоїдами"

Найважче було тим сім’ям, які взагалі не мали родичів, придатних для роботи. Працівники ще якось виживали із нормованим мізерним постачанням. Натомість "утриманців" мусіли годувати родичі. Ця категорія депортованих отримувала лише половину карткової норми – 300-500 грамів хліба щоденно.

Ситуація загострилася у 1946-1947 роках, коли голод охопив майже увесь СРСР. Багатьох "утриманців" позбавили хлібних і продовольчих карток. Вони мусіли харчуватися недоїдками, старцювати по навколишніх селах.

"Смертність зростає з кожним днем", – доповідало гулагівське керівництво до Москви восени 1947 року. Міністр МВС Сергій Круглов рекомендував північним регіонам влаштувати родини, що не мали годувальників, на роботу в колгоспах та промислових артілях. "Аби вони не були тягарем для держави та дармоїдами".

Люди хворіли й помирали з голоду. Тих, хто міг працювати в полі, годували баландою. Робітники мусіли задовольнятися й цим. "Я потрохи став оживати", – згадував один волинянин

У наступні роки ситуація з харчуванням дещо поліпшилася. Але не завдяки радянській державі чи очільникам ГУЛАГу. Українці почали піклуватися про себе самі. Садили городи, налагоджували дрібне господарство – аби вижити.

4.jpg
Жінки під час роботи, РРФСР, 1950-ті роки

На обліку до смерті

Депортовані хоч і не були в’язнями, але жили під наглядом, як невільники. Їм доводилося долати всі життєві клопоти у напівтабірному режимі, регламентованому спеціальними нормативно-законодавчими актами.

Вигнанці із Західної України щомісяця мали з’являтися на реєстрацію до спецкомендатур НКВС, котрі відповідали за облік спецпоселенців і контролювали їхнє пересування. У депортованих забирали паспорти і видавали спеціальні посвідчення або перепустки, які дозволяли пересуватися лише в радіусі трьох кілометрів від місця проживання. Такі ж обмеження діяли й при місці роботи. Люди були позбавлені змоги влаштуватися на іншу роботу, поїхати на навчання, отримати медичну допомогу навіть у межах району.

Навесні 1950 року режим утримання для родин учасників національно-визвольного руху став іще суворішим. 6 квітня на "оунівців" поширили дію указу президії Верховної Ради СРСР, котрий передбачав безстрокове заслання для "покараних народів", зокрема й кримських татар. Указ запроваджував покарання у вигляді 20 років позбавлення волі за втечу з місць поселення

Надалі депортованих із Західної України мали називати вже не "спецпоселенцями", а "виселенцями". Кожного з депортованих поінформували про довічне заслання і змусили написати "розписку".

Приклад людської трагедії в одному папірці: 19 травня 1950 року таку "розписку" підписала і Марія Гавришків, депортована 1947 року разом із чоловіком із села Жуличі у Золочівському районі на Львівщині через участь сина у національно-визвольному русі. Жінка померла 8 січня 1954 року від раку – а остання відмітка у спецкомендатурі датована кількома днями раніше. Тобто навіть при смерті Марія ходила "доводити", що вона не втече. Про трагічну долю жінки свідчить свідоцтво про смерть, підшите до "Особової справи спецпоселенця – оунівки Марії Гавришків", яка зберігається в архіві Головного управління МВС Львівщини.

8.jpg
Похорон на чужині

А в чому винні діти?

Потомки депортованих були позбавлені дитинства. Згідно зі звітами із Західної України, частка малечі та підлітків серед вивезених осіб становила 20-25%. При тім кількість дітей постійно збільшувалася: у 1952 році органи держбезпеки почали виловлювати дітей із "бандитських сімей", яким пощастило залишитися на рідній землі через малий вік. На 16-ліття сталінський режим відправляв їх для "возз’єднання" з родичами у віддалені місцевості СРСР.

За депортованими дітьми формально зберігалися всі конституційні соціальні гарантії, зокрема й право на освіту. Але ці привілеї були суто декларативними. Відсутність свободи пересування не давала змоги учням ходити на навчання. Діти не мали одягу, взуття та підручників для того, щоб відвідувати школу. Підлітки кидали навчання через потребу допомагати старшим. Лише незначна частина ходила до школи регулярно.

Повнолітніх у паспортах "нагороджували" позначкою про режимні обмеження.

"Ви збережіть свою українську душу"

Чисельну депортовану громаду Кремль прагнув піддати насильницькій асиміляції. Місцева влада за вказівкою згори докладала великих зусиль, щоб розірвати традиційну ментальність, культуру, звички вихідців із західноукраїнських земель і нове буття, зовсім не схоже на попереднє.

Українці були впертими. На далекій від своїх домівок землі вони намагалися зберігати звичаї. Чинили духовний спротив агресивній ідеології і привчали дітей розмовляти українською мовою, передавали культурні традиції. Вчили дітей молитися, організовували спільні молебні.

6.jpg
Весілля Богдана Жолдака та Марії Панькевич, м. Прокоп'євськ, Кемеровська область, РРФСР, 1955 рік

У відозві "До насильно виводжуваних на Сибір і на большевицькі каторжні роботи" анонімний автор звертався до засланих: "Вони думають, що в снігах Сибіру і в темних підземеллях рудників і шахт зламається Ваш волелюбний дух і згасне, здушений морозним вітром, Ваш патріотизм…". Далі лунав заклик не коритися ідеологічній експансії "большевицького окупанта":

"У всіх, навіть найважчих умовах, Ви збережіть свою українську душу і вірте в нашу перемогу. Учіть своїх дітей української мови й українського Отченашу. Виховуйте в них безсмертну любов до України…"

"Наші серця рвуться дотепер…"

Радянська влада не шукала слів пробачення перед тими, кого вона у насильницький спосіб депортувала з рідних місць. Ніхто й ніколи не відповів на просте запитання: за що ж їх так суворо покарали? Авжеж, Сталін і його послідовники мали відповідь: щоб знищити всі можливі джерела спротиву. Навіть думки.

7.jpg
Українці на спецпоселенні, РРФСР, 1950-ті роки

Не так багато безвинно покараних дочекалися 1989 року, коли радянське керівництво нарешті засудило масові репресії періоду сталінізму. Спочатку союзний уряд (1990 року), а згодом і Україна (1991-го) ухвалили закони про реабілітацію жертв політичних репресій.

Сама реабілітація була значною мірою неефективною й несистемною. Багато проблем не вирішено досі. Зокрема, дітей, які перебували разом із батьками на спецпоселенні, а також дітей, народжених дорогою чи у вигнанні, досі не прирівняно до репресованих – вони мають лише статус "потерпілих від репресій". Відповідно, не отримують і належних соціальних виплат.

Петро Боярчук, депортований із Західної України у серпні 1951 року, писав у 2005 році, що він належить до дітей, "якими сталінщина засівала і російську Північ, і всі Сибіри, і деякі інші регіони "необъятной родины" з особливо важкими кліматичними умовами…». Пан Боярчук гірко зауважив, що сучасна держава доплачує йому та іншим дітям спецпоселенців якісь копійки до пенсії. Хоча і дорослих, і малих у 40-50-х однаково трактували як "ворогів народу". І діти натерпілися в ті роки, може, й більше, ніж старші. "Про нас неначе забули, – бідкався Петро Боярчук. – Зате ми ніяк не можемо позбутися споминів, у яких дотепер рвуться серця від криків та плачів…". 

Схожі матеріали

selo 1200-630.jpg

Вигнані назавжди, або нове життя в старому селі

Новый проект (4).jpg

Крим без обличчя. Як кримські татари стали ворогами СРСР

600.jpg

Акція “Вісла”: тоді й тепер

600_ДЕП.jpg

“Забирайтесь, бо знову репресуємо!”. Історія висланої на Сибір родини Голиків

terra_text-2-1.jpg

Випалена земля: чим живе єдине холмське село в Україні

144- Кожному главі родини перед від_їздом на руки вручали такий переселенський квиток.jpg

1951: за лаштунками територіального обміну

2cfefb21fabd97cf.jpg

“Територія терору” створює проєкт, присвячений депортованим дітям

Записати.PNG

Історія у цифрову добу: Експерти розповіли, як інтернет-технології допомагають популяризувати пам’ять про минуле

photositka.jpg

«Під тиском тоталітарного режиму». Репресії проти Свідків Єгови у СРСР