"Незручні" теми. Галина Пагутяк

Та я спробую. Нещодавно мені зателефонував один чоловік, який читає мої дописи і вони в нього викликають довіру. Він вирішив розповісти мені історію села, яке виселили із Закерзоння на Вінниччину в 1946 році, не називаючи самого села. Сам він не міг того пам’ятати, просто чув у дитинстві розповіді, коли люди сходилися часом на гостину й пригадували минуле. В основному бесідували жінки, а чоловіки тільки кивали.

… Їм дали всього одну годину, щоб зібрати речі і покинути село разом з худобою, а далі посадили на підводи та відвезли до Перемишля, звідки їх мав забрати потяг і відправити на радянську Україну, де на них чекали всі приваби колгоспного життя. Люди сиділи на вокзалі кілька днів, не було чим годувати худобу, тож, порадившись, відрядили кількох чоловіків за сіном, бо село те було недалеко. Але коли чоловіки приїхали, у їхні ще не остиглі хати заселили етнічних поляків, яких депортували з радянської України. Таких самих товаришів у нещасті, які мали би розуміти, що таке голодні тварини. Проте вони сказали, щоб ще недавні господарі забиралися звідти, бо то все вже не їхнє. І ледь не побили. Селянам довелося повертатися до Перемишля з порожніми руками.

— І тієї ж ночі УПА спалило всі хати! — закінчували свою розповідь жінки і промовисто дивилися на чоловіків. Ті мовчали, опустивши голови у землю, ховаючи посмішки. Цю розповідь переказували онукам, бо дорослі здогадувалися про правду.

Нещодавно я почула, як жінка з майже знелюдненого села на Опіллі розповіла, як у лісах подекуди відновлюють криївки УПА. Де вони розташовані, було відомо лише одиницям, і ті мовчали навіть у часи незалежності України, наче знали, що знову буде війна. І з отих приватних розмов на спершу заборонену, а далі незручну тему, бо інформаційна операція проти бандерівців тривала останні 30 років, і навіть нещодавно мою статтю про УПА на Самбірщині забракували два, начебто незалежні видання, можна дізнатися дуже багато, якщо ти викликаєш у співрозмовника довіру. 

Інформатори просять не називати їхніх прізвищ чи сіл. Можна зібрати цілу антологію незручних історій. Один дідо розповідав, як вночі билися справжні повстанці й переодягнені на повстанців енкаведисти, він трусився від страху, заново переживаючи цей жах. Тоді перемогли повстанці. Він витер сльози і завершив розповідь словами:

— А тамтих закопали  у гної!

Відомо кого.

Історики люблять узагальнювати і відтинати нетипові факти.

Одну жінку спитали чому в їхньому селі, де стільки порожніх хат, нема переселенців з нині знищених міст і сіл.

— Та приїжджали й поїхали. Їм у нас не сподобалося.

— А що не сподобалося?

— Казали, що українська мова їм не подобається.

Як про таке говорити публічно? Одразу закидатимуть "мову ворожнечі" і що, мовляв, "не треба розколювати суспільство". Якби ми частіше порушували незручні для когось теми, то могли би краще підготуватися до кризи людяності і навчилися чинити спротив. Бо так невідомо, чи ми пройшли вже точку неповернення до окупації, чи ще ні.