Країна Роксоланія: українки в Першій світовій війні

Особливість українок на фронті

Року 1915 австрійський журналіст Франц Мольнар занотував у щоденнику "особливість" українських відділів австрійського війська. Його здивував факт, що до складу Українських січових стрільців "входять одягнені в регулярні, польові уніформи дівчата, які виконують польову службу під кожним оглядом на рівні з мужчинами. Вони носять кріси, складають вояцьку присягу, їх підносять у військових ступенях, вони одержують бойові відзначення". 

Із цього запису можна було би зробити висновок, що під час Першої світової українським жінкам шлях на фронт був відкритий і вони не стикалися із суспільними упередженнями, офіційними заборонами, не мали непорозумінь із рідними... 

У передвоєнний час "Пласт" та "Січ" налічували приблизно 40 жінок, які могли створити окремий відділ. Проте перешкоджала відсутність дозволу служити в регулярному війську. Окремим жінкам вдалося потрапити на передову завдяки особистим знайомствам із чоловіками-офіцерами. І лише кілька побудувати військову кар’єру і стати легендами української історії. 

Олена Степанів: "Я з любові до України взяла кріс і пішла у поле фізичною силою бити ворога. От і все"

Найактивнішою серед жінок, якій вдалося подолати патріархальний устрій австрійської Галичини, була Олена Степанів (1892–1963). Дівчина походила із священничої родини, що апріорі прирікало на майбутню роль "матері – дружини – господині". Але Олена пішла всупереч традиціям: здобула освіту у вчительській семінарії, Львівському університеті на філологічному факультеті, а по війні отримала ступінь доктора філософії в Українському вільному університеті. 

<p>Олена Степанів, 1917 рік</p>

Дівчина була активною діячкою спортивно-мілітарних товариств "Січ", "Сокіл", "Пласт". Там вона здобула перші військові навички – поводження зі зброєю, орієнтування на місцевості тощо. Вибух Великої війни для Олени не став несподіванкою. Рішення вступити до лав Українських січових стрільців, зважаючи на мілітарну підготовку та національні погляди, було логічним. Мотивацією, за її словами, були молодечий порив; заборони, які накладали на жінок; нудьга повсякдення і бажання незвичайних пригод; втеча від життєвих обов’язків, бажання доказати світові, що жінки здібні до всього.

<p>Повернення Олени Степанів з російського полону</p>

Потрапити на фронт Олені допоміг адвокат та політик Володимир Старосольський. Відомий факт: коли вона прийшла робити фотографію для легітимації в чоловічому одязі, фотограф запідозрив у ній жінку. Через це дівчина потрапила до поліції і її ледь не відправили до Талергофу. Саме Володимир Старосольський порятував її від табору і вмовив Івана Чмолу, зачинателя стрілецього руху, взяти дівчину на фронт. 

За свою службу Олена Степанів отримала звання хорунжої, стала командиркою стрілецької чоти, була відзначена медаллю за хоробрість та військовим хрестом Карла V. Два роки, від 1915-го до 1917-го, перебувала в російському полоні. 

Після війни Олена вчителювала та викладала в університеті, займалася науковою та громадською діяльністю. Проте довго звикала до мирного життя: "Привикала до спідниці, але повірте, зразу приходило мені це дуже тяжко. Почувала себе зовсім неповоротно в жіночім одязі. І знаєте – якось попросту не знала, що було зробити з особистою свободою, наче б заважала вона. Довго-довго часу потрібно було, щоб знову "тілом і душею" повернутися до нормального стану". 

У перші післявоєнні роки суворий солдатський характер Олени Степанів відчули на собі її учениці. "Раптом понісся гострий, скрипучий голос команди. "Сідати, встати, сідати, встати!", – аж поки ми всі рівно, як одна, безшумно не виконали наказу», – згадувала про Олену Степанів Олена Залізняк. Уже опісля стрільчиня виступала проти жінок у війську: "Не є я за масовою участю жіноцтва у війську. Ні, рішуче я проти масової акції".

Гандзя Дмитерко: "Все тяжить немилосердно. Дехто кидає хліб, але кріс кожен береже"

<p>Ганна Дмитерко. Відень, 1917 рік</p>

Ганна Дмитерко (1893–1981) походила з традиційної галицької родини, яка забезпечила їй навчання у вчительській семінарії. З юнацьких літ була активною учасницею товариств "Пласт" та "Січ", де і потоваришувала з Оленою Степанів. Під проводом Івана Чмоли проходила мілітарний вишкіл: "Ми, поділені на два гурти противників, "воювали", висилали патрулі для викриття й розміщення сил "ворога", щоб його найменше сподівано заатакувати й т. п.". Зі шкільної лави Гандзя вважала, що незалежну Україну можна здобути лише зброєю, тому Велику війну розглядала як шанс отримати бажане. 

<p>Справа наліво: Софія Галечко, Ганна Дмитерко, Василь Ратич (чоловік Ганни Дмитерко), богослов Палюх. Сидить десятник Палюк</p>

Вістка про світовий конфлікт застала дівчину в рідному селі Підберізці. На службу вона зголосилася через "молодечий порив та почуття обов’язку перед батьківщиною". Вдома їй довелося залишити маму та бабцю, які не дуже схвально прийняли рішення Ганни.

При УСС Ганна Дмитерко виконувала різноманітну роботу – медичну, канцелярську, служила в курені Григорія Коссака, брала участь у боях під Лисовичами та над Стрипою. Неодноразово жінка перебувала між життям і смертю. У спогадах писала, що воєнний побут дававська доволі важко: "Не могла задрімати, бо холодно було й сильна стрілянина мене нервувала. Кулі блукали між нами. Рано показав мені німець-лікар кульку в паркані, що вночі застрягла над моєю головою".

Під час українсько-польської війни Гандзя працювала при допоміжній службі в бригаді УСС. Отримала звання десятниці. Там познайомилася із вістуном Василем Ратичем, з яким 1919 року повінчалася, відтоді припинила військову службу. У Ганни та Василя народилося четверо дітей, вихованням яких займалася жінка. Бойова подруга Олена Степанів стала хрещеною мамою одного із їхніх синів. Вона вважала, що "Гандзя була взірцем для всіх жінок": "Це була прекрасна дружина, ніжна мати. Добра і чуйна порадниця і невтомна трудівниця. Але найголовніше – вона залишилась українською патріоткою". 

До початку Другої світової війни Ганна вела активну громадську діяльність: працювала у "Союзі Українок", "Жіночій громаді", "Просвіті", "Пласті". Після приходу до Галичини радянської влади її родині загрожував вивіз як "небажаного інтелігентного елемента", але прихід німецької армії перешкодив цьому. У цей час подружжя Ратичів намагалося підтримувати українське громадсько-політичне життя в Рогатині. Але вже 1944 року довелося вирушити на Захід – через Криницю, Словачинну до Байройту в Баварії. Згодом вдалося виїхати до Америки, де родина проживала до кінця життя. Щоправда, виїхали вони без двох синів, які пішли служити до Української дивізії "Галичина". Один із них загинув у бою з більшовиками під Бродами. 

Софія Галечко: "Якби Ви знали, як страшно тужу за життям в поли і як мені тут гірко жити"

<p>Софія Галечко, 1916 рік</p>

Світогляд майбутньої хорунжої УСС Софії Галечко (1891–1918) формувався в умовах українсько-польського виховання. Змалечку дівчинка перебувала у "польському домі", навчалася у польській дівочій гімназії ім. Юліуша Словацького у Львові. На вибір української ідентичности великий вплив мав батько-українець, а також участь в товаристві "Січ" у Ґраці, де Софія здобувала освіту на філософському факультеті. Саме там її застала Перша світова війна. 

На хвилі національного піднесення, а також через особисту трагедію – втрату коханого хлопця Андрія Куровця – Софія вирішила вступити до лав УСС. За власні кошти придбала військовий мундир, черевики, а решту заощаджень віддала на благодійність. Таке рішення призвело до розколу в сім’ї Галечків. Мати та тітка категорично не підтримували позиції дівчини, вважали, що "се бажання показатися рівними мужчинам – навіть у війні – зродилося під впливом емансипаційної літератури". Схвалення отримала лише від батька.

Під час військової служби Софія досягла немалих результатів: носила звання хорунжої, була командиркою чоти в сотні Зенона Носковського. За заслуги отримала Медаль Хоробрості ІІ класу. Вона не уявляла свого життя без військової служби. Тому постійні переведення у тил і пізнішу заборону воювати на фронті сприймала дуже болісно. 

"Якби Ви знали, як страшно тужу за життям в поли і як мені тут гірко жити. Прошу, вступіть до мене до кадриЗбірний пункт у Паланках біля Мукачева для тих, хто повертався з відпусток, лікування або поля бою. – Ред., дуже хотіла б побачитись з Вами. Ось кінець буде таким мабуть, як 3-х товаришів з кадри, які сами збожеволіли, або – пальну собі в лоб. Мені прямо страшно тут. Дурію. Се не фрази, але дійсно жити тут не годна. Як я Вам всім завидую. Се підло так когось викинути по два роки служби. Не знаю, за що я так мучуся", – писала хорунжа Софія Галечко до поручника УСС Романа Сушка в листі від 22 липня 1916 року.

Однак Софії не вдалося подолати патріархального устрою серед своїх побратимів. Така позиція з боку чоловіків довела її до відчаю. За два роки після цього листа прийшла звістка про смерть дівчини. Перебуваючи у відпустці в подруги Ірини Підвисоцької, під час купання у річці Бистриця Софія "попала у вир і не виплила".

Нескінченна дискусія

Року 1981 майже 90-річна Ганна Дмитерко сказала: "Свого часу Україну називали Роксоланією, що означає "земля вродливих дівчат". Називали нас так не випадково. Бо краса завжди була однією з характерних ознак українців. Вона поряд з героїзмом та мудрістю робить наш народ вічним, великим і нездоланним. Тому й віримо, що з Божою допомогою Україна таки воскресне і стане багатою могутньою державою, а українець у ній – повноправним господарем у власному домі. І вже ніхто з чужинців і ніколи не посміє диктувати нам свою волю". 

Жодна з цих жінок, які взяли до рук зброю понад сто років тому, не побачили незалежної України. Їхні наступниці, аби потрапити на фронт і захищати свою батьківщину, сьогодні мають схожі випробування. Не розв’язало життя і головної дилеми Олени Степанів: "Де мало бути те наше місце, що нам належиться і відповідає, ми ані не доказали цього, ані не вияснили, яка праця найбільше відповідає жінці в часі війни – відповідно до її знання, заняття, літ і фізичних сил". 

Сучасні дискусії про військовий облік жінок в Україні спричинили паніку, хаос і численні жарти. Це лише підтверджує невирішеність проблеми їхньої участи на фронті зі зброєю в руках. До того ж це підтверджує неосвіченість нашого суспільства у військових справах на восьмому році російсько-української війни.