Коли поле битви — судова зала

Із суддів в адвокати

— Судовий процес — то боротьба, — сказав Степан Шухевич в одній зі своїх промов. — Прокуратор атакує, поліція атакує, обвинувачені й оборонці бороняться від наступу. Щоб стати добрим адвокатом, потрібна щоденна праця. Щоб захисник все бачив, усьому життєвому навчався та запам’ятовував, щоб упродовж багатьох років працював без перерви. Щоби був одночасно письменником і критиком-моралістом, поєднував досвід старця зі запалом молодика та непомильною пам’яттю дитини. 

Освіту здобув на правничому відділенні Львівського університету, коли той ще мав ім’я австрійського цісаря Франца I. Мріяв про кар’єру адвоката, але дядько Володимир переконав будувати кар’єру судді. 

— Справедливий суддя багато добра може зробити для простої людини, а справедливий суддя-українець — гідно прислужитися українцям, — пояснив він.

Два роки Степан стажувався в судах Львова та Відня. По тому працював у Раві-Руській і Долині. Врешті його скерували до Дрогобича — найбільшого повітового суду Австро-Угорської імперії. Інституцію очолював поляк Адам Пілецький-Леліва. Він любив полювати і грати в карти на гроші, просиджував ночі по кав’ярнях і влаштовував гучні бенкети у своєму домі. А ще "симпатизував кацапам і ненавидів українців". Очевидно, співпрацювати з таким керівником було складно. Незабаром Степан подав у відставку за станом здоров’я. 

Влаштувався в адвокатську канцелярію в Самборі. Але реальних справ тут майже не розглядали, тож невдовзі перебрався до Дрогобича, а звідти — до Львова. Стажувався в канцелярії на вулиці Сикстуськійтепер – вулиця Дорошенка, яку провадили Михайло Грек і Микола Шухевич, інший його дядько. Установа належала до "панських" — вели складні, з великими сумами позовів цивільні справи. Практикантові доручали переважно технічну роботу — готувати матеріали чи збирати докази. 

На початку 1914 року Степан склав адвокатський іспит, але війна завадила розпочати професійну діяльність. Він брав участь у формуванні корпусу УСС, відзначився у боях за Борислав і Дрогобич. У часи ЗУНР був військовим комендантом Львова, очолював дипломатичну місію на переговорах із поляками. Однак втримати державности не вдалося. Шухевич мусив скласти присягу на вірність Польській Республіці — без цього працювати було нереально. Його перша канцелярія — невеличка кімната зі столом і кріслом у помешканні дядька Миколи на вулиці Чарнецькоготепер – вулиця Винниченка. Пізніше винайняв більше і зручніше приміщення на Сикстуській. 

Науковий підхід

До галицьких адвокатів-поляків зверталися переважно поляки, рідше — євреї. До євреїв — євреї, поляки, іноді українці. Адвокати-українці працювали переважно тільки з українцями, зазвичай не дуже заможними. Степан Шухевич був одним із п’яти українських адвокатів, які постійно брали участь у резонансних політичних процесах. Інші четверо —– Маріян Глушкевич, Володимир Старосольський, Лев Ганкевич і Семен Шевчук. Найчастіше це були справи про злочини, пов’язані зі шпигунством, антидержавними діями, державною зрадою, вбивством, підпалом, крадіжками, належністю до нелегальних організацій: КПЗУ, УВО, ОУН. 

"Помітна була в оборонця старанна підготовка й велика фахова ерудиція, — писала після одного процесу за участи Шухевича газета "Діло". — Промова ґрунтувалась переважно на останніх досягненнях визначних теоретиків права. Перша частина промови мала, можна сказати, характер науковий. Про вагу промови оборонця свідчили напружена увага всіх присутніх у залі й високе піднесення духу клієнтів". 

Серед особливостей його роботи — прийом, який сам іменував "тактикою заскакування". Протягом процесу Шухевич ретельно записував усі деталі слідства. Наприкінці ж у своїй промові викладав низку аргументів, на які інші учасники не звернули особливої уваги. Ні прокурор, ні трибунал вже не мали часу, щоб належно на це відреагувати. 

Якщо ж спростувати факт злочину було неможливо, вдавався до психологічних прийомів. До прикладу, на процесі Дмитра Данилишина та Василя Біласа, які за дорученням ОУН пограбували пошту в Городку, спробував викликати в суддів співчуття до обвинувачених:

— Якщо суд прийде до переконання, що він там був — то я знаю, що його чекає. Я прошу лише взяти до уваги мотив: для чого він ішов? А ішов він для України, і це понад усякий сумнів вияв. Слово "Україна" викликало в цього сильного хлопця стогін. Панове Судді! Не Данилишин стогнав, то стогнав увесь Український Нарід.

"Пішла, куди треба!"

Професійне чуття не вірити доказам, належність та вірогідність яких сам не перевірив, допомогли виправдати отця Василя Глібовицького і його сина Богдана з Жаб’я. Обох запідозрили в державній зраді та шпигунстві. В обвинувальному акті було зазначено, що звинувачені передавали відомості про польське військо в Чехословаччину. Посередником був один українець із Перемишлянщини. Шухевич з’ясував, що той одночасно працював на кілька розвідок — румунську, польську, чехословацьку та більшовицьку. Просто на суді він заявив: ця справа — провокація польського Генштабу, щоб дискредитувати українців. Прокурор попросив перерву, відтак відмовився від обвинувачення. На Різдво гуцули вітали свого отця — хоч були певні, що той не уникне смертної кари. 

Іноді доводилося і порушувати регламент. Приклад — суд над Степаном Федаком, який за вказівкою УВО розстріляв автомобіль, у якому їхали начальник держави Юзеф Пілсудський і воєвода Казимир Ґрабовський. Обидва вижили, хоч воєвода отримав поранення у плече. Шухевич пригадував, як його колега Михайло Присташ звернув увагу на один писаний українською мовою документ: "Ця нотатка була 7х12 сантиметрів. У ній на одній сторінці дрібним письмом, хемічним олівцем зроблено записку із голосуванням над тим, чи належить виконати атентат, і над тим, хто має бути атентатчиком. Тієї нотатки ні комісар поліції Кайдан, ані ніхто в прокуратурі, ні слідчий суддя не зауважили, бо вони всі разом потрактували сконфісковані матеріали дуже недбало. Я звернув на цю нотатку увагу тільки одинокого Михайла Присташа. Коли слідуючого дня взявся я до переглядування матеріалів, нотатки між ними вже не було. На мій запит сказав Присташ: "Ото! Пішла там, куди треба!" — притім засміявся і махнув рукою, наче вказуючи, якою дорогою нотатка пішла". Пізніше зі столу голови суду так само "пішов" речовий доказ — револьвер, з якого скоєно замах.

Після початку Другої світової війни Степан Шухевич із родиною перебрався до Кракова, а потім — до німецького Кецтінґа. Писав звідти професору Зенонові Куделі: "Поселився на периферії в малій кімнатці, "наче на курячій лабці", з речей маю тільки те, "що на собі". На тім кінчу цього листа. Думаю, що більше в житті ми не побачимося. Бажаю панству професорам всего найгарнішого і щасливо перебути цю страшну негоду". Адвокат помер через місяць після капітуляції нацистської Німеччини.