Харизматичні "русини" при владі. Ковельські лентвійти 350 років тому

Про його діяльність на уряді лентвійта маємо записи у 1675—1676 роках. Ніфанович був "старожилом" у ковельському магістраті. Вочевидь, він почав свою кар’єру у міській раді ще десь наприкінці 1650-х. Року 1661 дружина квартального бурмистра Марія Кононович скаржилася на Марка як "бувшого бурмистра". 1664-го він увійшов до складу новообраної ради, того ж року посів уряд квартального бурмистра. Затримався він у раді й на наступний рік.

<p>Місто Ковель на карті 1562 року</p>

Скоріш за все, Ніфанович був торговцем і, дуже вірогідно, належав до наразі не ідентифікованого ремісничого цеху в місті. Торгівлею пан Марко займався міжміською, часто брав у компаньйони представників місцевого кагалуєврейської громади. Про це свідчить запис у міських актах про Гриця Морозика та Миколая Гацьковича, жителів містечка Вижви, які заборгували Марку Ніфановичу та єврею Лейбі Вігдоровичу 90 злотих за придбану сіль і обіцяли повернути борг на свято Трійці. Обережний у фінансових справах, пан Марко подеколи давав у позику гроші своїм землякам. Коли ж ті затримували борг, без зволікання подавав до суду. Наприклад, 1664-го просив колег-урядників стягнути 14 злотих з міщанина Семена Савковича.

Цілком вірогідно, що Марко Ніфанович на момент посідання лентвійтівського уряду був уже літньою людиною і мав не дуже міцне здоров’я. Це і стало однією з одних причин такого короткого урядування. 1679 року міська рада вислуховувала скаргу його вдови Матрони, яка намагалася відсудити нерухоме майно померлого чоловіка, яке належало їй за заповітом. Слова жінки письмово засвідчив старостинський економ Петро-Зигмунт Нєґошевський. Можливо, це і зіграло вирішальну роль у пришвидшенні процесу "уведення" вдови у спадок — того ж року вона була введена у володіння будинком вартістю 800 злотих і кліткоюкрамницею на ринковій площі. Свідками у цій справі виступили її кревняки — диякон соборної церкви Симеон Рафалович і Овдій Оліфірович. Згодом міщанин Миколай Шовкович передав у власність вдови свій плац як відкупне за борг її чоловіку на суму 19 злотих.

Щодо родинних зв’язків Марка Ніфановича, відомо небагато. 1691 року в документах згадується заповіт ковельчанки Тетяни Федорової з дому Ніфановичів про передання своїй дочці Анастасії та зятю Стефану Бобовському 120 злотих. Чи дійсно небіжчиця належала до того ж родинного "клану" лентвійта, наразі встановити неможливо.

Цей русин замінив Ніфановича і протримався на посаді лентвійта 9 років — до 1685-го. Активним учасником судових процесів в ролі позивача/відповідача Супрунович не був, але він також піклувався про свої статки та дбав про їхню недоторканість. Так, 1678-го Ян звинуватив колишнього райцю Марчіна Собковського в "ґвалтовному нападі" на будинок. Тому довелося складати присягу перед обома урядами в замку, доводячи свою непричетність. Як і кожен заможний житель міста, Супрунович не втрачав нагоди покористуватися кліткою когось зі своїх земляків, які вчасно не повернули йому борг, або ж просто отримати від боржників потрібні у господарстві інструменти як відкупне. Подібним талантом визискувати борги з сусідів славилася і його дружина.

Покинувши посаду, Супрунович став дияконом соборної церкви. Підстаркуваті міщани охоче кликали його стати їхнім духівником.

Багато років перебував на уряді лавника, водночас посідав уряд ктитора Соборної церкви. 1690 року старші лавники Олександр Семенович і Григорій Захаріяшевич свідчили у магістраті проти підскарбія міського суду Дем’яна Степановича. Семенович фігурує в судових справах і волі відповідача. Так, пресвітер Благовіщенського собору отець Кондратій Величковський поскаржився, що Олександр образив його, коли панотець стояв на крилосі під час ранкової служби на честь свята святого Яна. Судова тяганина затяглася на майже тиждень — очевидно, майбутній лентвійт мусив відшкодувати священнику моральну шкоду.

<p>Засідання міської ради. Реконструкція П. Жолтовського з малюнка початку XVII століття</p>

Цей випадок не став перепоною для кар’єрного зростання Семеновича. 1691-го його обрали райцею, того ж року він вперше посів уряд квартального бурмистра. Незабаром темпераментний райця знову потрапив під суд — під час подорожі на ярмарок за межі Ковеля він образив Анну, дружину колишнього міського урядника Яна Ігнатовича. Вже наступного року його ім’я відсутнє у переліку обраних райців. Тоді ж його ув’язнили у вежі над Володимирською брамою — причина невідома. Подальшу долю Олександра мав визначити ковельський староста. Однак вже через три тижні його звільнили на поруки міщан Яцентія Слабошевського, Романа Денисовича та Леонтія Семеновича.

Такі перипетії мали б поставити остаточну крапку в кар’єрі міського урядника Олександа Семеновича. Але вже 1693 року в переліку жителів Ковеля він знову згадується як очільник магістрату. Наступного ж року вказаний міщанин присягнув на уряд лентвійта. Цілком вірогідно, що все це стало можливим завдяки потужній підтримці зі сторони міщан. Новий лентвійт виявився "немстивим": він подав лише один судовий позов, проти свого попередника — Стефана Бобовського — за вчасно не повернуті борги. 1694-го Семенович вже як очільник магістрату свідчив проти Бобовського у справі щодо рахунків колишнього лентвійта і заразом ктитора Соборної церкви.

Семенович був купцем і неодноразово відлучався на ярмарки до інших центрів Волинського воєводства. В таких випадках його намісником виступав хтось із райців. 1686 року він за 130 злотих придбав крамницю на ринковій площі. Відомо, що Олександр мав напружені стосунки з ріднею. Наприклад, судився зі своїм кревняком Яном (Іваном) Семеновичем — на той момент різницьким, пекарським та олійницьким цехмістром — за те, що той затримав у себе його хлопцячелядника. Справа завершилася полюбовним судом, але відповідач зобов’язався вибачитися і передати на кожну церкву по кварті вина.

Дуже ймовірно, що під час свого урядування запальний русин не зміг втримати баланс і порозумітися із замковою адміністрацією. Тому і вирішив "здати уряд" лентвійта 1697-го, надавши свої функції тодішньому квартальному бурмистру Павлу Клуковичу. Семенович повернувся до улюбленої справи — ведення міжміської торгівлі. Та з виру ковельського життя він не зник. Протягом наступного він неодноразово фігурує як позивач до різних міщан з приводу боргів. Серед відповідачів є вже знайоме ім’я — Ян Семенович.

Семенович ще не раз повертався до магістрату, щоб його очолити. 1699 року його обрано квартальним бурмистром, через два місяці він знову посів уряд лентвійта. Ще через місяць вже вдруге передав свої повноваження квартальному бурмистру Панасу Григоровичу. Ще одне нетривале повернення сталося 1700 року. Відтоді купець вже не мав справ із політикою, але продовжував займатися торгівлею і проживати у рідному місті.

Русин Ян (Іван) Васильович посідав лентвійтівський уряд у 1698 році. Цілком вірогідно, що він керував магістратом як намісник лентвійта, бо в джерелах відсутня інформація про дату складення відповідної присяги цим урядником. Проте саме про Васильовича як повноправного очільника міського судочинства у Ковелі згадано в акті за 23 травня 1698-го, коли він звітував перед місцевими цехмістрами. Оскільки ще станом на січень — початок лютого того року намісником лентвійта у магістраті все ще залишався призначений старостинським адміністратором Григорій Захаріяшевич, а сам майбутній лентвійт лише 20 лютого був обраний до міської ради, можемо припустити, що обрання (скоріше за все, призначення адміністратором) Васильовича на посаду очільника судочинства відбулося саме між 13 лютого і 26 березня.

Свою кар’єру в магістраті цей міщанин розпочав ще за 10 років до того. Вперше Ян Васильович згадується у складі міських урядників як новоприсяглий лавник після лютневої елекції 1687-го. Того самого року він позивався проти колишнього бурмистра Кіндрата Лавриновича, який, перебуваючи у будинку єврея Вігдора, "паплюжив лавничий уряд". Відповідального лавника "помітили" — і вже за рік внаслідок щорічної елекції Ян обирається до міської ради. У січні 1690 року його ім’я знову згадується у переліку новообраних райців, а з 20 січня він вже як квартальний бурмистр очолює раду. Надалі Васильович продовжує (з перервами) брати участь у засіданнях ради й розгляді судових справ.

До свого обрання до магістрату і навіть під час урядування цей ковельчанин належав до римарського цеху, а 1692 року очолив його. Саме як цехмістр місцевих римарів та повноправний член ради Ян Васильович позивався проти земляка Костянтина Григоровича, який забрав у райці 155 "готових на гендель" злотих, а повернув лише 55. Відповідач змушений був віддати весь борг, але через певну матеріальну скруту спромігся зібрати лише 56 злотих товаром14 шматків солонини та 6 сідел і 10 — готівкою. Як бачимо, перебування у складі суддівської колегії неабияк допомогло Яну Васильовичу підтримувати свій добробут у задовільному стані, а, можливо, й навіть більше. Вже у червні 1693 року на посаді римарського цехмістра згадується інший ковельчанин — Федір Григорович, що вказує на відмову Васильовича від цього уряду на користь суто радецьких повноважень. Окремо слід зауважити, що цей міщанин мав досить непогану земельну власність у місті"два плаци" станом на березень 1698 року і прагнув займатися міжміською торгівлею, як і його попередник.

За поки що не відомих нам обставин, наприкінці червня 1699-го на лентвійтівському уряді знову бачимо "старого персонажа" — Олександра Семеновича. Ян Васильович на певний час "полишає" радецьку посаду і взагалі "починає все спочатку". Так, 1700 року бачимо його у складі новообраної лави, хоч до цього нами не було зафіксовано жодного випадку, щоб колишні лентвійти призначалися саме лавниками. Однак вже за рік знову бачимо Яна у складі новообраної ковельської ради.

Так само як і Олександр Семенович, Ян Васильович продовжує проживати у місті на початку XVIII століття, але вже більше не обирається лентвійтом. Вочевидь, практика призначення квартального бурмистра намісником лентвійта, розпочата ще 1697 року тодішнім підстаростою Яном Архиповичем, припала до душі (з суто прагматичних міркувань) і його наступнику — шляхтичу Францішеку Добросельському. 1701 року він своїм наказом в черговий раз знівелював важливість уряду лентвійта, передавши усі його повноваження очільникам міської ради. В наступні роки подібна практика стала нормою у магістраті ранньомодерного Ковеля, громада якого разом з відсутністю уряду лентвійта втратила певну частину своєї "магдебургії", але за активного "сприяння" старостинських урядників "не відчула" цього і призвичаїлася до нововведення. Доба лентвійтів скінчилася, залишивши по собі яскравий слід в історії ковельського міського самоврядування довжиною у майже століття.