Дорога з піску: мандрівка ще живими селами волинського Полісся

Життєвий цикл

Сваловичі – це дві піщані вулиці, які виходять з лісу і в лісі ж губляться. По ліву руку від дороги – сільський цвинтар. Звична річ, але тут вона здається символічною. Хочеш не хочеш, а думаєш про те, як жителі цього села поволі переселяються зі своїх невеличких дерев’яних будинків до інших, ще менших дерев’яних домівок. Давні слов’яни будували над могилою померлого таку “хатинку” з дерева – у тому, що “домовина” і “дім” – спільнокореневі, є логіка.

Але час уже минути цвинтар і зайти до села. На одному подвір’ї – величезна, якщо порівняти з розміром парканця, табличка: “Центральна, 8”. Адреси тут давно стали атавізмом, бо листи в такі малі села пишуть не на адресу, а на прізвище-ім’я. Та й листів, мабуть, сюди давно не надходило. Онуки можуть зателефонувати стареньким – а зв’язок тут непоганий, хоч мене й застерігали, нібито у Сваловичах ловлять тільки білоруські оператори. До кордону – шість кілометрів по прямій.

Як село стало знаменитим і чим? По-перше, це дійсно “край світу”, найглухіше село Волинської області. Тут закінчується ґрунтова дорога, якою можна прийти чи приїхати з райцентру. За Сваловичами – кордон із Білоруссю, але без пункту переходу, тому – глухий кордон. І кордон із Рівненською областю, штучна межа, яку провели за СРСР. Культурний простір спільний, і відомі завдяки проекту Ukrainer поліські автентичні співи ті самі що у Сваловичах, що в селах сусіднього Зарічненського району Рівненської області.

До ближніх сіл Нобель і Млин, що розташовані на Прип’яті, як і Сваловичі, є лише водний шлях. За СРСР, коли не існувало українсько-білоруського кордону, саме цей шлях був основним до найближчого великого міста – білоруського Пінська, що його в нас знають завдяки сірникам. І сьогодні навіть 80-літні сваловицькі жінки стають у човен і справно працюють веслом – довгим і вузьким. Сьогодні вони роблять це здебільшого на камеру, для журналістів, які приїжджають сюди на день знімати сюжети про поліську автентику.

Вода – це друга причина, чому про Сваловичі знають навіть у Польщі. Щороку тут відбувається фестиваль “Поліська Регата”. Спортсмени й поціновувачі зеленого туризму на каяках проходять повз Сваловичі, заходять у село переночувати та зробити кілька фото. Місцеві роками не виїжджали навіть до райцентру, але бачать тут постійно як не німців, то поляків. Окрім спортсменів, тут бувають орнітологи: на прип’ятських болотах живуть понад двісті видів птахів, зокрема й рідкісних.

А третя причина – це кіно. Торік у Сваловичах знімали фільм “Пофарбований птах” за книжкою Єжи Косинського. Фільм – чесько-словацько-український, а Сваловичі в ньому опинилися саме завдяки своїй архаїці. Село схоже на музей просто неба: усе збудоване з дерева, дахи покриті очеретом – або ж “черетою”. Ліс навколо. Здається, так уже не живуть…

У Сваловичах немає ані сільради, ані школи, ані крамниці. Немає звуків, які порушували б вечірню тишу. Розчинитися в цих тихих вечорах із видами на воду заважають лише комарі. Дивовижні малі істоти: їх легко долаєш поодинці, але разом вони легко долають тебе.

– У нас найкращий час – це жнива. Тоді вже оводи не кусають, і комарів менше, – пояснював Іван із сусіднього села Хоцунь. У червні жити на Прип’яті тяжко. Є хіба година спокою зранку, коли сонце ще не піднялося і не з’явилися оводи, але вже трохи пригріло і прогнало комарів. Цикл поновлюється щодня, як і цикл світанків: оводи – комарі – оводи. Для різноманіття – шершні.

Циклами в селі й досі живуть. Але якщо раніше це були цикли посівів та збарання врожаю, догляду за тваринами, то тепер головний цикл “зима – літо”. Влітку пенсіонери сидять біля своїх хат у холодку. Узимку діти забирають їх до себе.  

Якщо орнітологи приходять сюди в пошуках білої синиці та інших птахів, то пішим мандрівникам можна укладати зоологічний каталог. Насамперед –  комахи. Але до каталогу того, що ми побачили, потрапляє також косуля, фотографія лося, яку показав нам екологічний інспектор: бачив його хвилин за десять до нашої зустрічі, і ямка у багнюці, яку вирив дикий кабан.

У самому селі живності не так і багато. Одне господарство з коровою. І одинокий пес – щаслива молода лайка, яка радісно ганяє селом ту білу синицю, за знімками якої полюють спостерігачі за птахами. Бабусі вже не тримають навіть курей. Катерина Труш, якій 87 років, тільки згадує, як колись возила на човні до Пінська продавати “вечку” – овечку.

За муром

Від Сваловичів до сусіднього Хоцуня – 11 кілометрів дорогою. Це найближчий форпост цивілізації: саме з Хоцуня їздить до глухого села раз на тиждень “автомагазин” – легкова машина, багажник якої забитий продуктами. Хоцунь поки що – живе село. Із церквою, кількома крамницями, автобусним сполученням – і головне, дітьми. Правда, наступного року до першого класу має йти всього двоє, скаржиться директор школи Анатолій Герель.  

Сваловичі, здається, майже злилися з ритмами природи і не намагаються тієї природи долати. У Хоцуні ж і досі хочуть над нею панувати. Кількадесят років тому навколо села зробили дамбу. Його топило щовесни, тож селяни казали: кругом вода, посередині біда. Тепер за дамбою безпечно, як за муром. Але з-за муру все одно наступає дика природа.

Вічна опозиція “природа – культура” в Хоцуні лежить на поверхні. “Раніше були поля, а тепер позаростало геть все!”, – так скаржаться тут. Люди пам’ятають, як за радянських часів село оточували поля, де в сезон жнив працювали комбайни – “навіть комарів тоді менше було”. Цю фразу можна трактувати як кумедний прояв ностальгії за Союзом і колгоспом, але в ній може бути і правда: коли навколо села були не болота й вологі хащі, а чисті поля, комарів дійсно могло бути менше. Радянська меліорація, яка пройшла цим та іншими болотистими районами області у 1960-х, висушила землі, з’явилося більше площі для оброблення. “Меліорація” – означає покращення, отже, тут не йдеться тільки про висушування боліт, – наголошує директор школи і вчитель географії, ведучи ровер піщаною вулицею Хоцуня.

Хоцунь, як і Сваловичі, розташоване на території Національного парку “Прип’ять-Стохід”. Якщо для містян природа – це незаперечна цінність, а фрази “берегти природу” нікого не дивують, то селяни якраз скаржаться на охоронців природи. Ідеал селянина – оброблена земля. Коли поле стає сіножаттю, тобто воно заростає травою, у людей “серце болить”. Селяни не дуже шанують нацпарк, який з’явився 2007-го, передусім за заборону виловлювати рибу сітками. У селі ще живий міф про “вольнолюбивих” його засновників, які тікали від поміщиків у болота-ліси навколо Прип’яті, де полювали й рибалили без обмежень, і заможно жили. Все це історії часів Великого князівства Литовського, але, може, нелюбов до правил походить із цієї пам’яті про “волю”.

Сьогодні в Хоцуні достатньо господарів, які тримають худобу й мають поле. Така господарна родина Люби й Івана, у яких ми залишаємося на ніч. Люба одразу дає миску й відправляє на город збирати полуницю – “скільки зможемо з’їсти”. Ми радіємо недовго, бо швидко вже нас починають їсти комарі. Рятує Іван: приносить камуфляжні куртки. Їхню тканину, саму по собі товсту, а ще просякнуту потом і пилом, комар не прокусить.   

У Хоцуні люди мають відчуття, що живуть дуже далеко від центру України. У школи – спільні проекти з Білоруссю, у селян – заробітки в Польщі і в тій же Білорусі. До Києва звідси далі, як до сусідніх держав. “Як там у вас, ближче до центру?” – запитує Люба. Бурмочу у відповідь, що дивимося ж одні й ті самі канали та сайти, і тому не знаємо більше за них. У цей час телевізор проголошує: “Кожна ділянка твого тіла потребує особливого догляду”. Тут у людей, якщо і є ванна кімната, то з найнеобхіднішим: мило, шампунь. Телевізор рекламує нові ґаджети. У селі ж люди користуються “кнопочними” телефонами. Смартфони – це те найкраще, що для дітей. Коли після реклам поновлюється передача, виявляється, що це – огляд найгірших доріг у світі. Піщана дорога з Хоцуня на Сваловичі могла би потрапити в той рейтинг.

Ця дорога теж наближена до природи, найменш “цивілізована”. Без асфальту, а лише пісок і каміння. Якщо обробка землі, контроль над довкіллям – це покращення й безпека, то нинішня ситуація в селі, – це втрата цього контролю і наступ дикої природи. Це кабани, які нищать поля з картоплею. Це болота, які захоплюють колись оброблені поля. Мур потроху розкришується, із нього висипається пісок – природа забирає своє. 

На Трійцю

Якщо вас із зав’язаними очима привезти в невідоме село, а потім розв’язати очі і змусити вгадати, де ви опинилися, є підказка. Пройдіть до першого перехрестя або до виїзду з села. Якщо побачите там дерев’яний хрест, прикрашений кольоровими стрічками, – ви на волинському Поліссі.

Такий хрест або ж “кшиж” чи “фігура” стоїть і на в’їзді до Сваловичів, Хоцуня, Люб’язя та інших сіл. Щороку, частіше до Великодня, хрест вбирають у нові “лєнти” (у мові поліщуків чимало русизмів). Він стає схожий на ляльку-мотанку. Як і лялька, хрест має елементи одягу. Зверху на ньому будуть ікони, покриті рушником. А посередині – десь там, де на тілі людини чи ляльки є пояс, – фартушок. Це яскрава хустка або шмат гарної штори – матеріал різний, але на нього має бути обов’язково нашитий хрестик. “Для чого хрест вбирають у фартух?” – спитала я. – “Щоб не був голий”, – відповіла 87-річна Катерина Труш зі Сваловичів.         

Ці хрести – очевидний атрибут християнства. В окремих селах вони мають елементи, пов’язані з розп’яттям Христа: молоточок, драбинку, затискачі тощо. Але водночас це і дохристиянське явище. Такі вбрані у стрічки фігури нагадують давнє, язичницьке поклоніння деревам.

Але в будь-якому випадку хрестами позначено простір, що належить людині. Окультурений, свій, безпечний. Їх ставили як оберіг, як захист. Село може не мати церкви, як-от Сваловичі, але матиме “фігуру”. Можливо, саме вони залишаться тут як останнє нагадування про людину й цивілізацію.

У Сваловичах хрести найбільш архаїчні, нефарбовані. На них мало стрічок і лише вицвіла ікона вгорі. Але частіше ці фігури пофарбовані блакитною або іншою фарбою – якщо блакитної не було або чомусь у селі вирішили, що темно-червона буде “хоріща” – тобто краща (щоправда, сьогодні особливо ревні священики і парафіяни замінюють дерев’яні хрести золотими).

Цей “традиційний” колір хреста нагадує “традиційні” кольори хати. Велика кількість яких на Поліссі пофарбована в темно-червоний, із блакитними вікнами. Селяни пояснюють: така фарба була найдоступніша, тому й фарбували. Але водночас темно-червона фарба – найближча до оригінальної поліської хати, яка суто дерев’яна, просмолене темне дерево. “Не було іншої фарби”, – так і формується традиція, на яку пізніше знаходяться ревні захисники від усіляких змін.

У поліських селах традиція дуже близько. Приїхавши сюди в неділю на Трійцю, відчиняю двері, а в замковій петлі – кленове листя. Кленова гілка устромлена у вікно зовні хати. А всередині – ступаю по розстеленій на підлозі лепесі – місцева назва аїру. “Для чого кладуть лепеху на підлогу?”, – допитуюся, очікуючи у відповідь якоїсь історії, якогось відкриття. “Вона добре пахне”, – буде коротка відповідь. Або ще коротша й найбільш правдива: “Бо так”.

“Бо так” – означає, що традиція жива. Коли традицію вже вміють пояснити, коли з’являються гарні легенди-пояснення – це означає, що традиція відмирає, переходить у краєзнавчі книжки. Разом зі своїми носіями.

***

У Сваловичах кількість населення міряють “виборцями”, тому що людей невиборчого віку, молодших за 18 років, тут просто немає. Виборців-жителів у селі менш як двадцять.

У сусідньому селі, Бучині, куди колись Сваловицькі діти їздили вчитися, у приміщенні школи зробили соціальний будинок для людей поважного віку.