Ісак Мазепа. Прізвище щось та й значить

Агроном проти більшовиків

Ісак Мазепа походив з селянської родини з Сіверщини. В дитинстві проявляв охоту до науки, тож батько віддав його до Чернігівської духовної семінарії. Семінарії дали Україні не одного державного, політичного і військового діяча. Досить пригадати голову Директорії Симона Петлюру, прем’єр-міністрів УНР Всеволода Голубовича, Володимира Чехівського, В’ячеслава Прокоповича. 

<p>Ісак Мазепа (1884&ndash;1952)</p>

В час навчання, та й не тільки, Ісак потерпав через своє прізвище. Але жодного разу не з’являлася думка його змінити. 1904 року він став студентом біологічного факультету Петербурзького університету. Одразу ж поринув у середовище тутешніх соціалістів. Соціалізм тоді вважали ідеологією справедливості. Варто наголосити, що для українців на першому місці була справедливість національна, а вже по тому — соціальна. Мазепа долучився до Української соціал-демократичної робітничої партіїУСДРП, яку створювали колишні члени Революційної української партіїРУП. Тут він познайомився зі своєю майбутньою дружиною Наталею Сингалевич, тоді студенткою медицини. Разом вони прожили все життя і мали двох дочок.

Отримавши диплом агронома, Ісак через кілька років повернувся в Україну й осів у Катеринославінині Дніпро. Швидко він став одним з лідерів політичного і культурницького життя краю. Особливо це було помітно під час Української революції 1917–1921 років. Він влаштовував з’їзди, конференції, мітинги, де доводилось долати опір російської та зросійщеної спільноти. Долучився до організації та проведення Українського губернського національного з’їзду, що висловив підтримку Центральній Раді. Коли влітку 1917-го відбулися вибори делегатів до Всеукраїнських та Всеросійських установчих зборів, більшість на Катеринославщині здобули кандидати від українських партій. 

Втім, у самому місті остаточно перебрати владу українським силам не вдавалось. Щоб посилити свій вплив, Ісак з товаришами видавав газету "Наше слово". Коли в березні 1918 року в Катеринославі відбувся II Всеукраїнський з’їзд рад, часопис виступив з його гострою критикою. Через це редактор навіть отримував погрози фізичної розправи. Наступного місяця більшовики покинули край. Мазепа очолив губернську революційну раду.

Країна з двома прем’єр-міністрами

Восени 1918 року Ісак Мазепа перебрався до Києва. І продовжив активну політичну діяльність. Брав участь у Трудовому конгресі та урочистостях з нагоди проголошення Універсалу Директорії УНР про об’єднання двох українських республік в єдину УНР. А в лютому 1919-го став міністром внутрішніх справ в уряді Бориса Мартоса. Пора була гаряча — міністрові довелося "гасити" наслідки єврейських погромів, організовувати допомогу постраждалим. У серпні того ж року Директорія затвердила його новим прем’єр-міністром УНР. 

Літо і осінь 1919 року були надскладними: з півночі на Київ наступали більшовики, з півдня — денікінця, з заходу тиснули поляки. Директорія і уряд переїхали у Вінницю, далі — до Кам’янця-Подільського. Голова Директорії УНР Симон Петлюра у цей час вже перебував у Варшаві. 4 грудня 1919-го на урядовій нараді за участю військових ухвалено рішення про перехід до партизанської форми збройного опору та проведення партизанського рейду, що отримав назву "Перший Зимовий похід". Навіть у такій ситуації Мазепа з частиною уряду не покидав територію України.

12 грудня 1919 року Петлюра призначив виконувачем обов’язків голови уряду міністра закордонних справ Миколу Лівицького, який також перебував у Варшаві — "на час до налагодження постійного і нормального зв’язку з урядом". Готувалось укладення між УНР і Польщею драматичної Варшавської угоди. Цей документ хоч і давав надії на відновлення суверенітету України, та містив дуже болючі пункти. Серед них були й територіальні поступки на користь Польщі.

Наявність двох прем’єрів не сприяла консолідації сил. Врешті, на знак протесту, Мазепа подав у відставку. Попри це, на прохання Петлюри він продовжував виконувати обов’язки голови уряду аж кінця травня 1920 року. Тим часом спільний похід польсько-українського війська дозволив звільнити Правобережну Україну від більшовиків. Українці знову увійшли в Київ. Втім, розвинути та закріпити успіх не вдалось. В новому уряді В’ячеслава Прокоповича Мазепа отримав портфель міністра земельних справ. Перебував на цій позиції до листопада 1920 року.

Ідея проти "лакомства"

Після поразки визвольних змагань Ісак Мазепа перебрався до Львова, який опинився у складі Польської республіки. Політичну активність не полишав. Свою оцінку дійсної політичної ситуації виклав у статті "Большевизм і окупація України". Там писав: "В українськім громадянстві поширений погляд, що всі недостачі й неудачі в сучасній боротьбі за українську державність мають причиною виключно помилки політичних груп або навіть окремих осіб Такий погляд є цілком помилковий. Він оснований. на ідеалістичному розумінню подій і фактів".

1923 року Ісак почав викладати в Українській господарській академії у Празі. Коли 1926-го в Парижі був убитий Симон Петлюра, Мазепа на суді виступав як свідок на захисті керманича УНР. Натомість на боці підсудного вбивці записався у свідки Володимир Винниченко. 

1936 року Ісак відмовився прийняти громадянство Чехословаччини. «Що то за приклад для українців, коли прем’єр-міністр зрадить українському громадянству задля "лакомства"?» – пояснював. Так воно тривало аж до початку Другої світової війни, від якої вже немолодий Мазепа заховався у роботі над світоглядною працею "Підстави нашого відродження". Завершення війни обернулась для нього особистою трагедією: в час бомбардування Праги загинула його дружина і двоє онуків, а він сам отримав поранення. 

Разом з десятками тисяч українців Мазепа пройшов через табір переміщених осіб. 1947 року очолив спеціальну підготовчу комісію для реорганізації державно-політичних установ. Перш за все мова йшла про формування еміграційного представницького органу Української національної радиУНРада. До участі в ній вдалось залучити представників усіх політичних угрупувань крім гетьманців. Перша сесія УНРади в Ауґсбурзі затвердила реорганізацію Державного центру (ДЦ) УНР в екзилі, який складався з президента (Андрій Лівицький), УНРади (голова — Борис Іваницький) та Виконного органу (уряду). Це останній доручено очолити Мазепі. Головним завданням ДЦ визначено необхідність збереження тяглости легітимної республіканської української національної влади. Центр припинив роботу щойно 1992 року, після відновлення незалежності України, передавши свої повноваження новобраній українській владі.

Останні роки життя Ісак Мазепа присвятив роботі над великою працею "Україна в огні й бурі революції". Це був своєрідний життєвий звіт і водночас заповіт. "Проблема визволення України — це насамперед проблема загального культурного, соціального і політичного піднесення нашого народу та створення української належно розвиненої провідної верстви", — стверджував політик.