Крізь бурю та сніг: Перший Зимовий похід Армії УНР

11:00, 6 травня 2021

kaver_1.jpg

6 травня 1920 року закінчився Перший Зимовий похід військ УНР. Похід став унікальною воєнною операцією в історії України. Не маючи військово-технічного та медичного забезпечення, українцям вдалося зберегти ядро армії, втримати військову присутність в окупованій Україні, підняти антибільшовицькі повстання і дати Симонові Петлюрі час домовитись із поляками про спільну боротьбу проти червоних

tetiana shvydchenko.jpg

Тетяна Швидченко

кандидатка історичних наук

У “трикутнику смерті”

Місяцем “трагічних подій, героїчних рішень, відважних чинів і катастрофічних помилок” назвав серпень 1919-го військовий міністр УНР Всеволод Петрів. Саме тоді спільна група військ Армії УНР та Галицької армії визволила від більшовиків Київ. Але буквально за кілька днів довелося відступити під натиском білогвардійців.

Восени українські вояки контролювали невеликий клаптик території на Поділлі. Навколо — противники: більшовики, білогвардійці, поляки та румуни. Країни Антанти заблокували кордони молодої республіки. Не вистачало набоїв, амуніції та ліків. Фронтом ширилася масова епідемія тифу.

Галицька армія — приблизно 50 тисяч осіб — влилася у Добровольчу армію Антона Денікіна, щоб разом воювати проти “червоних”. Армія УНР налічувала майже 10 тисяч осіб. Однак боєздатних вояків — не більше п’ятої частини. Ситуацію погіршив командир Гайдамацької бригади Омелян Волох. Він викрав скарбницю, у якій було два мільйони українських карбованців та 30 тисяч срібних рублів, і приєднався до більшовиків. Цих грошей вистачило б, щоб кілька місяців утримувати його частину.

“Трикутник смерти”… Тепер може й не так тяжко вимовляється, але пережити всю трагедію вояка, якому доля бере оте, для чого він тоді жив — можливість боротися, перемогти або й вмерти, — згадував той момент сотник Валентин Сім’янцев. — Армії нашої не буде. Фронту українського нема. Ще сьогодні найпочесніше ім’я вояка Української Армії — завтра ніщо. Неймовірно… Але так було! Був наказ нищити зброю, до якої вояків вже не було. Люди розходилися — хто потайки, хто тяжко прощаючись із товаришами”.

Більшовики втретє намагалися захопити Україну. Вони стрімко витісняли білогвардійців на південь. Головний отаман військ УНР Симон Петлюра таємно виїхав до Варшави. Хотів укласти союз із начальником Польської держави Юзефом Пілсудським і разом виступити проти окупантів. Очевидно, що перемовини затягнулися на декілька місяців. Тим часом генерал-хорунжий Михайло Омелянович-Павленко запропонував здійснити рейд у вороже запілля.

f8a69b5be0f7252f294e98458e15d0fd.png

Учасники Першого Зимового походу

Фото: uk.wikipedia.org

По базарах і шинках

6 грудня 1919 року солдати Армії УНР прорвалися на територію, яку контролювали білогвардійці. Рештки війська було поділено на чотири збірні групи: Київську, Запорізьку, Волинську та 3-тю стрілецьку дивізію. У кожній — менше тисячі вояків. Уряд перебував у Польщі, зв’язку не було. Підтримку надавало місцеве населення.

Untitled-1-3.jpg

Михайло Омелянович-Павленко

Фото: medium.com

“Ніяких кухонь у нас я не бачив, — писав Сім’янцев. — Все діставали від наших людей — і їжу для нас, і фураж для коней. Села поповнювали й недостачу в набоях і рушницях, коли ми не могли “дістати» цього від “червоних”.

Через 20 днів у сутичці з білогвардійцями загинув майже весь склад 3-ї стрілецької дивізії. Наприкінці січня 1920-го вирішили переходити в запілля Червоної армії. Командувачі наказали уникати прямих зіткнень, адже матеріальне становище було вкрай складним. Головне завдання — інформаційна кампанія серед населення. Більшовицька пропаганда переконувала місцевих, що української армії вже не існує, тож єдиний вихід — прийняти російську окупацію.

“На майданах, базарах, в корчмах, на подвір’ях і по хатах старшина, козаки, урядовці, кожний по своїй силі й розумінню, провадили інформаційно-агітаційну діяльність”, — нотував Омелянович-Павленко.

Визволивши Умань, надрукували п’ять чисел газети “Україна”. Там опублікували інформацію про вчинок Волоха, початок Зимового походу, наказ про призначення нової команди та інформацію про перемовини з Добрармією. Також видали майже 200 тисяч примірників відозв: “До інтелігенції України”, “До селян”, “Офицерам, казакам и солдатам Добровольческой армии”.

Війська як привид

У лютому ситуація загострилася. Для боротьби з “петлюрівськими бандами” більшовики застосували спецчастини. До групи Михайла Омеляновича-Павленка приєднався отаман Андрій Гулий-Гуленко. Раніше він керував повстанськими загонами на Херсонщині та Катеринославщині. Вів бої з білогвардійцями та загонами Нестора Махна. Тоді очолював Запорізьку дивізію.

EWPNvQcXQAEy1kG.jpg

Петро Дяченко

Фото: pinterest.com

Армія перейшла на лівий берег Дніпра. Командир Чорних запорожців Петро Дяченко описав той момент так: “Настрій підвищений. Чути сміх, жарти. Полтавці радять подолянам, аби вертались назад, бо на Полтавщині немає мамалиґи, а галушок вони не вміють їсти. Всім цікаво, що там робиться, по той бік Дніпра. Помалу проїхали бокові протоки, і перед полком простяглася широка рівнина, а далі синіло Лівобережжя. “Дніпро! Дніпро!!!”, — вирвалось із сотень грудей. Жадібні очі міряли його величну широчінь. З якоюсь святістю рушили по льоду сотні. Відчуваючи величність хвилі, козаки відрухово заспівали “Ще не вмерла Україна”.

Вояки проводили агітаційну роботу та призупиняли грабунки місцевого населення більшовиками. У Холодному Яру – одному з найбільших повстанських центрів — налагодили контакти з братами Василем, Петром, Семеном Чучупаками та іншими отаманами. До кінця березня вдалося встановити зв’язок майже з усіма повстанцями, що підтримували ідею відновлення незалежної української держави. Тепер вони чекали наказу про початок спільного повстання. Але через наступ регулярних частин Червоної армії довелося швидко відступити.

“Щодня, або щоночі марші, — описував ті події генерал-хорунжий Михайло Крат. — Тяжкі часом це були переходи під час лютих морозів, сполучених із степовими вітрами. Але як же було любо усвідомлювати собі, що ми на рідній землі й що ми — військо українського народу. Згадуються теж довгі колони в тихі ясні місячні ночі. Сніг хрумтить під копитами кінноти та під саньми з піхотою. Чути сміх, жарти. Не забудемо ми тих нічних маршів, коли в сплячих селах при нашому наближенню гавкали пси. На той гавкіт жінки кидали кужіль і виходили з хати подивитись, що то за військо як привид пройшло селом і зникло в хуртовині”.

Untitled-1-4.jpg

Розвідники полку ім. Костя Гордієнка під час Першого Зимового походу. Малюнок Федора Грінченка

Фото: uk.wikipedia.org

Наступ о третій ночі

Весна 1920 року минала в постійних сутичках. Воякам критично бракувало зброї та набоїв. Тоді Омелянович-Павленко вирішив взяти штурмом залізничну станцію Вознесенськ на Миколаївщині. Там була розташована база боєприпасів 14-ї радянської армії.

“У нас набоїв обмаль: 100 на кулемет, дві обойми на рушницю, а рушниць — одна на двох козаків, — скаржився у своїх записах Михайло Крат. — А у Вознесенську — величезні склади зброї ще з часів світової війни. “Хлопці, Вознесенськ мусимо взяти!». А там саме з’їзд комуністичної партії. Не ждали там “банди”, аж ось почули лихо. Сіли в окопи комуністи, ждуть підмоги з Одеси”.

Військо було втомлене, на місцевості орієнтувалось погано. Достовірної інформації про кількість противників не мали. Тому вирішили наступати о третій ночі. 16 квітня стояв густий туман. Більшовики відстрілювалися — в хід пішли рушниці, кулемети, гармати та панцерник. На лінію лави піхоти став Кінно-гірський дивізіон полковника Олекси Алмазова. Кінна бригада полковника Долуда збила ліве крило радянських відділів, не залишивши їм шансу на втечу.

Найкраще проявляв себе полк Чорних запорожців. Козаки фактично знищили шаблями всю залогу міста. Лише невелика частина ворожої кінноти переправилася через річку Буг на поромі. Близько сотні “червоних” із двома кулеметами від несподіванки здалися без опору.

На полі бою було знищено не менше 300 червоноармійців. Втрати Армії УНР — двоє вбитих і п’ятеро поранених. Вдалося суттєво поновити артилерію та кулеметні частини. Піхоту озброїли новими рушницями з багнетами, кінноту забезпечили сідлами, острогами, легкими кулеметами. Навіть візники, урядові особи та капелани отримали рушниці та ручні гармати. Приємний бонус — на складах виявили велику кількість тютюну та цукру.

Оборонці півдня

Звістка про наближення Армії УНР мотивувало місцевих. В Ананьївському і Балтському повітах спалахували повстання під проводом отамана Семена Заболотного. У відповідь більшовики нищили тамтешні села.

Untitled-1-6.jpg

Бойова відзнака Армії УНР "Залізний хрест за зимовий похід і бої"

“По дорозі з міста тяглися численні фури з утікачами, — згадував Омелянович-Павленко. — Плач жінок і дітей, прокльони старих справляли на нас гнітюче враження. “Поспішайте, бо наші відходять, москалі все чисто палять”, — чулося з возів та від селян, що натовпом вийшли назустріч нашим колонам”.

На допомогу вирушив 3-й кінний полк на чолі з сотником Олександром Вишнівським. Однак до його прибуття повстанці майже повністю розбили противників. Тим часом більшовики завдали остаточної поразки білогвардійцям. Галицька армія приєдналася до “червоних”. Тільки 1-ша кінна бригада отамана Едмунда Шепаровича підняла повстання і влилася до Армії УНР.

“На конях їхали здорові, вітрами осмалені козаки, веселі і певні себе, — описував перше враження від вояків УНР після об’єднання військовий історик Лев Шанковський. — Контраст між баченим перед кількома місяцями був цілком очевидний. Він був найкращим доказом, що Дієва Армія вибрала трудне, але правильне рішення”.

Протягом наступних дев’яти днів підсилене галичанами військо провело більше десятка боїв. Бійці та командири Шепаровича виявили добрий вишкіл і майстерність. Наприклад, щоб зняти кулемети з в’ючних коней і відкрити вогонь по атакуючому противнику, їм вистачало 15 секунд.

Untitled-1-8.jpg

Лицарі Ордену Залізного Хреста у таборі інтернованих, Каліш (Польща), квітень 1921 р.

Фото: radiosvoboda.org

Традиції боротьби

Наприкінці квітня 1920 року до штабу в Ольгополі на Вінниччині прибув прем’єр-міністр УНР Ісаак Мазепа. Він повідомив, що Петлюра підписав угоду з Пілсудським. На спільній нараді Омелянович-Павленко оголосив: його вояки вирушать в район Ямполя, там об’єднаються з українськими частинами у складі польської армії і продовжать боротьбу організованим фронтом.

Тривали бої з більшовиками і на півночі сучасної Одеської та півдні Вінницької областей. Попри чисельну перевагу ворога, українським воякам вдалося пробитися до нових союзників. 6 травня 1920 року закінчився Перший Зимовий похід.

“Того дня 3-й Окремий кінний полк увійшов до міста Ямпіль, — оповідав хорунжий Олександр Кордонович. — На чолі полку гордовито маяв бойовий прапор Лицарів Ордена Залізного Хреста. Ми виконали обов’язок перед Батьківщиною й Головним отаманом, Симоном Петлюрою. Не схиляймо ж і надалі наших бойових прапорів перед ворогом!”.

Похід став унікальною воєнною операцією в історії України. Не маючи військово-технічного та медичного забезпечення, вдалося зберегти ядро армії, втримати військову присутність в окупованій Україні, підняти антибільшовицькі повстання і дати Симонові Петлюрі час домовитись із поляками про спільну боротьбу проти окупантів.

“Зимовий похід створив і залишив назавжди традиції української збройної боротьби в запіллі ворога, — підсумовував полковник Василь Задояний. — Традиції, що чверть віку пізніше воскресли в ділах і чинах різних повстанських груп в Україні. Коли ми згадуємо Зимовий похід, у нас з’являється так потрібна в цій боротьбі певність у майбутній і остаточній перемозі”.

Untitled-2-1.jpg

Симон Петлюра та Юзеф Пілсудський, Вінниця, 20 травня 1920 р. Кадр з фільму “Polonia Restituta 1918–1920”

Фото: ninateka.pl

Схожі матеріали

600.jpg

Конфлікт кольорів. Чому український прапор синьо-жовтий?

600.jpg

“Через Київ на Львів!”: Галицька армія та визволення столиці України

600-.jpg

Екранні “двійники” Петлюри

6006.jpg

Кримська операція Петра Болбочана: чи засвоїли ми уроки минулого?

15.JPG

Мрія, яка так і не стала реальністю

600.jpg

Останні дні Георгія Нарбута

600.jpg

Соратник Петлюри, який прославив гопак на весь світ

600.jpg

Повітряний експрес для Директорії

kaver_zluka_1.jpg

Лонгин Цегельський: Автономія чи централізм? – Підписання умови про злуку