“Інший Франко”. Фільм, який не подобається ні критикам, ні творцям

“Історія Петра показує, що буде, якщо ми програємо”

Петро Франко такий же універсальний, як і його батько, проте в дещо інших галузях. Іван Франко прожив відносно довге життя, а життя Петра у повноті його розквіту безжально обрубала радянська система. І саме тому розмова про Франка-молодшого сьогодні – це відновлення історичної справедливості. Від 1941 року до відновлення української державності згадувати про молодшого сина Каменяра було заборонено! 

<p>Петро Франко та Ольга Білевич, 1920 рік</p>

Коли ми сьогодні говоримо: “Героям слава!” – то маємо знати імена цих героїв і розуміти тяглість історичного процесу. Бо ж те, за що воювали наші предки у Першій світовій війні й в ході національно-визвольних змагань, що продовжували виборювати їхні діти у Другій світовій, і те, за що ми воюємо зараз – усе це кільця одного ланцюга. Історія Петра Франка показує, що буде, якщо ми, не дай Боже, програємо. Немає нічого страшнішого, ніж бути поколінням, яке не зуміло – ворожа система таких наздоганяє.

Ми спілкувалися зі знімальною групою, розповідали їм про Петра і його родину. Авжеж, закони кінематографа не дають змоги показати докладно усе життя головного героя – мабуть, для цього потрібен формат серіалу. Масштаб особистості у фільмі не розкрито на повну. Сам Петро був дуже темпераментний, рухливий, довкола нього крутилося життя. Деякі епізоди виглядають недоречно, ось як сцена, коли дружина бʼє Петра по обличчю. Ольга Франко була дуже стриманою і добре вихованою, тож не могла дозволити собі такий вияв емоцій навіть у складній ситуації. Водночас – це художній фільм, а не документальна реконструкція, тут можна дозволити певну умовність та інтерпретацію.

Є у стрічці й вигадані моменти. Петро носить родинний перстень, який начебто отримав у спадок від батька, а той – від свого батька. Нам нічого не відомо про таку реліквію. Як і про зародження романтичних стосунків Петра й Ольги на пластовому таборі. Насправді вони познайомилися на відкритті пам’ятника Маркіяну Шашкевичу в Підлиссі. У титрах нам повідомляють, начебто після 1941 року Петра Франка бачили чи то в Африці, чи в Англії, де він домовлявся про постачання зброї для УПА. Версій справді є багато, але конкретно такі я ніколи не чула. Натомість у російських спецархівах збереглася телеграма, за якою дано дозвіл на розстріл Франка-молодшого. Питання тільки, де це сталося. Найбільш імовірно, Петро таки доїхав до Києва, де і був страчений.

“Це кіно – староформатний крінж!”

Є справа смаку, а є характеристики, за якими визначають, чи кіно вдале. Так-от, “Інший Франко” – це формат телешоу на СТБ чи сімейних драм на “1+1” років 15 тому. Відчуття, наче фільм швидко зняли, випустили в обмежений прокат – на тиждень, не довше, щоби побачило “три з половиною людини” – і продали на якийсь канал, крутити по 400 разів на рік.

Почнемо з гри акторів. Вона нарочито театральна, коли всі оцінки на максимум. Персонаж Вʼячеслава Довженка однаково реагує на дружину й на доньок – важким зітханням, майже як гарчання собаки. Або Ахтем Сеїтаблаєв: стоїть, ну такий вже злий, зліше не буває, дивиться десь в далечінь і згадує, ловить флешбеки –  так глядачам пояснюють, через що він злий. Навіть сама зустріч у кадрі персонажів Довженка і Сеїтаблаєва – мов зустріч Ісуса з Дартом Вейдером. Останньому для повного занурення ще й шрам на обличчя додали. Карикатурщина у кожному кадрі, хоч я знаю, на що спроможні ці актори.

Наступне – монтаж. Багато незрозумілих сценарно-монтажних рішень, переходів з музикою, яка наче підказує, що глядач має відчувати. Якщо на початку фільму дуже коротко намагаються переповісти дуже великий обʼєм інформації за допомогою архівних кадрів – знайте, буде біда. Якщо в перших кадрах калюжа, в котру вʼїжджає автомобільне колесо – втікайте з залу. Тут і те, й інше. Це дуже поширені кліше, але їх можна обіграти талановито, а можна зробити, як у цьому фільмі.

Декорації, костюми, грим – все це віє театральщиною, якій не місце на великому екрані у 2024 році. Графіка у сцені з літаками — це дитячий садок. Діти в тік-токах можуть робити кращі анімації. Замазати ґрафіті на паркані – нескладно, але це точно свідчить про ставлення творців до фільму.

Сценарій. У вас недаремно є відчуття, що ви це десь уже бачили. Бо бачили. Але зараз дурним тоном вважається згадувати російське кіно, тож багато авторів цим користуються. Ніхто ж не помітить, що сценарій вкрали. А якщо помітить – то хіба скаже?

Часто ми переносимо відповідальність за невдале кіно на режисерів, монтажерів, акторів, операторів. Але найважливіші в проєкті –  продюсери. Вони дають команду робити або не робити. Я точно знаю, що компанія Ganza Film, яка працювала над створенням стрічки, вже ніколи не запросить мене на свої покази. Бо для мене це кіно — староформатний крінж! А я не хочу писати огляди й  читати лекції про фільми, які мені огидні.

“Свій фільм побачив вже у кінотеатрі. Квиток купив собі сам”

Моя дипломна короткометражка “Слово” – про Розстріляне відродження. Вона отримала кілька нагород за кордоном. Після першого успіху я отримав пропозиції працювати у цьому жанрі. 2018 року продюсер Дмитро Кравченко запросив мене у проєкти про Северина Наливайка, Євгена Грицяка і Петра Франка. На момент пітчингу в Держкіно був готовий сценарій тільки до Грицяка. Попри це, всі три фільми отримали фінансування. Це дещо насторожило. Але я погодився взятися за кіно про Франка.

Коли побачив сценарій, вхопився за голову. Сценаристи (Тарас Боровик і Дмитро Наумов, раніше працювали над стрічками “Свінгери” та “Свінгери-2”) пишались тим, що написали його за тиждень. Але текст був нікудишній. Віталій Малахов (художній керівник Театру на Подолі, помер 2021 року, у титрах фільму вказаний як другий режисер), який мав працювати разом зі мною, відмовився від зйомок. Радив мені вчинити так само. Та я вирішив, що зможу витягнути цей проєкт.

Я покликав крутих акторів, сподіваючись, що вони допоможуть вплинути на продюсерів. Це спрацювало, й ми взялись за сценарій. Переписували його вже на знімальному майданчику, тому структуру історії виправити не могли. Але зміни можна помітити у діалогах: часом вони класні, іноді – рівня “Свінгерів”. Дуже допоміг Максим Курочкін, не без сприяння Ахтема Сеїтаблаєва. В нашому сценарії провідним був конфлікт Петра Франка і його старшої доньки Віри. Це дозволило б уникнути флешбеків з Пластом і авіацією. В кінці Франко мав гинути. Потяг їхав до зруйнованого мосту – така собі метафора, що майбутнього у героїв немає. Але Кравченко відкинув нашу пропозицію.

Авжеж, за 30 мільйонів можна було зробити краще. Але цих грошей на майданчику і не було. Потім мені дорікали, що не вклався у відведений бюджет. Хоч за документами зйомки мали тривати 40 днів, насправді все вклалося у 20. Все ж художники та костюмери зробили неймовірне – картинка вийшла хороша. Врешті я пішов з проєкту. В монтажі й постпродакшені участі не брав. Хоч міг би виправити ляпи – ґрафіті, штучні квіти тощо. Я ж знав, де були проблеми.

На прем’єру мене запросили, за два дні. Я відмовився йти. Свій фільм побачив вже у кінотеатрі. Квиток купив собі сам. Знімати такі фільми на державні кошти стало системою, за цим стоять одні й ті ж люди. Найгірше, що вони самі не розуміють, як шкодять нашому кіно. Щоб таке не траплялось, треба міняти принцип фінансування, вводити відповідальність, штрафувати. Або хоча б повторно не давати гроші компанії, якщо її фільм провалився у прокаті. Виняток – авторське кіно. Тут про якість можна судити за нагородами.