"Якби не смерть Сталіна, повстання не було б", – політв'язень Євген Грицяк

<p>Євген Грицяк, 1940-ві роки</p>

Молоко для совіта

Коли 1938 року вбили Євгена Коновальця, одна газета написала: "Смерть команданта ОУН". 

– А що то за слово ОУН? – спитав я тата. 

– Це не слово, це скорочена назва Організації українських націоналістів, – відповів тато. І пояснив: поляки лише за підозру, що хтось належить до ОУН, садять на 10 років до Картузької БерезиПольський концентраційний табір. – Ред.

Я ріс в селі Стецева на Покутті. Якось пас корови в полі. Дивлюся, в долині, нижче нашої ниви, з луга стирчить ручний кулемет на ніжках. Підійшов до мене солдат: "Молоко маєш?". Дав йому молока. Пригнав худобу в село і кажу, що вже бачив совітів.

На самий Святий вечір арештували Петра Веригу. Він був членом Радикальної партії, передплачував газету "Громадський голос". До нього сходилися сусіди, і він їм читав. У 33-му читав про голод на сході України, йому то нагадали. До сьогодні ніхто не знає, де він подівся. Так ми зустріли радянську владу. 

Я пішов до торговельної школи в Снятині. Осип Зінкевич із Микулинець розповів мені, що в школі існує підпільна націоналістична організація – Юнацтво ОУН. Я відповів, що готовий вступити.

Спочатку треба було вивчити приречення: "Прирікаю перед Богом і духом предків аж до смерти про вірність Україні на дотримання організаційних тайн і безоглядний послух".

Я взяв псевдо "Полтавець", бо дуже любив виставу "Наталка Полтавка". Нас була п’ятірка: Зінкевич звеновийкерівник звена – базового осередку організації. - Ред, потім Плав’юк, Марковський, Скорейко і я. Ми зустрічалися десь в хащах, над Прутом. Обговорювали ситуацію, вночі розкидали по селу летючки. З тих п’ятьох двоє пішли в підпілля, москалі вбили їх ще в 44-му. Двоє виїхали за кордон. А я – в тюрму. 

Підпільник у печі

Я хотів іти в підпілля, у бойову організацію. Прийшов до одного керівника – він відмовив: 

– В нас тепер такий наплив, що ми одягнути і озброїти не можемо. Як нам буде треба, ми знаєм, де ти знаходишся. 

Кого не взяли в підпілля, ішов в совєтську армію. Я закінчив шоферські курси в Куйбишевській області. Отримав машину й мав їхати в Кросно, в Польщі. Сідаю в ту машину – вона не заводиться. Приходить майор: 

<p>Обкладинка книги спогадів Євгена Грицяка</p>

– Врєдітєль! Через пол часа машина нє будєт работать – розстрєляєм. 

І я драпанув серед білої днини – не чекав, би мене розстріляли. На польсько-чеській границі мене зловили поляки і передали більшовикам. Там відразу: "Розстрєлять!". Був один лейтенант із Вінниччини, добре по-українськи говорив. Він сказав: 

– Вас мали розстріляти, але підете в штрафну роту. А там куди крива вас виведе... 

В штрафній роті я був ранений, а тато загинув на війні. Потім служив ще 5 років на IV Українському фронті. Моя частина прибула до Коломиї. На Великдень відпросився в старшини додому за півлітру. Сиджу в татової сестри, тітки Василини. Тут з печі хтось зіскакує: "Слава Україні!" – то був її син Іван, підпільник. Ми привіталися, обнялися, поговорили й розійшлися. 

Наша частина займала величезні пивні склади графа Потоцького, заповнені трофейними лікарствами. Нам дозволяли брати все, кому що треба. Я брав бинти, вату, проти грипу лікарства – і через сусідку Олю Василько передавав у підпілля. 

Підписав, але нікого не видав

Арештувала мене армійська контррозвідка в 49-му. Слідство тривало два місяці. Мені зразу сказали: 

– Ми не б’ємо, як там в МГБ, але кращих результатів досягаємо. 

Видають рано оселедець з’їсти, а цілий день води не дають. Вдень спати не можна – будить наглядач. Вночі – на слідство. Я був такий вимордуваний, що підписав вирок, не читаючи. Присудили 25 років. Але нікого не видав, по моїй справі нікого більше не судили. 

В Караганді до мене підходить в’язень Степан Венгрин і каже: 

– Ми вже не витримуємо в таких умовах, пропадаємо. Робили запит до Львова, щоб нам щось помогли. Нам порадили організувати страйк – по всіх лагерях, – а нам скажуть, які вимоги ставити. Ми вирішили, щоби ти командував цим повстанням. 

– Я це підтримую, – кажу. – Але якщо лиш в нашій одній зоні. Ми ж навіть не знаємо, хто в сусідніх таборах. Піднімемо в себе, а тоді воно ланцюговою реакцією піде по інших таборах, де до цього будуть готові. 

На цьому ми розійшлися.

І так я думав, думав. Приходжу з роботи – а мене арештують і ведуть в карцер. Через деякий час і Степана туди. На вечір напхали десь 20 чоловіків. На другий день до нас попадає в’язень Василь Драпак. Каже, що хлопці в зоні готові. Але хочуть, аби ми оголосили голодівку, а вони на підтримку оголосять страйк. Ми погодилися, оголосили голодівку. А рано наслухаєм: розвод на роботу пішов. Щось не зорганізували. 

“Суки” хочуть нас порізати"

На третій день нас усіх вивезли в пересильний пункт – селище Майкодук. Там за стінкою від барака була лікарня. Хтось крикнув з вікна: 

– Хлопці, привезли до нас “сук” з ножами, і “суки” хочуть нас порізати. 

“Суки” – то також в’язні, битовики, які вислуговувалися. Ми давай пробиватися надвір. Одну стіну пройшли – хтось розібрав цеглу під вікном. До дверей – а там колодка залізна. Голими руками нічого не зробиш. Офіцер на вишці почав стріляти. Спочатку в стіну, вапно поза комір сиплеться. Василь Щирба з Тернопільщини дістав кулю в нирку. Його занесли до лікарні, а ми всі повтікали. 

Зайшли в лікарняну палату – то сусідня з тею кімнатою, де “суки”. Сказали хворим вийти всім. Поламали одне залізне ліжко і тим залізом зробили отвір в дерев’яній стіні десь може 1,5 метра висоти і ширини. По боках того отвору стали два “суки” з ножами. Ну хто голову туди суне?! Побачили на стіні вогнегасник. Взяли, одному в очі хлюпнули – він закричав, побіг туди вглибину. На його місце став другий. 

Прибігли 25 солдатів, озброєних автоматами, на чолі з начальником лагера, генерал-лейтенантом Сергієнком. Він зажадав, щоб ми дали себе замкнути. 

– Дамо, але заберіть від нас “сук”, – кажемо. 

Пару годин з ним торгувалися. Спочатку він погрожував розстрілом. Врешті-решт пообіцяв, що забере. Тих “сук” забрали, вивезли звідти. А через пару днів нас повезли на Норильськ. 

"Як умирати – то з музикою"

В Норильську було важко. То за полярним колом, дуже холодно. “Суки” мали владу над в’язнями. Як саджали когось до БУРаБарак усиленного режима. – Ред., то влаштовували молотобойку. Четверо здорових “сук” стоять по кутах. В’язня запирають там і вони починають шукати йому п’ятого кута. Поб’ють, а відтак уже в камеру пускають. 

Був такий випадок: посадили одного, Криса, здається, прізвище. Побили – і в камеру. Через деякий час перевірили, що є ще інший Криса, якого треба було побити. Цього випускають, а того заводять і б’ють. Потім перевірили – і то не той, є ще третій. Третього також побили й посадили. 

Ми протестували: битовиків усе випускають, а для політв’язнів ніякої амністії нема. Нам казали: товариш Сталін зробить таку амністію, шо світ такої ще не чув. А я кажу, для цього треба було так багато людей посадити, шо світ не чув. І всі в’язні чекали, шо Сталін має амністію зробити. Нарешті Сталін не встиг. Помер – і нічого не змінилося. Це наелектризувало всіх – українців і неукраїнців. У нас було 68 національностей. Кожен чекав амністії, а її немає. А тут трапилась нагода. І я взяв справу в свої руки. Мені 27 років тоді було. Якби не було смерти Сталіна, то повстання не було б.

То був кінець травня, вже сніги танули. В 5-му відділенні, яке від нас було 3 кілометри через тундру, кілька бараків відгородили від зони і почали звозити туди штрафників з усіх зон. На 1-й зоні було двоє віруючих, одного з них вивозили. Інший каже: 

– Везіть і мене, аби ми були разом. 

– Лізь на машину, – сказав конвоїр. 

Він кинувся до машини, а старший лейтенант з пістолета його наповал убив. 

З нашої лагерної тюрми на 5-ту зону переводили 16 хлопців. Була якась яма, повна води, – конвой повів людей просто туди. Люди просились обійти, конвой щось жорстко повівся. Вони сіли, аби не дати стріляти. Надійшов якийсь сержант Циганков: 

– Хто тут зачинщик?

– В першому ряду посередині. 

Підійшов і йому в голову вистрелив з карабіна.

Ми мали працювати в другу зміну, мурувати щось там. Розчин привезли, а ми до нього не приступаємо. Написали лозунг: "Нас розстрілюють і морять голодом". 

А тут стрільба в 5-й зоні. Десь хлопці співали. Конвой вимагав, аби припинили, – вони не хотіли. Стали стріляти, одного вбили, шістьох поранили. То вже і 5-та зона до роботи не приступила. Потім жіноча зона по сусідству перестала працювати. Вивісили гасло: "Свобода народам і людині". 

Я не боявся смерти. В мене був строк – 25 років. Думав: я і так звідти не вийду. Вже як умирати – то з музикою. 

Скорочення для одного

Я не вірив, що мене випустять. Три рази сидів в закритій тюрмі, мав за собою повстання. Але восени 1956-го покликала комісія. Якийсь прокурор почав підскакувати: 

– А что ви думалі, что ви нам здєлаєтє? Гєрманія какая била, і ми разбілі. Ви щіталі, что ми с вамі нє справімса?!

А голова комісії? 

– Добре, йдіть. 

І відпустили. Приїхав я додому. Викликає перший секретар райкому партії: 

– Ми пропонуємо вам вибратися з села! 

– Куди? 

– Де пропишуть, туди їдьте. Маєте три дні. 

На другий день знов кличуть:  

– Ви чому ще не поїхали? 

– Так дали три дні…

– Ніяких трьох днів, уже їдьте! Не поїдете по-доброму, ми вас по-поганому повеземо. 

Поїхав у Вінницьку область, бо там була родина жінки. Пішов на роботу в радгосп. Перший день вийшов в поле, скидав фірманові на віз солому. Як він поїхав, я собі ліг на солому: ніде ніякого конвою нема, нічого... Так добре мені на цій найпростішій роботі стало. 

Так кидали мене по різних роботах: сажу з печей по колгоспних хатах вимітати, вагони розвантажувати. А осінню влаштували скорочення – звільнили тільки мене одного. Поїхав у Херсонську область, але там теж довго не протримався. Вирішив повертатися додому – що буде, то буде. 

Можливість робити добро

Ніде не показуюся, сиджу в хаті. Великдень відсвяткували. Викликає голова колгоспу. 

– За тиждень у нас 1 Травня. Ти б не міг дошку пошани зробити, лозунги понаписувати? 

Погодився, зробив. Потім почали будувати клуб. Я взяв лопату, пішов копати під фундамент. Якийсь інженер подивився, що я по кресленнях розуміюся і каже: 

– Чого вони шукають по цілій області спеціаліста, аби їм клуб будував, як мають свого?

Голова колгоспу каже: 

– Берися за це будівництво. Тобі все одно гроші на дорогу потрібні. 

Так я з місяць побудував. Кличуть в КДБ. 

– Ну як іде робота? – питає підполковник Красников. 

– Добре. 

– Ми знаємо. Нам дуже приємно, що ви так для свого села постаралися. Ми вас пропишемо, будете жити тут. Будете працювати. Але ви ні одного кроку не ступите, щоб ми не знали. 

Так я дальше працював. Аж проходить вже деякий час. Приходить з области начальник оперативного відділу: 

– Ну як робота? 

– Дуже гарно. 

– То дуже приємно. Але що це для вас в селі такому закиненому клуб будувати? Ми знаємо, що ви дуже багато шкоди наробили радянській владі. Тепер ви маєте можливість якось зробити добро. Ми хочем, щоб ви йшли працювати з нами. І не думайте, що ми будем посилати вас по ресторанах слухати, що там п’яні говорять. Ми то і без вас знаємо. А в вас є знайомі – німецькі, японські офіцери. Ми б хотіли використати вас для роботи серед них. 

На це я згоди не дав. Вони так кілька разів мене викликали, вмовляли. Нарешті сказали: 

– Якщо ви не погоджуєтесь з нами працювати, то будете сидіти там, де сиділи.

Поїхав в Караганду. Побув три місяці, трохи грошей заробив і вже хотів брати розрахунок. Вночі мене арештували вдруге. Це був 1959 рік.

Без суду

– Ми були проти того, щоб вас звільняли, – казав мені цей старший лейтенант зі Снятина. – Але нас тоді не хотіли слухати. А тепер послухали. 

Другий раз мене посадили за Постановою Президії Верховної Ради за підписом Ворошилова – "в віду тяжесті пріступлєнія". Рішили, що я замало відбув. Суду не було. Пустили в хід отой старий вирок, що вже був анульований в 56-му. І я мав його добувати. 

Працював три роки на заводі. Обклеював текстурним папером футляри радіол "Родіна" і якихось радіоприймачів. Дістав таку алергію від того клею, що лиш ввійду в цех, вчую той запах – вже не можу нічого. Просився, щоб мене перевели на іншу роботу. Не схотіли. Тоді я відмовився від роботи. Місяць не ходив – посадили до карцеру. Коли випустили, я далі не ходжу. 

– Чому не ходиш на роботу? – питає начальник режиму, якийсь майор. 

– Тому що мене неправильно арештували і неправильно утримуєте. То хоч дайте нормально працювати. 

Потім я пішов на роботу в нічну зміну. Приходить наглядач і каже: 

– Іди в зону, бо тобі там прийшло звільнення.