Іноземці в українському війську: Німецький штаб Галицької армії

І Команда: Михайло Омелянович-Павленко та Євген Мєшковський

Перше після втрати Львова засідання уряду ЗУНР відбулося в Золочеві 23 листопада 1918 року. "Одним із дуже важливих рішень було вислання місії на Велику Україну, щоб дістати від неї допомогу — головно штабовиків, кошти на ведення війни, тяжку артилерію, амуніцію та одяг для війська", — згадував держсекретар внутрішніх справ Лонгин Цегельський.

Він очолив делегацію, яка мала зустрітися з Директорією. Уже наприкінці місії, на фастівському вокзалі, вони зауважили двох полонених старшин. Ними виявилися уродженець грузинського Тифліса, генерал Михайло Омелянович-Павленко та "шляхтич-латинник із Правобережжя", полковник Євген Мєшковський. На прохання відрядити їх до ЗУНР Володимир Винниченко сказав:

— Баба з воза — коням легше. Беріть собі цих генералів у вашу Галичину!

Того ж дня двоє незнайомих між собою офіцерів вирушили на Західну Україну. Омелянович-Павленко — як комендант Галицької армії, а Мєшковський – як начальник її штабу.

"Нікого не обходило наше політичне credo чи орієнтація. Нас шановано як земляків — українців з Великої України, — описував перше враження від зустрічі з галицькими вояками Омелянович-Павленко. — Ми почували, що наші бойові відзнаки, моя рука на перев’язці та козацьке вбрання всім імпонують".

Почесній варті, яка зустрічала офіцерів у прикордонному Підволочиську, впало в око, що новий очільник армії був у російському однострої, без відзнак, з "георгіями" на грудях. Його мова була зросійщена.

Мєшковський, хоча теж — у російському однострої, зате розмовляв літературною українською. Як пригадував Андрій Чайковський: "Говорив дуже гарно по-українськи і говорив військовим стилем так, наче стріляв з кріса — значить, що сказаного слова ніколи не завертає. Така мова може заімпонувати".

У Тернополі, де перебував Військовий Секретаріат з тиловими установами, Омелянович-Павленко зауважив: "Не було ні одного старшини вищої ранги". Ситуація на фронті була складна. Якщо щось і справило позитивне враження, то це оперативна частина, яку очолював "молодий та енергійний" майор Альфонс Ерле. Уродженець Відня, військову службу він проходив на Галичині та навіть коротко очолював "гуцульську" сотню УСС. Після листопадового зриву він одним із перших опинився в українському війську.

"У всіх частинах залишилося чимало німецьких старшин. Користь з них була очевидною, — пригадував Омелянович-Павленко. — Більшість з них брала активну участь в організації старшинського корпусу й особливо штабових установ. Така роля старшин-німців не могла не відбитися на системі управління, а навіть і на службовій мові. Всі оперативні накази видавалися в двох мовах, а всі телефонічні ведемо звичайно в німецькій мові".

Йому з Мєшковським — двом головним постатям Галицької армії — доводилося пристосовуватися до великої кількости "німецьких" офіцерів, адже тих краще розуміли й українські старшини нижчої ланки. Це наче й було причиною, чому Мєшковського довелося замінити. Принаймні так стверджував Омелянович-Павленко.

Однак галичани говорили про інше. Пліткували, що римо-католик Мєшковський працює на поляків. Отаман (майор) Степан Шухевич, який сам не вірив у такі розмови, у спогадах писав: "І нараз появилися перші поголоски про зраду, і то в найвищім проводі армії, то є в Начальній Команді. Піднесено тяжкий і страшний закид, що шеф штабу Начальної Команди полковник Мєшковський — поляк, з розмислом відтягає наступ на Львів, аби між тим польські сили скріпилися. Ба навіть, що він перебуває в постійному зв’язку з командою польських військ".

До заслуг Мєшковського слід віднести реорганізацію УГА. На заміну численним армійським "групам", що мали назви різних районів чи називалися на честь командирів ("Схід", "Старе Село", "Наварія", "Бізанца", "Кравса" та інші), Мєшковський поділив армію на 12 піхотних бригад. Кожна з них складалася з чотирьох піхотних куренів, а також відділів кавалерії, артилерії та технічного забезпечення. До бригад належали округи, які їх поповнювали. Бригади були об’єднані в чотири корпуси.

На посту начальника штабу Мєшковського замінив українець Віктор Курманович. На фоні слухів про зраду Мєшковського про Курмановича говорили: "Свій чоловік, в якого всі ми вірили, як в Бога". Та це зовсім не означало, що армія взяла курс на "українізацію". Офіцерів не було, тож Курманович (звання підполковника він здобув в австрійській армії) ще ретельніше шукав фахівців-чужинців.

"Він запросив з Відня старшин Генерального штабу, і приїхало їх кількох, — пригадував Степан Шухевич. — Приїхали так спосібні люди, як Шаманек, Льонер, Ціріц, Штукгайль, а дальше також Льобковіц, Цімерман та інші". Австрійці, німці та представники інших національностей колишньої Австро-Угорщини поповнили ряди найвищого командування УГА. Не бракувало й наддніпрянців — щоправда, їхня кількість була незрівнянно меншою.

ІІ Команда: Олександр Греков та Карл Штіпшіц-Тернов

На зміну Омеляновичу-Павленку призначили іншого наддніпрянця — генерала Олександра Грекова. Своє звання він отримав ще в царському війську. А штаб УГА замість Курмановича очолив полковник Карл Штіпшіц-Тернов.  "Начальний Вождь ґенерал Греків, іменований при переняттю команди ґенерал-поручником, був високий, барчистий мужчина, вже лисавий і шпаковатий, з доволі великим вусом і борідкою-наполєонкою. Не можна було розпізнати, чи він був більше енерґічний, чи грубий в поведенню. Говорив коротко і різко", — писав про нього отаман Шухевич.

Призначення Грекова галицьке військо сприйняло з ентузіазмом. У червні 1919-го, під час Чортківської офензиви, виступаючи перед старшинами Начальної Команди Галицької Армії (НКГА), українською він лише сказав: "Панове старшини!". Далі перейшов на російську, перепросивши й запевнивши, що вивчить українську мову. Про Грекова казали, що не знав щó таке ніч. Йому приписували слова:

– Тепер не пора спати! Ми всі мусимо працювати і в день, і в ніч, коли хочемо, аби щось з того було. Ваші товариші на фронті також не сплять.

Усе його найближче оточення страждало, бо генерал по кілька разів за ніч викликав їх до себе. Степан Шухевич, який сам не раз потрапляв на такі нічні наради, пригадував: "Часто бувало, що до моєї канцелярії прибігав з оперативного відділу або Льобковіц, або Гузар, або Шобер і просив:

— Пане отамане, позвольте мені хоч хвилину переспати у вас на столі. Я вже кілька діб не примкнув ока. Додому не піду, бо там зараз по мене пришлють. Але збудіть мене за пів години.

Ще не задрімав старшина, або ще й не скінчив говорити, а вже прибігав вістовий і голосив:

— Пане сотнику, прошу зараз до пана ґенерала!".

Вже від 7 ранку Греков у канцелярії приймав звіти. Не любив формальних звертань і вимагав від вояків конкретики та лаконічности. Часами міг кричати на підлеглих та на місці рвати їхні папери, але вояки його любили. Мабуть, це був найулюбленіший керівник УГА, і з ним асоціювалася Чортківська офензива — найкраща контрнаступальна операція галичан у червні 1919 року.

Іншим був начальник штабу, хорват Карл Штіпшіц-Тернов. "Шеф штабу підполк. ґен. шт. Штіпшіц-Тернов — це була така людина, що, не маючи свідоцтва уродження, не можна було оцінити його віку. Міг мати 30 літ, але міг також вже переступити і 40. Був більше, чим середнього росту, худий, з голеним вусом. Про нього говорили, що має бути дуже спосібний, що навіть мав бути учителем в австрійській військовій академії", — пригадував Шухевич.

Коли викликав когось до штабу, то люди могли годинами чекати своєї черги, а потім з’ясовували, що їх турбували через дрібниці. Штіпшіц-Тернов розмовляв французькою і лише трішки російською. Із Грековим розумівся німецькою.

При штабах часто траплялося, що посередності працювали разом із визначними військовими. До прикладу, при штабі "головним референтом фронту" був ще один російський полковник Бородін. Про нього писали: "Важкий і не надто бистроумний". Зате його заступник – царський полковник Кондирів – "рухливий, роботящий старшина був мужем довір’я у Грекова".

ІІІ Команда: Мирон Тарнавський та Альфред Шаманек

Генерала Грекова замінили на Мирона Тарнавського, колишнього коменданта УСС. Це відбулося у трагічний момент, коли обеззброєна армія мала покинути Галичину та перейти на територію УНР. Тарнавського поважали, та все ж звільнення Грекова було незрозуміле. Вкотре говорили про різні штабні інтриги. Не секретом було й те, що Греков, як і його особистий ад’ютант, наддніпрянець, сотник Саєнко просто ненавиділи Симона Петлюру. То ж Греков навряд чи б повів УГА за Збруч, і його зміна напрошувалася сама.

Звільнення Грекова для багатьох стало потрясінням. А отаман-чех Вільгельм Льобковіц, який очолював оперативний штаб, спересердя вигукнув німецькою:

— Я плюю на все і покидаю військо. Це свинство!

За порушення субординації його навіть віддали під трибунал. Але цю позицію поділяла більшість, тож справу закрили. Шефом штабу при Тарнавському став полковник Альфред Шаманек. Серед колишніх старшин-іноземців австро-угорського війська Шаманек, мабуть, здобув в українців найбільшу славу та прихильність.

Із Тарнавським він спрацювався відтоді, коли той очолював ІІ Корпус — Шаманек був начальником його штабу. Про нього Тарнавський у спогадах писав: "Був це старшина ген. штабу австрійської армії, німецької національності. По розвалі Австрії зголосився він у нашому Представництві у Відні на службу до Української Армії. Говорити про Шаманека я можу лишень словами найвищого признання. Думаю, що не лиш я так характеризуватиму цю постать, що золотими буквами записалася в нашу історію, зокрема історію наших визвольних змагань. Якщо німці заподіяли чимало шкод нашому народові в часі свого пам’ятного побуту на Україні, то кількох синів германської нації зуміли своїм відданням нашій справі змазати ті провини. До цих людей треба в першу чергу причислити Шаманека".

Про Шаманека казали, що навіть коли лягав спати, то мав прив’язану до вуха телефонну слухавку. Він з перших днів орієнтувався в людях, бойових картах та подіях на фронті. Щоправда, мав два недоліки: вибуховий характер та взагалі не володів українською.

"Був він доволі високий ростом, сухорлявий. Темне волосся вже в нього добре проріділо. Бороду і вуса голив, але, мабуть, нечасто через брак часу. Мав доволі довгий ніс з кулькою на кінці. Зчаста усміхався. Нервово курив папіроски, що запалював одну від другої. Одягався невибагливо", — описував враження від першої з ним зустрічі отаман Шухевич.

Альфред Шаманек був одним із небагатьох старшин такого масштабу, який загинув під час І Визвольних змагань. Це відбулося навесні 1920-го при спробі перебратися на румунський бік. Його застрелив перевізник, який хотів нажитися з офіцерового майна.

IV команда: Осип Микитка та Густав Ціріц

Восени 1919-го замінили й команду з Тарнавського та Шаманека. Це був перший випадок в УГА, коли командування потрапило під військовий суд. Річ у тім, що армію здолав тиф. Щоб вберегти її залишки, Тарнавський розпочав переговори з Добровольчою армією генерала Денікіна.

Новим комендантом призначено Осипа Микитку, а начальником штабу — генерала Густава Ціріца. Останній мав австрійське походження і став відомим ще в лютому 1919-го — працював при державному секретаріаті військових справ у Станиславові. Одного разу там трапився інцидент. На вулиці стрільці зняли з випадкового офіцера австрійські відзнаки — вони були заборонені на території ЗУНР. Одночасно вояки вимагали, щоб нарешті впорядкували однострої УГА і окремо відзначили колишніх УСС. На це Ціріц начебто відреагував німецькою:

— Варто їм таки дати окремі відзнаки, щоб я їх міг легко пізнати і тим легше кожного з них вивішати.

Так він налаштував проти себе українців. На Наддніпрянщині як начальник штабу він оточив себе широким колом німецьких офіцерів. За Сен-Жерменським мирним договором у вересні 1919-го австрійське військо обмежили до 30 тис. осіб, тож з’явилася величезна кількість безробітних старшин. Сучасники згадували, що Начальна Команда Галицької Армії, яка раніше складалася з 39 осіб, тепер розрослася до 240. А серед українських старшин з’явився жарт:

— Що означає НКГА?

— Німецька Команда Галицької Армії!

Старшини-галичани відповідали тим, що в офіційному листуванні до абревіатури НКГА почали додавати літеру "У": Начальна Команда Української Галицької Армії. Однак подібних непорозумінь виникало чимало. Якось на тиф захворів комендант УГА Осип Микитка, а його обов’язки мали передати генералові Антіну Кравсові. Втім вояки запротестували — не бажали, щоб керівництво армією повністю опинилося в "німецьких" руках. Тож їм вдалося на коротко повернути цей пост Тарнавському. Той одразу заявив Ціріцу:

— З тобою працювати не буду!

Попри несприйняття Густава Ціріца, опоненти все ж визнавали його професійність. Отаман Шухевич писав: "Треба признати, що ґен. Ціріц — це була дуже спосібна і роботяща людина. Та він не відповідав ані порі, ані відносинам". Понад усе генерал не любив більшовиків. Кожну свою промову на зібраннях старшин закінчував словами:

— Більшовизм має загинути!

Та коли в безвиході галичанам довелось приєднатися до Червоної армії, то більшовики зажадали видати Микитку та Ціріца. На це німецький генерал відреагував:

— Це встид для цілої Галицької армії, що видає своїх генералів.

Згодом галицьке командування намагалося повернути їх, але безуспішно. За деякими відомостями, їх стратили.

Українська Галицька Армія як цілісна структура майже перестала існувати. Окремі корпуси чи бригади намагалися пробитися до Галичини чи перейти на нейтральні території. Здебільшого їх чекала невдача й табори для полонених та інтернованих. Разом з українською армією гірку долю розділили її керівники, часто не української національності. І які нерідко почувалися українцями…