Яким було різдво перед Різдвом

Сонце для щастя

Намагаючись відзначати Різдво 25 грудня, ми не лише прагнемо бути "як усі", а хочемо святкувати його в астрономічний час — час зимового сонцестояння. У цей період, коли здається, що темрява і холод от-от поглинуть слабеньке світло, "народжується нове сонце" і відбувається поворот на весну з її теплом і майбутнім урожаєм. Для неолітичної людини, яка повністю залежала від сонячного світла, це була грандіозна подія. Ніби смерть і відродження всього світу. Саме до цього свята приурочили народження Спасителя-Христа.

У мітологічній свідомості давніх людей у дні, коли наново народжувався світ, треба було забезпечити добробут на весь рік: накликати урожай, плодючість худоби та щастя в родину. Допомогти в цьому могли боги і предки-діди, які перебували в потойбіччі поряд із богом родючости: там, де "вирішується все".

Святкування зазвичай тривало 12 днів довкола точки зимового сонцестояння. Тоді слід було відпочивати, веселитися і частуватися. Припускають, що точку сонцестояння визначали в мегалітичних обсерваторіяхМегалітична архітектура стосується великих каменів, це поширене явище пізнього неоліту і бронзової епохи, коли поряд з первісним житлом виникали споруди, що обслуговували духовну діяльність.. Таких збереглося чимало на європейському континенті.

У скандинавів, кельтів і давніх германців свято називалося Юль. У давніх слов’ян — Коляда, Корочун. У римлян були сатурналії. Повсюдно люди прикрашали домівки вічнозеленими рослинами, обмінювались подарунками, приносили жертви богам і "годували" предків багатою, смачною вечерею. А також палили багаття, щоб допомогти сонцю побороти темряву. Згодом до кострищ на подвір’ях додали свічки в оселях, а вже у наші часи — сяйливі гірлянди та феєрверки.

Сіно, солома і "павук"

У дописемний період нашої історії різдвяно-новорічні свята вважали своєрідним порталом у священний часопростір. У переддень свята, який ми нині називаємо Святвечором, відкривався вхід до нього. А вихід відбувався приблизно в день сучасного нам Водохреща, коли душі знову проводжали до Вирію, тобто на "той світ". Усе, що відбувалося у цей час серед людей, мало особливе значення, бо нібито могло помітно вплинути на подальшу долю.

На Святвечір, коли засяє перша зірка, українці вносили до світлиці сіно та солому. Сіном притрушували стіл і підлогу під столом та на покуті. Солому розкидали по кімнаті. Солома й сіно для того, щоб у них гостили душі. У них немає зерна, яке може прорости, вони — зі світу мертвих. 

Так було в багатьох європейських народів. Поляки стелили солому як "магічний бар’єр" між світом живих і померлих. Естонці сипали солому на долівку, щоб стишити свої кроки й берегти спокій душ, які завітали на гостину. Литовці стелили на стіл під скатертину сіно. У сербів є звичай влаштовувати різдвяну трапезу на долівці, бо вона "за живих і мертвих", а потім спати на соломі. Цю солому на третій день Різдва вимітали з хати й розвішували на плодових деревах, щоб краще родили.

Геометрична конструкція-оберіг із соломи — ще один різдвяний атрибут багатьох європейських народів. Українці називають її "павуком". Дослідники припускають, що це символ впорядкованого світу, який оновлюється щороку в різдвяний час. Цей різдвяний атрибут також пов’язаний із сонцем і родючістю, адже деякі народи виплітають подібні фігури із соломи ще й на Великдень та перед весіллям. А ще він береже від злих духів. 

Поляки також називають цей атрибут "павуком" ("пайонк") і вірять: якщо його оздобити сухим горохом та квасолею, він забезпечить урожай і достаток. Естонці називають такий витвір "різдвяна корона". Литовці — "садами", де нібито відтворюється модель "небо — земля — підземний світ".

"Павук" білорусів символізує Творця і творіння, його чіпляли в хаті на покуті перед днем зимового сонцестояння, щоб збільшити урожайність ниви, і спалювали в день весняного рівнодення. Фіни називають подібну конструкцію "хіммелі", що походить від шведського слова "небо". Подібна конструкція побутує і у шведів.

Солом’яний дід

Ще один атрибут Різдва — дідух, сніп жита чи пшениці. Коли українці відзначали закінчення жнив, то останнього снопа урочисто заносили до комори зі словами: "Щоб велося від хліба до хліба". А на Святвечір його вносили в дім. Протягом Різдвяних свят дідух стояв на покуті. Саме перед дідухом, на сіно, господиня ставить миску з кутею і глечик з узваром. Дідух символізував предків і нібито міг посприяти багатому врожаю у новому році.

Фігури з колосся плели на всіх європейських теренах. Вони були різних розмірів й форм — хрести, трикутники, деревця і навіть ляльки. Їх використовували в обрядах. Давні греки вірили, що у фігурках з колосків живе богиня урожаю Деметра. Узимку їх зберігали в хаті чи коморі, а навесні кидали на поле, щоб богиня допомагала зерну проростати. У Шотландії дух поля втілювався у формі жіночої фігури з колосків, яку називали "незаймана".

Французи чіпляли сніп пшениці на стелю до наступного врожаю.

У багатьох регіонах Норвегії та Швеції селяни збирали святковий сніп з останніх колосків на полі, називаючи його різдвяним — Юленек. Перед Різдвом його підвішували біля комори. Фіни з останнього снопа пшениці робили фігуру цапа Йоулупуккі, який мав сприяти врожайності ниви наступного року. Литовці на Святвечір ставили на столі оберемок необмолоченого жита, наступного дня ним обв’язували плодові дерева в саду, щоб добре родили. А поляки називали сніп з останніх колосків ниви Дзядь, тобто дід. Його ставили на покуті або садили на стільці за столом і клали перед ним миску та ложку.

У багатьох народів у час сонцестояння оселі обходить Дід. Вікінги перевдягалися у Діда Зиму, який був уособленням бога Одіна. Він обходив громаду, обдаровував людей і сам отримував подарунки. У литовців це горбатий старий, вбраний у вивернуту назовні хутряну шубу, він спирався на криву палицю і мав мішок для подарунків.

У румунів під Різдво ходить Дід Крачун. У Німеччині — Кнехт Рупрехт, довгобородий чоловік, одягнений у хутро або закутаний у горохову солому. Він обдаровує чемних дітей яблуками, горіхами і пряниками, а непослухів б’є мішком із попелом. Після того, як німецькими містечками став ходити святий Миколай, Кнехт Рупрехт став його негативним супутником, який лише лякає і карає.

У Норвегії вшановують різдвяного гнома Юленіссе, який уособлює душу першого мешканця цього поселення. Він піклується про худобу. Як подяку йому потрібно повісити ласощі на ялинку, а в тарілочку покласти різдвяної каші. У шведів подібний гном називається Юльтомтен.

Дослідник німецької мітології Якоб Грімм пов’язував різдвяного діда чи гнома з дохристиянським домашнім духом — водночас і злим, і помічним. Вочевидь після християнізації його розділили на два персонажі: привітного обдаровувача дітей і його темного супутника, який карає непослухів.

Бог у масці Кози

В Україні у різдвяний час усі будинки села чи містечка обходили колядники. Вони були в чудернацьких масках і грали роль "дідів"-предків, які приходять "з того світу" на гостину до нащадків. З "дідами" ходили також чоловіки, перевдягнені на тварин. В Україні це зазвичай Коза, Кінь чи Ведмідь. Естонці наряджалися у різдвяного Гусака, Цапа, Лелеку або Ведмедя. Поляки перевдягаються в Тура, Козу, Лелеку.

Дуже багато народів Європи "водили Козу" — на Різдво або на Масницю. Зокрема румуни, поляки, шведи, фіни, норвежці, естонці, німці. Коза — надзвичайно плодюча тварина, у приплоді буває до семи козенят. У мітології різних народів вона уособлює бога родючости, який вмирає на зиму та воскресає на весну. Також цей образ пов’язують із предками, які є опікунами хлібного поля і худоби.

Археологічні дані свідчать, що на теренах України козу одомашнили в епоху неоліту. У різдвяному обряді Козу представляє чоловік, одягнений у вивернутий назовні кожух і з маскою на обличчі. Рядженого Діда, який водить Козу, часом називають "солом’яним", бо має бороду з соломи. В гурті є ще Баба, Лікар, Циган. Козу заводять у кожну хату, там вона скаче, а щедрівники співають, що "де коза ходить, там жито родить". Потім лунає "постріл", Коза падає "нежива". Її оживлюють — "надувають жилу". І Коза знову скаче, "причаровуючи" багатий урожай.

У Німеччині та Австрії є різдвяний персонаж Крампус. Він закутаний у козину шкуру, а на голові має маску кози. Дзвонить у дзвіночки, щоб здалеку було чути про його наближення. Після християнізації його часом зображують як чорта. Він став супутником святого Миколая, роздаючи неслухняним березові різки та вуглини.

Фіни ще в минулому столітті перебиралися на Козу й ходили по хатах. Сьогодні у Фінляндії про цей звичай нагадує солом’яна фігура різдвяного цапа — Йоулупуккі, яку перев’язують червоною стрічкою. У Швеції такий цапок називається Юлбок.

Різдвяна каша, яблука й горіхи

На Святу вечерю за столом залишають порожнє місце, ставлять там миску й ложку для душ. Вважають, що духи предків захищатимуть ниви й худобу, якщо їх добре зустріти і вшанувати. Для їх пригощення готують особливу, дуже багату вечерю: 12, подекуди 9 чи 7 страв із нового врожаю, варять обрядову кашу, печуть особливий хліб.

<p>Різдвяні полтавські пряники, горіхи і яблука &mdash; звичне для українців обдарування колядників. Авторка пряників &mdash; Оксана Ісакієва</p>

А ще на Cвятвечір мають бути яблука. Народи Європи донедавна прикрашали різдвяну ялинку червонобокими яблучками, нарівні зі золоченими горішками і пряниками. Відгомоном цієї традиції сьогодні є яскраві кульки. Яблуко в різних культурах є символом родючости, достатку й кохання. 

Вірили, що це їжа богів, яка походить "з того світу". Яблука зцілюють, зберігають молодість і надають жінкам плідности. Один із мотивів українських колядок — дівчина стоїть під яблунею, до неї приходять батько, мати, брат і сестра та просять "звергнути" їм яблучко. Дівчина примовляє, що держить його для милого, і насамкінець віддає його своєму хлопцеві.

Українці кладуть по кутках столу на Святвечір горіхи та роздають їх колядникам. Це також символ родючости. Словаки та серби у переддень Різдва розкидали горіхи по кутах світлиці, щоб майбутній рік був урожайним. Британці ставлять миску з горіхами на різдвяний стіл. Багато народів готують із горіхами особливі святвечірні страви. 

Звичай класти горіхи на Святий вечір не був би таким живучим, якби не мав глибокого й давнього коріння. Волоські горіхи археологи знаходили на поселеннях первісних людей на теренах Європи. Утім, ймовірно, горіхові праліси зникли під льодовиком. Культивувати ці дерева почали, коли їх знову завезли з країн Середньої Азії та Персії. А в Україну волоський горіх повернувся 800 років тому, у час розквіту Київської держави, завдяки грецьким купцям.

Головною стравою українського Святвечора є кутя. Це поминальна каша з ячменю чи пшениці, приправлена маком, горіхами та медом. Серед козацької старшини у XVII столітті поширився варіант куті з рису та мигдалю — загальноєвропейська міська трансформація стародавньої різдвяної страви.

Литовці для душ предків готують кучію — із пшениці, гороху, квасолі, поливають маковим молоком і підсолоджують медом. На сході Польщі готують кутю. Чехи на Святвечір споживають кубу — перлову кашу, запечену із салом, грибами й часником. У сербів це каша з усіх видів зернових і бобових.

Шведи до XVIII століття готували різдвяну кашу на молоці із зерен ячменю або вівса. Згодом її замінила рисова каша. Нею і досі частують гнома Томтена. А от різдвяна вівсяна каша британців, присмачена сушеними сливами й медом, упродовж століть трансформувалася в різдвяний пудинг.

Коровай, свинина та риба

Український різдвяний хліб — калач, корочун чи книш, — який пекли для предків і який символізує достаток, є самобутнім, утім не унікальним на теренах Європи. У сербів — це чесниця, від слова "частка". У чехів — ваночка  — здобна плетінка з дев’яти джгутів. Болгари печуть коровай, прикрашений виробленим із тіста сільськогосподарським знаряддям.

У Румунії ритуальний коровай лежить на столі від Різдва до Нового року, тоді його розрізають на скибки й роздають дітям і худобі. Литовці випікають коровай, який називають "кучія". В Естонії випікали особливий хліб у формі калача з діркою посередині — для свічки. Після свят його заносили в комору і в час весняної оранки віддавали худобі, щоб добре плодилася. У німців ця традиція трансформувалася у різдвяний фруктовий хліб штолен, а в британців — у святковий пиріг.

Cвиня — ще один символ різдвяно-новорічного періоду. Це уособлення сонця і родючої ниви, адже вона дуже плодюча. На теренах України цих тварин культивувати ще в часи енеоліту. Серед знахідок трипільської доби є глиняні фігурки поросят із втисненим у них зерном, а в скіфських курганах археологи знаходили веприків, вилитих із золота. Відомо, що давні римляни у перший день сатурналій приносили в жертву молоду свиню у храмі Сатурна.

Певне тому на Різдво — свято нового сонця — така увага до страв зі свинини. У багатьох європейських народів кололи свиню до Різдва. Українці, окрім печеного поросяти, готують свинячі ковбаси й інші смаколики. Однією з головних страв різдвяного столу литовців і чехів є свиняча голова. Скандинави ще в часи Середньовіччя готували до Різдва запечену свинячу голову з яблуком у роті. А одні з їхніх нащадків, шведи, нині готують до свята свинячі ковбаси та шинку, а також ліплять фігурки свинок із марципана та печуть імбирне печиво у вигляді поросят.

У німців був звичай на Різдво випікати з тіста порося. Його зберігали до весни, відтак розламували на шматочки і змішували із посівним зерном перед засіванням ниви.

На українському святвечірньому столі обов’язково має бути риба — смажена, печена чи варена. Це також загальноєвропейський звичай. Риба — як і всі різдвяні "магічні" страви і предмети — символ родючости та плодючости. Згадаймо лишень, що означає жінці побачити уві сні рибу, або ж численні казки, де жінка, з’ївши шматок риби, вагітніє. Литовці готують на Святвечір оселедець — силке. А норвежці частуються тріскою з масляним соусом. Цікаво, що словаки клали в гаманець луску з різдвяного коропа, щоби мати багато грошей. 

Закінчується сонячне свято в народів зазвичай тим, що з осель вимітають солому та сіно — спалюють їх або віддають худобі. Так випроводжували душі предків назад, до Вирію — до наступної святкової зустрічі.

Ці традиції за тисячі років стали самобутніми в різних народів, інколи аж настільки, що за сучасними трансформаціями ледь проглядає їхнє первісне коріння. Сьогодні, коли ізоляція кордонами відходить у минуле, і ми маємо змогу більше дізнаватися про культуру різних спільнот, Різдво знову набуває символу єдности на дуже глибинному рівні.