Фінський старт Марії Заньковецької

<p>Марія Заньковецька. Студія Даніеля Нюбліна, Гельсінгфорс</p>

Призначення жінки

"Країна ця мені дуже сподобалася. Страшна, але все таки подобається. Ці скелі, ліси, вода такі гарні, що я цілими днями сиджу біля вікна і дивлюся на це", – писала Марія Адасовська – майбутня акторка Марія Заньковецька – у листі до Миколи Тобілевича – майбутнього корифея українського театру Миколи Садовського – у вересні 1882 року.

Сім років до того вона вийшла заміж за російського офіцера Олексія Хлистова. Познайомилися в Ніжині, де дівчина виступала в аматорській театральній трупі. Цей союз мав відкрити дорогу до артистичної кар’єри. Проте через пів року після шлюбу вояк несподівано заявив:

– Призначення жінки – бути хорошою дружиною, господинею і матір’ю, а не думати про консерваторії та театри

<p>Микола Садовський (справжнє прізвище Тобілевич)</p>

У Бендерах, де служив Хлистов, вона продовжувала брати участь в аматорських постановках. Для концерту у фортеці сама придумала й зіграла моновиставу на тему російсько-турецької війни: страждання болгарської жінки, яка втратила немовля. Виступ вразив іншого офіцера – красеня Тобілевича. 

У Бендерах літувала Качевська, актриса Одеського театру. Разом із Тобілевичем вони почали випрошувати у Хлистова "вольну" для дружини. Той погодився, навіть підписав обіцянку, підкріплену печаткою. Але поставив умову – відпустить Марію тільки на українську сцену. Це видавалося нереальним – у країні діяв сумнозвісний Емський указ, який забороняв будь-які "малоросійські" постановки. Проте Микола розписку сховав – до кращих часів.

Острів для солдатів

Олексія Хлистова перевели до фортеці Свеаборґ, на однойменному острові біля Гельсінґфорса – теперішні Гельсінки. Переїзд відбувся з ініціативи командира тамтешньої артилерії Миколи Єсіпова, котрий раніше також служив у Бендерах. Імовірно, посприяла його дружина – в різних документах її називають то Ідою Гаврилівною, то Єлизаветою. Учениця італійського співака Евераді, вона давала уроки співу Марії Хлистовій – так і потоваришували.

Велике князівство Фінляндське увійшло до складу Російської імперії 1809 року. Гельсінґфорс – молода столиця. Населення – 40 тисяч осіб. Більшість спілкувалася шведською мовою, трохи – фінською, менше десятої частини – російською. Імперія не шкодувала грошей, щоб перетворити місто на мегаполіс.

2 червня 1881 року газета Morgonbladet повідомляла: "Капітан Бендерської фортечної артилерії Хлистов (Hlistoff) 8 квітня переведений до Свеаборзької фортечної артилерії». Протягом липня та сама газета кілька разів подавала Хлистова у переліку постояльців готелю Кляйнега. Про те, що офіцер прибув з fru, тобто дружиною, згадки немає – хоч зазвичай таке вказували. Отже, Марія приєдналася до чоловіка пізніше.

Готель Кляйнега вважали одним із найпрестижніших. Триповерхова будівля розташована в середмісті, біля Ринкової площі. Звідси тягнувся бульвар Еспланаді з розкішними кам’яницями в неокласичному стилі. Поблизу містилися дорогі крамниці й ресторани. Публіка проходжувалася хідниками, вимощеними плитами, і відпочивала в невеличкому парку посередині. Через дорогу від готелю – причал, із якого відправляли човни до острова Свеаборґ. Можливо, Хлистов навіть міг споглядати фортецю з вікна свого номеру.

– Зазвичай офіцери жили в місті, а не у фортеці, – пояснює мені історик Гаррі Гален. Ми перетнулися з ним у Національному архіві Фінляндії. Ці слова підтверджують адресні календарі Гельсінґфорсу за той період. Там часто трапляються особи з військовими званнями, зокрема Микола Єсіпов. Але Хлистова серед них немає.

<p>Запис у журналі вхідних і вихідних паперів управління Свеаборзького коменданта за 1881 рік: "Рапорт командира Свеаборзької фортечної артилерії від 13 червня за №1215"</p>

В журналі вхідних і вихідних паперів управління Свеаборзького коменданта знаходжу рапорт від 13 червня 1881 року. Командир фортечної артилерії "просить розпорядження про відвід квартири за сімейними обставинами тільки-но призначеному капітанові Хлистову, який скоро прибуде". Але подальші записи свідчать, що те помешкання передали іншому офіцерові. Хлистов повинен "звернутися в Гельсінґфорський лікувальний заклад, відповідно до законів". Наступного року той самий журнал кілька разів згадував про капітана 3-ї роти, не вказуючи прізвища. Саме цю посаду обіймав Хлистов.

Де ж мешкало подружжя після готелю? Очевидно, інформацію треба шукати в Росії, куди після 1918-го перевезли більшість фортечних документів. Найімовірніше, вони таки зупинилися на острові. Недарма ж у листі до Тобілевича Марія перелічує принади, які може споглядати просто з вікна: "Скелі, ліси, вода". Саме такий краєвид міг бути з фортечного, а не середміського помешкання. На жаль, конверт з адресою не зберігся. Інші листи – також.

Брати, які прославилися на дві імперії

У Гельсінґфорсі Марія Адасовська врешті отримала можливість здобути професійну музичну освіту. Дослідник її життя Петро Рулін у книзі "Марія Заньковецька" 1929-го зазначив, що жінка "відвідувала місцеве відділення Петербурзької консерваторії і вчилася співу у професора Гржималі". Потім цю інформацію повторювали інші біографи. Але…

– У місті не існувало філії Петербурзької консерваторії. Очевидно, термін "філія" – неофіційний, – каже колишній ректор Гельсінської консерваторії Юкка Куха. У своїй докторській дисертації він дослідив усі музичні заклади міста, які працювали понад рік. Саме в його праці я знайшла згадку про навчальний заклад братів Гржималі (у фінський транскрипції – Hrimaly).

<p>Богуслав Гржималі, капельмейстер</p>

Восени 1881 року газета Hufvudstadsbladet кілька разів публікувала велике оголошення: "Школу співу та опери для жінок і чоловіків відкриють 1 жовтня. У ній навчатимуть таких предметів: співів, грі на піаніно, теорії музики. Навчальний період – 8 місяців. Річна платня – 150 фінських марок за усі згадані вище предмети". Підписи: Богуслав Гржималі, капельмейстер, та Ярослав Гржималі, учень професора Ґальвані та мадам Озер, колишньої примадонни Царського театру в Москві.

Брати Гржималі походили з чеського Пльзеня. Вони збудували хороші кар’єри в двох імперіях – Австро-Угорській та Російській. Найстарший брат Войтех викладав музику в Чернівецькому університеті. Іван став професором Московської консерваторії і фундатором тамтешньої скрипкової школи. А Богуслав і Яромир осіли у Фінляндії. Перший диригував оперним оркестром, другий – грав на віолончелі. Через рік після відкриття Школи музикантів їх запросили викладати в тільки-но створеному Гельсінґфорському музичному інституті. Сьогодні це Академія Сібеліуса, один із найкращих університетів цього напряму в Європі. Яромир грав кілька концертів із Жаном Сібеліусом, фінським композитором № 1.

<p>Вулиця Trekanten бл. 1890 рік. Будинок № 7 &ndash; останній праворуч</p>

Школа співу та опери працювала в помешканні Богуслава Гржималі за адресою Trekanten, 7. Будинок – за якихось 10 хвилин ходу від причалу на Ринковій площі. Тобто добиратися до школи мешканцям Свеаборґу було досить зручно. Існує припущення, що Марія відвідувала заняття Богуслава в тодішньому Александрівському університеті. Проте факти це спростовують.

– Професор Гржималі ніколи тут не викладав. У ті роки вчителем музики працював Ріхард Фалтін, – стверджує гід університетського музею Меріке Голмберґ. Та й жінки тоді могли навчатися в університеті тільки з дозволу імператора.

 Театр у спартанських умовах

До Гржималі Марія їздила не сама. Її супроводжував фортечний лікар Леп’явко, також учень музичної школи. Разом із ним та іншими товаришами з навчання влаштовували музичні вечірки та вистави. Ці забави дали початок Свеаборзькому драматичному гуртку. Року 1909 про нього писала "Финляндская газета": "Однією із засновниць і перших учасниць була така відома тепер артистка Марія Костянтинівна Заньковецька".

У статті також вказано, що кілька років тому актриса відвідала Гельсінґфорс. Імовірно, той візит відбувся у 1903 чи 1904 роках, під час петербурзьких гастролей трупи Суслова або Волика, у яких тоді працювала.

<p>Будинок офіцерського клубу й досі стоїть на Суоменлінні</p>

Вистави давали в офіцерському клубі. Будинок зберігся дотепер. "Тут влаштовують вечори, ставлять вистави любителів, розігрують лотереї. Все це, по можливості, зв’язує інтелігентне свеаборзьке суспільство в один тісний гурток, який помер би з нудьги, якби не було клубу", – повідомляє "Путівник по Фінляндії" за 1887 рік.

– В офіцерському клубі була невелика сцена, – пояснює дослідниця Лііса Бюклінґ. Розділ про Заньковецьку є у її книзі "Історія російського театру в Гельсінкі". Ми розмовляємо у кав’ярні Ботанічного саду Гельсінського університету, що всередмісті. Сад посаджено у 1830-х, тут точно гуляла пані Хлистова. Поряд – типові для Фінляндії кольорові дерев’яні будиночки. Такими під час перебування Марії було забудоване майже все місто.

– Коли я наткнулася на замітку про Заньковецьку у "Финляндской газете", щось перемкнулося у моїй голові, – продовжує пані Бюклінґ. – Я пригадала, що натрапляла на  це прізвище в Антона Чехова. Він захоплювався нею. Це була новина! Відома українська актриса у свої молоді роки грала в Гельсінкі! Хай і в аматорських виставах. Ніхто раніше про це не згадував. А мені було важливо розказати фінам про відомих людей, які жили в нашому місті.

<p>Александрівський театр</p>

Доленосне "так"

Професор Гржималі визначив голос Марії як мецо-сопрано. Після закінчення занять пророчив оперну кар’єру. Александрівський театр у Гельсінґфорсі тільки-но відкрився. У перші роки там ставили здебільшого італійські опери. Офіцери Свеаборґу заздалегідь замовляли човни чи катери, які вночі після закінчення вистав доправляли їх додому.

<p>Сучасний вигляд Александрівського театру</p>

Українка відвідувала оперу як глядачка. Керівник театру генерал-лейтенант Констатин фон Рейбніц пропонував їй договір. Однак дружина офіцера не мала права розпоряджатися власним життям.

Молода пані Хлистова мала коло прихильників. Мініатюрна, жвава брюнетка, не красуня, але з неприхованою харизмою. Сила її шарму посилювалася, тільки-но починала співати. Пані Єсіпова доручала подрузі розважати гостей під час офіційних прийомів. Але саму Марію "вершки суспільства" не дуже цікавили. І столиця імперії, куди від Гельсінкі було зручно навідуватися, не вразила.

Із листом до давнього товариша вона надіслала доленосне "так". За рік до того сталася значна подія – імперія дозволила постановки українською мовою. Тут Тобілевич і згадав про записку Хлистова, у якій він обіцяв відпустити дружину на рідну сцену. Офіцер дотримав слова – у жовтні жінка поїхала до Єлисаветграда, щоб там приєднатися до трупи Марка Кропивницького. Дозвільний документ мав термін дії – три місяці. Але Марія до свого чоловіка вже не повернулася.