Український “Прометей” французького балету. Серж Лифар

13:00, 7 квітня 2021

lyfar_kaver-2.jpg

Серж Лифар – один із найвидатніших танцівників та балетмейстерів ХХ століття, який оживив занепалий французький балет. Він дружив із Пабло Пікассо та Коко Шанель, а його одинадцять вихованців стали знаменитими європейськими зірками. Утім через який вчинок Лифаря засудили до смертної кари? Чому він так і не прийняв французького громадянства? І що завадило поставити виставу на рідній землі?

kuzminchuk.jpg

Тетяна Кузьмінчук

журналістка

Рана піаніста

1914 року на київському вокзалі кілька потягів готувалися рушати на фронт. Під одним із товарних вагонів, затамувавши подих, принишкло двоє братів-підлітків. Вони уже другу годину чекали, як із потягом рушать на таємничу війну. У торбинах – заготовлені заздалегідь сухарі, консерви, фінські ножі на фляги. В уяві – високі подвиги, у яких вони, малі хлопці, командують окремим підрозділом, а потім – цілою армією. Цей план втечі вигадав молодший із братів Лифарів – Сергій, який з дитинства мріяв стати військовим.

L-04.jpg
Усі фото: dance-academy.kiev.ua

– Сергій Лифар мав ще той дух авантюризму, – розповідає Оксана Підсуха, директорка Музею української діаспори. – Він дуже любив Дніпро й часто згадував, як перепливав його на човні-душогубці і як на кілька днів залишався на Трухановому острові. Там він зі своїми друзями-гімназистами грав у козаків. У спогадах наголошував, що мав козацьке походження. Щоліта і на свята Сергій їздив до Канівського повіту, в село до дідуся, заможного землевласника. Там бачив справжні пожовклі козацькі грамоти з восковими печатками, заслуховувався українськими піснями, задивлявся на народні танці.

Того дня на київському вокзалі, почувши швидкі кроки та знайомий голос батька, малі Лифарі зрозуміли, що на фронт вони не потраплять. Їхній план викрили. Похнюплений Сергій засмучено думав про те, як знову доведеться повернутися до нудних гімназійних наук. Утім його ілюзії про романтику війни швидко розвіялися. У Києві почали гупати гармати, а в гімназії відкрили лазарет. Замість уроків учнів навчали доглядати за пораненими. Тоді Сергій відчув справжній страх від ран і виразок. За два роки влада в місті змінювалась 18 разів! А більшовики, які осіли в Києві, вбили Сергієву бабусю, арештували дідуся, а його маєток розграбували. 

– Сергій Лифар писав, що під час війни він був “білим” міліціонером-“соколом”. Справді, була така молодіжна організація, яка хотіла відновлення монархії, – розповідає Марина Курінна, дослідниця життя Лифаря. – І через те, що був серед денікінців, Сергій потім ховався від розправи більшовиків. Він згадував, що був поранений у праву руку. 

У той час Лифар вчився на піаніста в Київському драматичному інституті, бо з дитинства мав талант до музики. Ще з підготовчих класів у гімназії грав на музичних інструментах, а його нижній альт лунав у хорі Софійського собору. Але з пораненою рукою грати на фортепіано як раніше хлопець уже не міг.

– Ймовірно, у нього було пошкоджене сухожилля, рука довго не заживала, – продовжує Марина Курінна. – А що таке для піаніста сухожилля? Це все. Техніки немає. Щось виконувати можна, але серйозно грати на фортепіано уже не будеш.

“Блудний син”

1921 рік. Балетну школу при Київській опері облетіла приголомшлива звістка. Засновник знаменитого на всю Європу “Російського Балету” Сергій Дягілєв запрошує п’ятьох найкращих учнів-танцівників виступати разом із його трупою. Окрилені такою можливістю, юні вихованці очікували, кого ж з них оберуть на французьку сцену. Серед них і 16-річний Сергій Лифар, бо саме туди, де танцюють під музику Шумана й Шопена, він вирішив піти після того, як не склалося з фортепіано. Якщо мистецтво балету Сергія одразу захопило, то на його хист до танцю спочатку уваги ніхто не звернув.

– Ще у 1919 році прима Київського балету Броніслава Ніжинська заснувала в Києві студію “Школа руху”, але Лифаря вона туди не прийняла: записала йому “горб”, бо він дійсно був трохи сутулий. Сергій потрапив уже в Центростудію 1921 року. Ніжинська викладала у нього тільки кілька місяців і поїхала за кордон у трупу Сергія Дягілєва. Лифаря у той час навчала учениця Ніжинської Анна Воробйова, також легендарна особистість – засновниця болгарського балету, – каже Марина Курінна.

Щодня Сергій Лифар завзято виконував найскладніші вправи перед дзеркалом доти, доки ледь не падав з ніг від утоми. Та, попри наполегливі старання, до п’ятірки щасливців потрапити не зумів.

– Лифар не був одним із п’яти, – розповідає Оксана Підсуха. – Просто один із обраних останньої миті відмовився їхати. Лифар про це дізнався і вирішив поїхати замість нього. І це трапилось не у 1918–1919 році, а пізніше, коли кордони закривали і виїжджати було ризиковано.

Взимку 1923 року Сергій після кількох спроб перетнути кордон таки приїхав до Парижа. Йому вдалося переконати самого Дягілєва у своєму таланті, тож хлопця залучили до спектаклю і навіть відправили вдосконалювати техніку до Мілана. Сергій, шукаючи власний стиль, стрімко піднімався кар’єрною драбиною від артиста кордебалету до першого соліста. Хлопець не лише досягнув помітних успіхів у балеті, а й став близьким другом свого видатного наставника. Він виконував головні партії у гучних виставах, а після тріумфу в ролі Блудного сина Дягілєв назвав Лифаря “новою легендою”. Та 1929 року Дягілєв помер, а Лифар як творчий спадкоємець вирішив закрити “Російський Балет”, бо вважав, що без Дягілєва він не має майбутнього. Та через таке поспішне рішення артист сам себе залишив без роботи й шеляга у кишені.

Два місяці і тридцять років

1929 рік. На честь сторіччя від смерті Бетховена в залі Паризької опери очікували на “Творіння Прометея”. Цій виставі критики пророкували провал, адже це була чи не єдина партитура Бетховена, до якої зверталися бідні на уяву хореографи. Тож глядачі, які не надто цікавилися легендарним композитором, прийшли на цей балет, наче на кориду.

Директор Опери Жак Руше запросив на роль Прометея Сергія Лифаря, якого помітив ще у “Російському Балеті”. Та під час підготовки стався форс-мажор: відомий хореограф Джордж Баланчин, який мав ставити виставу, захворів, тож продовжувати його постановку доручили юному танцівникові. Сергію бракувало досвіду й авторитету, та й часу було обмаль – трохи більше двох місяців, щоб все докорінно переробити та оновити.

– На мою суб’єктивну думку, Лифар не був блискучим танцівником, – аналізує Марина Курінна. – На багатьох фотографіях, зокрема з балериною Ольгою Спесівцевою, я, як хореограф, бачу чимало помилок із точки зору методики класичного танцю. Наприклад, у Сергія відсутні п’яті позиції, що свідчить про погану розгорнутість нижньої частини стопи, занижені позиції рук, окремі пози й положення класичного танцю (приміром, атитюд) виконані з багатьма погрішностями. Зрештою, людина почала займатися балетом лише в 16 років. Та Лифар казав, що він танцівник-неокласик. А що таке неокласик? Це класика із вкрапленням танцю “модерн” – незграбності, ненатягнуті стопи, використання не властивої балетові шостої позиції. Втім балетмейстером Лифар був справді талановитим.

Того вечора після ефектного виходу Сержа-Прометея з міфічним смолоскипом у руці скептична публіка сторопіла. У своєму соло він комбінував піруети і стрибки із картинними позами на підлозі, які згодом назвуть “лифарівськими”. Перетворюючи вогнем людські фігури на живих істот, він виводив на перший план свого епічного героя. Тоді у “Творінні Прометея” юний Лифар заявив про власну концепцію балетної вистави та привернув увагу до чоловіка-танцівника. Це був справжній успіх! Після вистави, коли стомлений Сергій відпочивав у гримерці, туди зайшов директор Опери Жак Руше і несподівано запропонував очолити національний балет. Так Сергій залишився у Паризькій опері аж на тридцять років.

– Французький балет був у занепаді до того моменту, як Лифар очолив трупу, – аналізує Марина Курінна. – Він залучив найвідоміших танцівників з емігрантського середовища в репетиційні класи й виховав професіоналів високого класу. Перші французькі зірки тих десятиліть з’явились завдяки Лифарю.

Згодом Сергій Лифар у знаменитому спектаклі “Ікар” втілив свій “Маніфест хореографа”: зробив танець не менш важливим за музику і показав, на що здатна пластика тіла на сцені без жодного звукового супроводу. Його хрещеними батьками у мистецтві стали Пікассо, який створював для його вистав оригінальні декорації, і близька подруга Коко Шанель, у якої він згодом переховувався від гестапо.

Смерть пожежника

1939 рік. Після окупації Польщі Паризьку оперу тимчасово закрили, втім, згідно з Гаазькою конвенцією, німці могли займати всі державні будівлі, яких не використовували, тож єдиним способом уникнути свастики над палацом Гарньє було відновити вистави. Німці обожнювали оперу. Отримавши карт-бланш для збереження мистецької спадщини Опери, Лифар взявся за балетну програму. Та через тиждень після вступу німців до Парижа Сергія Лифаря ошелешили  звісткою про те, що Оперу планує відвідати сам Адольф Гітлер. Тож найближчої ночі Сергій залишив на чергування в будівлі одного із пожежників. Зранку наївний чоловік доповів: вночі до Опери ненадовго приїжджало багато німецьких офіцерів. Один із них, особливо активний та люб’язний, зауважив: ніколи не розумів, чому ложа французького президента розташована збоку, бо він сам, мовляв, любить сидіти у центрі, щоб бачити всю виставу. Чоловік і не підозрював, що тим “добродушним німцем” був фюрер. Коли ж нещасний пожежник це збагнув, то спочатку знепритомнів, а ввечері віддав Богові душу від шоку. А про Лифаря після інциденту ширилися чутки, що начебто саме він тієї ночі “загравав” із Гітлером. 

– Є французькою мовою документ, який підписав Шарль де Голль, що Лифар не мав стосунку до колабораціоністського руху, – розповідає Марина Курінна. – Він виконував свій обов’язок. Якби Лифар не впустив німців, імовірно, Гранд опера була б пограбована примусово. Тоді б саме Лифареві дорікали: “Чому довів до такого?”. Вважаю, що його вчинок був ризиковим, але правильним – Лифар зберіг головний театральний осередок Парижа в нормальному стані.

Та тоді ніхто не став розбиратися в ситуації. Для всіх запам’яталося лише те, що Лифар приймав Гітлера і Геббельса. Французький рух опору виніс йому символічний смертний вирок, а суд на деякий час заборонив балетмейстерові з’являтися на сценах країни. Сам Сергій усі наступні роки відчував провину за смерть пожежника, і ярлик “колабораціоніста” заважав йому упродовж усього життя, кидаючи тінь на усе, що він робив у своїй подальшій кар’єрі.

Листи за мільйон доларів

1958 року трупа Лифаря збиралася на гастролі до СРСР. Хореограф не міг дочекатися, щоб показати свій балет на рідній землі. Втім несподівано балетмейстеру відмовили у в’їзній візі. Тож артисти поїхали на його батьківщину без нього. Згодом Лифар дізнався, що навіть його ім’я як творця і постановника прибрали з афіш. Однак чоловік усе ж не припиняв спроб поставити балет на радянській сцені.

– Лифар був колекціонером і пропонував радянському урядові подарувати 11 листів Олександра Пушкіна в обмін на можливість зробити три постановки на сцені Великого театру, – розповідає Марина Курінна. – Але йому категорично відмовили! Відомий радянський мистецтвознавець Ілля Зільберштайн, який тоді вів переговори про передання листування Пушкіна до СРСР, взагалі зрозуміти не міг, що відбувається. Найдивніше, що вже після смерті Лифаря ці листи представники Міністерства культури СРСР викупили на аукціоні за мільйон доларів! А Лифар пропонував їх безкоштовно… Щоб відмовитися від такого дорогого подарунка, потрібно було мати набагато вагоміші підстави, ніж тільки зв’язки з опозиційним радянському уряду емігрантським середовищем. Коли 2009-го в архіві СБУ я шукала відомості про його дідуся – Василя Марченка, то випадково знайшла справу “Агентурна розробка ДПУ УСРР “Артисти”. Я першою мала доступ до цих матеріалів. Виявилось, рідний брат Сергія Лифаря був перебіжчиком. 1932 року льотчик Леонід Лифар втік за кордон і передав британській розвідці секретні дані стосовно гідроавіації Чорного моря. Сергій Лифар знав про братові справи і допоміг Леонідові переїхати до Франції. 

У Радянському Союзі Сергій Лифар так і не почув оплесків. Лише 1961 року він приїхав до Києва як турист і на Байковому кладовищі відвідав батьків, з якими він так ні разу і не зустрівся після еміграції.

Однак, отримуючи орден Почесного легіону з рук генерала Шарля де Голля у Версалі, Лифар відмовився від французького громадянства, заявивши: “Я – українець, і пишаюсь цим!”. А на своїй могилі заповідав написати “Серж Лифар. Із Києва”.

Схожі матеріали

600.jpg

Безпредметне мистецтво Пархомівки

600.jpg

Езопівська мова індустріальної епохи

600.jpg

Проект “Поліфонія”: як відроджують українське пісенне багатоголосся

600_.jpg

Ринкові історії. Розповідь 1: Усмішка львівського ренесансу

600.jpg

Тіні Івана Миколайчука

600.jpg

Торгово-Промислова палата у Львові: архітектура, мистецтво, новація

600-+.jpg

Як у 30-х роках ХХ століття знімали кіно у Верховині

600.jpg

Митець затьмареного розуму. Никифор Дровняк

hudoba 600-400.jpg

Малювати склом