Феномен “Нової Хати”. Яким був жіночий журнал на Галичині

Господарство й політика 

Усе почалось в червні 1925 року у Львові. На перший погляд, у світ вийшов стандартний жіночий журнал. Під обкладинкою традиційний набір: найсвіжіші новинки європейської моди, таблиці кроїв для самостійного пошиття, поради щодо догляду за собою, рецепти страв та літературні огляди. Але... Виходив він українською мовою. Журнал “Нова Хата” поставив амбітну ідеологічну мету – відвадити українку від читання польських журналів і вкласти їй до рук своє.

До нового видання спершу поставилися скептично. Питання викликали професійні навички та гендерна належність колективу. Жінки, та ще й без досвіду, у цій справі не матимуть успіху, казали знавці. Проте “Нова Хата” протрималася 14 років – від 1925-го до 1939 року.

“Хочу дальше облекшити Вам журбу про те, що “варити сьогодня”. Увільнити Вас від того настирливого питання, яке ранком і вечером турбує та непотрібно клопоче ваші голови”, – обіцяла між усім іншим редакторська стаття у першому номері. Минуло майже 100 років, а актуальність цієї теми не минає.

Проте не домашніми клопотами єдиними. З часом редакція почала висвітлювати прогресивні теми емансипації. Писали про права жінок, визначних діячок усуспільній, літературній, артистичній, бізнесовій сферах, про життя української діаспори. 

У першому числі журналу від 1927 року вийшла стаття “За власне обличчя” учительки та письменниці Катрі Гриневичевої. У ній авторка закликала українок до активної позиції та участи в суспільних процесах: “Тимчасом у всіх нас є многовартні дані, щоби піклуватися справами рідної землі”. Один із способів, які вона запропонувала, – фінансово підтримувати актуальні проєкти: “Одною стравою менше раз у тиждень і стане господарська школа в Угерцях. У Космачі – величний документ жіночого серця, санаторія для інвалідів української армії”.

Відомо, що вже в 1930-ті на Галичині сформувався активний жіночий рух, і журнал інформував про ці процеси. Наприклад, на початку 1937 року частина одного номеру була присвячена одразу трьом визначним українкам. Це інтерв’ю із письменницями Наталеною Королевою і Марійкою Підгірянкою, а також стаття про Марію Білецьку – одну із засновниць першої дівочої української школи ім. Шевченка. 

Не забували і про земляків у діаспорі. Окремі номери за 1938 року висвітлювали тему українців на канадійських землях. Про суспільне життя і жінок у ньому йдеться у статтях «Український жіночий рух у Канаді», «Суспільна опіка в Канаді» та «Із праці Союзу Українок Канади».

<p>Журнал мав на меті творити новий тип жінки-українки</p>

Року 1929 в журналі вийшла публікація про Ольгу Басараб, членкиню УВО, яку заарештувала польська поліція і яку знайшли повішеною у камері Бригідок. А 1938-го – стаття “В листопадові дні”. Обидва тиражі польська влада вилучила. Останній – через підозру в сепаратистських настроях. 

Уже в часи радянської окупації, коли “Нова Хата” не виходила, архів видання перебував за сімома замками. Доступ до фондів мали лише люди із спецслужб. Ось як пояснювала це Лариса Крушельницька, директорка Львівської наукової бібліотеки ім. Василя Стефаника. “У бібліотеках при радянсько-кадебістській системі довоєнна українська періодика була предметом найбільш суворого нагляду. Зокрема це стосується галицької періодики другої половини ХІХ – початку ХХ століття, де висвітлювали майже усі життєві питання не лише на західних землях, але й на всій території України та в діаспорі”, – писала науковиця, чию родину фактично повністю винищила радянська влада в 1930-ті роки. 

Так поступово  журнал творив новий тип жінки. Такої, яка готова працювати для власного народу, ростити нове покоління, зважаючи на наукові дослідження, вдумливо ставитися до свого здоров’я, займатись спортом, мандрувати, вправно розпоряджатися фінансами. Як бачимо, “Нова Хата” не цуралася і політики.

Незвичайні жінки “Нової Хати”

Творила журнал генерація прогресивних і успішних жінок. Марія Громницька, банкірка та громадська діячка, редагувала видання від 1925 року із перервами на співредагування в різні роки. Саме її ім’я значиться на звороті більшости номерів. Марія Фуртак-Деркач відповідала за випуски з 1926-го по 1929 рік. Літературознавиця та докторка філософії, у роки Другої світової війни вона врятувала архіви Івана Франка та Лесі Українки від вивезення зі Львова. Лідія Бурачинська-Рудик співредагувала “Нову Хату” від 1930-го до 1939 рік. Вона організовувала щорічні покази народного одягу у Львові, а вже на еміграції в Торонто видала книжку “Український народний одяг”.

<p>Софія Парфанович</p>

Візуальний вигляд “Нової Хати” творили молоді й уже знані художники Галина Мазепа, Олена Кульчицька, Святослав Гординський, Микола Бутович. 

Серед авторок була докторка Софія Парфанович – перша студентка-українка медичного факультету Львівського університету. Пані Парфанович мала приватну гінекологічну практику і працювала в інших лікарняних установах. Крім того, очолювала фельдшерсько-акушерську школу у Львові та викладала в ній. У своїх численних дописах в галицькій пресі лікарка пропагувала здоровий спосіб життя та харчування, відмову від тютюну і алкоголю.

Дописувала до “Нової Хати” й добре відома нині Софія Яблонська. Ось її замальовка з екзотичного Китаю. “Уявіть собі, що в мене, “цієї завзятої волоцюги”, звідкись там відродився приспаний дух газдині (це може вина усіх таких принадних порад “Нової Хати”). Так що на моїм новім газдівстві (я досі ще ніколи не мала правдивого дому) мені захотілось завести масу уліпшень. Та всюди, де можна та де гарно, умістити українську нотку, заложити городець тощо. Надто навчити мого китайця варити українського борщу, пирогів, а до того виробляти сир та масло. Навчити мою китайку вишивати рушники. А мій городець цвісти по українськи – мальвами, соняшниками та роменами”.

У Китаї Яблонська опинилася через контракт 1931 року на створення серії документальних фільмів про навколосвітню подорож. Її мандрівні репортажі згодом вийшли книгами “Чар Марока”, “Далекі обрії” та “Дві ваги – дві міри”.

А знані художниці – сестри Олена та Ольга Кульчицькі – дописували до сторінок “Ручні роботи”. Там подавали проєкти інтер’єрних вишивок та варіанти застосування народних узорів до модерного вбрання.

Про те, що їли містяни, можна дізнатися у дописах Наталки Гаврих, багатолітньої упорядниці кулінарних порад. До прикладу, улітку 1938 року бажаним було споживати багато овочів та зупи, а помірно м’яса, мати ситні обіди й легкі вечері. Ось приклад денного меню: “Росіл з рибок із лляним тістомлляне тісто, себто замішане на окропі. Молода картопля в сметановій підливі з грибами. Зелена салата з цитриною. Кисіль із ягід”. При цьому на вечері рекомендували зекономити: “Салата з лишків риби й городини з обіду. Чай”.

Загалом “Нова Хата” – багате джерело свідчень про побут міжвоєнного Львова.

Етнічна мода в купальнику

Одним із пріоритетів журналу також було зацікавити українських жінок у народному мистецтві. Від 1935 року цим напрямом займалася спеціальна фахова Колегія ручних робіт.

Багато розвідок архітектора та графіка Володимира Січинського вміщено в журналі у 1935–1937 роках: “Хатнє будівництво”, “Меблі народнього виробу”, “Трипільська мальована кераміка”, “Сучасна керамічна промисловість”, “Українське шкло” та інші. 

Історія одягу в журналі з'явилася з подачі Анісії Свєнціцької, дослідниці та дружини Іларіона Свєнціцького, основоположника Національного музею.

Цікаво сьогодні читати, як наші прабабці вводити етнічне в дизайн інтер'єрів. Цим питанням заопікувалася мистецтвознавиця Мирослава Чапельська, учениця Луврської школи мистецтв у Парижі та Мистецької школи Олекси Новаківського у Львові. Свою долю вона поєднала із відомим художником Святославом Гординським.

Варто додати, що у 1930-х роках у Львові остаточно змінилася концепція будівництва житла. Настав час модернізму з його функціональністю. Ось як пані Мирослава пропонує додати до цього стилю національні штрихи: “У їдальні поставити скриню. Кутові шафки замінити народними мисниками. На тапчан покласти килим із косівської робітні чи гуцульський ліжник. На підлогу – хідник із гуцульської або покутської верети. До вибору внутрішнього декорування також важливі ікона, мальована на дошці, вишивані подушки, трираменні свічники, дзбанки та сушене зілля”. А для тих, хто любить читати в ліжку, радять поставити на вмуровану поличку свічник із жарівками замість свічок.

Один із найцікавіших напрямів у журналі “Нова Хата” – створення національної моди в одязі на основі народного строю, доморобних тканин та вишиваних взорів.  Таку моду диктувала політична ситуація. Після Першої світової війни Галичина увійшла до складу Польської Республіки. Більшість українського населення тоді жила в селах, а в містах становила невелику частку. Тому українці часто хотіли закцентувати на своїй національній належності, зокрема і в одязі. Одним із таких виявів – одягання вишитих сорочок чи й цілих костюмів на важливі свята та події. Крім поширення взорів, журнал також закликав збирати зразки вишивок у своїх регіонах.

Багато проєктів для журналу розробляли та малювали Ольга та Олена Кульчицькі. Вони часто зверталися до мотивів з Наддніпрянщини, Полтавщини, Слобожанщини. У сьомому номері “Нової Хати” за 1929 рік читаємо: “Літня, опалева суконка, прикрашена полтавськими мережками та вишивками. Оригінал виконаний “Союзом Кустарів” в Полтавщині. На придолі, в поясі і на рукавах поміж багатими, ніжними мережками міститься вишивка, виконана гладдю і обведена півхрестиками. Краска узору ясно попеляста, жовта, кремова і голуба”.

Навіть пляжні речі не могли обійтися без національних мотивів. Модні тенденції 1938 року пропонували створити станик із квітчастої хустки, жакетик на зразок бойківської гуньки, а від сонця ховатися під парасолькою з краєм, обшитим яворівським стібом.

<p>Рекламне оголошення в "Новій хаті"</p>

Журнал, який перевершив усі прогнози та сподівання

“Нова Хату” видавали майже 15 років. Це був успішний проєкт. Журналу не бракувало рекламодавців. Завдяки їхній рекламі можна уявити, що було модним та потрібним у міжвоєнному Львові, де купували нитки, меблі, тканини, корсети, капелюшки, гуцульські ліжники та глинянські килими.

Журнал передплачували не тільки на Галичині, а й у Чехословацькій Республіці, на Буковині та в Румунії, Америці та Канаді. Вартість річної передплати варіювала у різні роки і становила 14–18 злотих, тобто приблизно 980–1250 гривень у наш час. А в Америці та Канаді – 3 долари, що сьогодні еквівалентно приблизно 1300 гривень. Серед маркетингових кампаній, як сьогодні сказали би, була лотерея, що обіцяла гарні різдвяні подарунки.

<p>Обкладинка журналу "Нове життя", який став наступником "Нової хати"</p>

Від 1 грудня 1934 року журнал виходив двічі на місяць. Останні номери “Нової Хати” побачили світ 1939 року. Потім почалася Друга світова війна. Редакцію чекали роки випробувань. Дехто загинув, декому вдалося емігрувати та вижити. 

Однак історія журналу не закінчилася одномоментно, у нього з’явилися наступники за океаном. Багатолітня головна редакторка Лідія Бурачинська оселилася у США. Працювала над журналом “Наше Життя”, куди дописувала колишня авторка “Нової Хати” Софія Парфанович, а обкладинки неодноразово оформлював Святослав Гординський.

Ми сьогодні можемо тішитися ще одним свідком нашого минулого – журналом, що писав історію сильних, освічених, неординарних та вільних українок. А ще заглядати на його сторінки в бібліотеках та архівах. Адже багато того, що ми намагаємося відбудувати сьогодні, уже було переосмислено й опубліковано на сторінках “Нової Хати”.