Екранні “двійники” Петлюри

Як “Пілсудський купив Петлюру”

У 1926 році на Одеській кіностудії режисери Аксель Лундін та Георгій Стабовий зняли фільм “П.К.П.” (Пілсудський купив Петлюру). Окрім Стабового, до написання сценарію долучився Яків Ліфшиць, один із найвпливовіших у 1920-х чекістів, зокрема керівник Київської губернської ЧК. Стрічка в дусі тодішніх агітфільмів була призначена для люду, який ще не оговтався від визвольних змагань i якого треба було перевиховати у лояльності до нової влади.

Події розгортаються на початку 1920-х років. Петлюра укладає союз з поляками, але взамін віддає їм Західну Україну. Країну спустошила польська армія. Нескінченні ешелони зернa, цукру та краму відправляють до Польщі. Та невдовзі на них нападає Червона кіннота на чолі з Григорієм Котовським. Розгромлений Петлюра рятується втечею до Польщі. Замість нього з’являється Юрко Тютюнник та розпочинає підготовку з рештками армії до антибільшовицького повстання. Але змову викрито, заколот своєчасно ліквідовано.

Картина мала бути двосерійною, але в постановку втрутився начальник ГПУ України Всеволод Балицький. Він змусив скоротити фільм, мотивуючи це тим, що стрічка занадто реалістично описує методи рoботи ЧК. За словами дружини Ліфшиця, Марії Троїцької, сценарій було знищено. Після кількох монтажних переробок метраж фільму зменшився вдвічі. Картина вийшла на київські екрани 28 вересня 1926 року.

Уся драматургія фільму обертається навколо абревіатури П.К.П. (Polskie Koleje Państwowe – Польська державна залізниця), яку український селянин розшифровував як П(Пілсудський) K(упив) П(етлюру). У фільмі Петлюру втілює його двійник, відомий актор Микола Кучинський. Найчастіше його показують середнім або наближеним планом у своєму кабінеті на кшталт тогочасних фотографій: у військовій уніформі, задумливим, сидячи. Крупний план використано для сцени, де Пілсудський улесливо пропонує хабар Головному отаману військ УНР — один мільйон марок за передачу Речі Посполитій Східної Галичини. Іноді кадр розширюється та стає загальним планом, особливо в епізоді розкішного прийому у приміщеннях Української дипломатичної місії у Варшаві. У жіночому оточенні а-ля Коко Шанель, Голова Директорії незворушний, коли прибула з Криворіжчини селянка Віра Бабенко благає його повернутися на батьківщину. Створено враження, що людина безсила і перед нахабством поляків, і перед власною долею.

Кілька разів на екрані з’являється генерал-хорунжий армії УНР Юрко Тютюнник, якого aмністувала (але 1930-го його розстріляно) радянська влада. Зображений як досвідчений стратег, новоспечений актор невимушено грає себе, перевершуючи самого Петлюру. Ще під час знімання “П.К.П.” — 30 липня 1925 року — Сергій Єфремов занотував у своєму щоденнику: “В Одесі саме оце роблять фільму на тему партизанського повстання на Україні і от Тютюнника гратиме сам Тютюнник, а Котовський (гратиме сам Котовський) його битиме. Очевидно, з самого сценарія виникає, що Тютюнникові має випасти роля не дуже почесна, і цей хвалений герой удаватиме на втіху публіки цю непочесну ролю. Як низько посідали наші “герої”, що так високо неслися! Заробляють на крові своїх загиблих товаришів і на власній честі — нижче впасти вже нікуди…”. На відміну від Тютюнника, Котовському так і не вдалося отримати роль. У серпні 1925 року його під час відпочинку в радгоспі Чебанка на Одещині застрелив Меєр Зайдер.

Довженковий Петлюра

Через два роки Микола Кучинський знову зіграв Петлюру у фільмі Олександра Довженка “Арсенал” (1928). Попри те, що його ім’я є у титрах, Кучинського-Петлюру не видно ані серед членів Центральної ради, ані на засіданнях Всеукраїнського з’їзду. Чи Довженко піддався самоцензурі чи перлюстрації, важко сказати. За сценарієм, опублікованим 1957 року, Отаман фігурує принаймні в епізоді Всеукраїнського з’їзду:

— Слово має Головний отаман Симон Петлюра!

І тут весь зал стугонить від оплесків. Підводяться, витягують шиї куркулі, —де він? Ось він! Дивіться! Слава!

Хоч Довженко волею-неволею заявляв про те, що поставив собі за мету громити український націоналізм, знімаючи стовідсотково більшовицький фільм, все-таки він не міг йти всупереч історії. Він був свідком подій, боровся в лавах Армії УНР, штурмував київський Арсенал.

За десять років Довженко таки здеконструював образ Петлюри, знявши на замовлення Сталіна фільм “Щорс” (1939). У ньому Довженко доручив роль Петлюри російському акторові Георгію Полєжаєву. Останній аніскілечки не був схожий із персонажем. До того ж, його гра радше вирізнялася театральністю. Петлюра в “Щорсі” постає безвольною людиною, надмірно жестикулює, впадає чи не в істерики перед Володимиром Винниченком чи Євгенoм Коновальцeм. У кількох сценах Петлюра патетично вигукує, вовтузиться з відчаю, стукає по столу, застигає з піднятими бровами. Він підступний, нещирий, заздрісний, без жодних вагань продається закордонним ворогам.

Може такою екранізацією Довженко бажав, як і в “Арсеналі”, дорікнути націоналістам та Голові Директорії за втрату незалежності? Чи може з-поміж іншого мав на меті покартати український народ за його помилки чи національну слабкість? На ці запитання сьогодні складно відповісти.

Не ворог, а лірик

Лише за хрущoвської відлиги режисери 1950-х пробують зображати “головного ворога” українського народу менш імпульсивно, інколи всупереч усталеним стереотипам. В епічних картинах, таких як “Павло Корчагін” (1956) Олександрa Аловa та Володимирa Наумовa, “Правдa” (1957) Вікторa Добровольського та Ісакa Шмарукa, “Киянка” (1958) Тимофія Левчукa або ж “Кров людська – не водиця» (1960) Миколи Макаренкa, “ворогів народу” цькують менше, аніж зазвичай. Та, попри те, персонаж Петлюри й далі знеславлений. Наприклад, Петлюра у виконанні Юрія Лаврова — самовпевнений, з манією величі, здатен лише на порожні розмови й нічого путнього протиставити більшовикам не може.

На межі 1960–1970-х персонаж Петлюри знову еволюціонує. Чотирисерійний телефільм “Мир хатам, війна палацам” (1970), який зняв Ісак Шмарук на основі однойменної дилогії Юрія Смолича, вже не був примітивною агіткою. Це радше погляд державного чиновникa УНР із “петлюрівською закваскою”. Петлюра, якого втілив Євген Зубовський, має помітно більше екранного часу, аніж до того. Водночас серед основних акцентів фільму Шмарука — українізація армії, ба навіть, бій під Крутами.

Співзвучно із твором Шмарука 1970 року на екрани вийшов двосерійний історико-революційний твір “Родина Коцюбинських”. Його автор – Тимофій Левчук – шанований серед партійної верхівки кінорежисер, незмінний Перший секретар Спілки кінематографістів України. Стрічка відстежує політичне життя України впродовж 1908—1918 років і легітимізує встановлення радянської влади. Петлюра в ній репрезентований уже не класовим ворогом, а зачаровувальним ліриком, який іноді постає навіть більшим за Леніна резонером. Його переконливо грає Костянтин Степанков, який експресивно переповідає те, як людина з неприхованою ненавистю до комуністів вперто тримається державної влади. Натомість, у семисерійному телефільмі “Стара фортеця”, знятому Михайлом Бєліковим та Олександром Муратовим у 1973–1976 роках, Петлюра з’являється лише мигцем. Його, з акцентом на характерним сіпанням свого персонажа, відомих з хронік і спогадів, зіграв російський актор Євген Євстигнєєв.

На початку перебудови українське кіно знову зацікавилося Петлюрою. Тоді Одеська кіностудія доручила режисеру Олександрові Павловському екранізувати фільм “На вістрі меча” (1986) про колишнього петлюрівського генерала-хорунжого Турчина. На початку 1920-х років його переслідувала ЧК і врешті Турчин перейшов на бік більшовиків. Його доля разюче нагадує історію Юрка Тютюнника. Головну роль незадовго до своєї смерті отримав Іван Миколайчук. Петлюру зіграв Володимир Талашко. Високий на зріст актор мало нагадував вождя УНР, не тільки фізично, але й манерами та поведінкою. Навіть порівняно з усіма попередніми опусами, ця картина є взірцем найнижчої фактури і щодо драматургії, і щодо художнього рішення.

Ідеалізований і романтичний

Після Революції Гідності за підтримки Державного агентства України з питань кіно у прокаті з’явилися “Таємний щоденник Симона Петлюри” та “Крути.1918”.

Режисером “Таємного щоденника…”, першої і поки що єдиної стрічки про Головного отамана, став Олесь Янчук. В основі сюжету, який написав Янчук спільно з Михайлом Шаєвичем та Олександром Шевченком, – вигаданий сценаристами щоденник, який нібито написав Петлюра. Тематично фільм поділено на дві частини: період встановлення УНР і останні роки життя Петлюри. Якщо друга частина стрічки (судовий процес над Шварцбадом) дуже вдала з точки зору драматургії та діалогів, то перша, куди глядач переноситься за допомогою флешбеку, (!!!) на жаль, навпаки.

Фільм зовсім не розвінчує деяких міфів про Петлюру, а то й додає їх. Низка помилок та штучних сценарних комбінацій, списаних немовби з Вікіпедії, відразу впадають у вічі. Згадати хoча б епізод зображеної абияк битви під Базаром і відсутність у ній отамана Юрка Тютюнника. Або ж образ французького журналістa Жанa Пелісьє, з якого навіщось зробили кінооператора, який фільмував українські події для французького уряду.

Роль Петлюри доручили одеситові Сергiю Фролову, для якого вона стала акторським дебютом. У підсумку постать Головного отамана стає надто ієратичною, персонаж надто ідеалізований, подекуди романтичний як-от на плакаті фільму, який більше нагадує весільну фотографію.

Рішення побудувати вулицю Расін на Київській кіностудії виявилося нікчемним. Епізод, у якому Шварцбард розстрілює Петлюру на розі вулиці Расін та бульвару Сен-Мішель, вийшов драматургійно невдалим. Студійні знімання виявили аматорське невігластво художника, дизайнерів, бутафористів, розвінчуючи легендарну кіностудію, яка пишається своїми так званими унікальними артефактами. Складається враження, що дія відбувається не в Латинському кварталі, а на гамірливій вулиці десь на Монмартрі. Мінімалістично відзняті кадри в Парижі, у яких фігурує Петлюра, нагадують здебільшого туристичні листівки: Петлюра неподалік Ейфелевої вежі, Петлюра над Сеною. Врешті курйозним та анекдоктичним є флешфорвард, (!!!) де Петлюра-Фролов із лукавою усмішкою заглядає знадвору у вітрину ресторану Буйон, до якого він так і не зайшов пообідати. І річ навіть не в розчарованих глядачах. “Таємний щоденник…” банально не відповідає вимогам прокатної експлуатації за кордоном!

Схоже і з фільмом Олексія Шапарєва “Крути.1918” (2019), який критики вважають найгіршим українським історичним фільмом. Серед найбільших недоліків – слабкий сюжет та значна кількість русофільських елементів. Запам’яталася лише блискуча роль Віталія Салія, який зіграв командира загонів Червоної гвардії Михайла Муравйовa. Петлюра, якого уособив Дмитро Ступка, на екрані майже непомітний.

Сторічна історія кінопетлюріани вкотре свідчить про те, що українці ще не дочекалися свого Анджея Вайди.