Chornobyl Files або як розповідати про українську історію Західній аудиторії

Наймоторошніша телефонна розмова 20-го століття

Далекого 2007 року на українському сайті Кореспондент з’явилася новина із заголовком “Голлівуд зацікавився УПА”. У ній йшлося про те, що одному з українських істориків, авторові книги про бій в урочищі Гурби, подзвонив сценарист зі США і попросив проконсультувати щодо написання сценарію для історичного серіалу.

Це повідомлення в Кореспонденті креативний директор Андрій Приймаченко жартома вважає точкою відліку свого зацікавлення українською історією. Тоді, в кінці нульових, з Америки, де вивчав кіновиробництво, у рідний Київ він приїхав з амбітною метою зняти серіал про УПА. Згодом таку ідею довелося відкласти, проте бажання популяризувати українську історію залишилося.

– Я дуже зацікавився темою Чорнобиля. Читав книги про аварію, збирав різну інформацію, шукав документи. Так назбирав доволі великий об’єм матеріалів. Але я не просто накопичував інформацію, а намагався придумати, у якій формі її найкраще поширювати.

В одному з архівів Андрій натрапив на запис телефонної розмови диспетчера Центрального пункту пожежного зв’язку з диспетчерами воєнізованої пожежної частини ЧАЕС, диспетчерами селищ Іванкове й Поліське та керівництвом пожежної охорони у ніч з 25-го на 26-те квітня 1986 року. За тим придумав як візуалізувати розмову, змонтував коротке відео і виклав у ютубі. Ролик “Наймоторошніша телефонна розмова 20го століття” набрав понад три мільйони переглядів. А у 2019-му став причиною скандалу із творцями серіалу “Чорнобиль” каналу HBO.

Від архіву СБУ до архіву ЦРУ

З початком коронавірусного карантину весною 2020-го у Андрія з’явився час, аби повернутися до ідеї візуалізувати знайдену колись інформацію про ЧАЕС. Відтак другим відео стала робота “Наказ КДБ про засекречування інформації щодо аварії на ЧАЕС“, виконана на основі документу із Галузевого державного архіву Служби безпеки України, датованого 26 квітня 1986 року. Начитати текст для цього відео Андрій попросив свою дружину Марію.

На сторінці відеостудії Передова, співзасновником якої є Приймаченко, відео викладені у хронологічному порядку чорнобильських подій, так, аби можна було відстежити подію документально. Тому найперший ролик – це “Останні сигнали четвертого енергоблоку ЧАЕС” – останній сигнал, який отримував комп’ютер, що фіксував показники роботи електростанції. Відео дає розуміння того, наскільки швидко відбулася катастрофа. На останньому етапі перед аварією зарадити трагедії вже було неможливо.

Третє відео – це звіт про рівні радіаційного забруднення у Швеції, які зафіксували 28 квітня 86-го.

– Загальновідомий факт, що радянський союз приховував інформацію про аварію. І знаємо, що шведи були першими, які на весь світ сказали, що щось сталося, бо зафіксували підвищені рівні радіації. Я почав шукати документальне підтвердження цього. І знайшов доповідь шведського інституту радіаційного захисту, датовану 1986 роком. Це детальний звіт вчених, які прийшли зранку на роботу на атомну станцію 28 квітня. Коли я поділився на Reddit цим відео, то було цікаво спостерігати за реакцією шведської аудиторії. Там були люди, які писали: “Так, я пам’ятаю той місяць, мені тоді батьки заборонили виходити з хати. А по національному радіо зробили оголошення про підвищений рівень радіаційного забруднення у зв’язку з аварією на одній із станцій радянського союзу”.

Така реакція мотивувала Андрія шукати більше. Згодом він дізнався, що чорнобильська радіація дійшла навіть до США. Або що навіть в Ірландії випадали радіаційні опади, принесені вітром з України. Він продовжував гуглити і знайшов матеріал про те, що буквально кілька місяців тому ірландські фермери з тих регіонів, в яких випав весною 86-го радіаційний дощ, через 34 роки протестують проти державних вимог здавати молоко на обов’язковий тест щодо рівня радіації.

– Мені цікаво таке досліджувати, бо часто може здаватися, що тема Чорнобиля відбилася тільки на українцях, білорусах і росіянах. Натомість ми навіть не уявляємо, наскільки це була глобальна катастрофа.

Спочатку Андрій шукав лише в українських онлайн-архівах. Як приклад він наводить електронний архів українського визвольного руху Avr.org.ua. Там окрім документів про діяльність УПА можна знайти багато матеріалів і про Чорнобиль. Та згодом подумав, що, звісно, не лише в Україні розсекречують колись таємну інформацію.

– Якщо буде час, я би дуже хотів зробити щось за матеріалами американських архівів, зокрема ЦРУ. В них в цифровому доступі є метричні книги тих людей, які прибували у США. Якої вони національності, яке ім’я отримували тощо. Там доволі багато дуже цікавих матеріалів.

Виявивши інформацію, яка на думку Андрія варта того, аби про неї дізналося якомога більше людей, далі він шукає ідею для візуалізації знайденого матеріалу.

Мок‘юментарі відео

Перед тим, як взятися за роботу над новим відео Андрій досліджує час, про який йдеться: якою тоді була електроніка, монітори, комп’ютери, які звуки вони видавали. Це і допомагає сформулювати ідею для відео. Таке дослідження займає в середньому близько двох тижнів. Після цього, як правдивий випускник УКУ, він бере і робить.

– Мені йдеться про те, щоб ці відео виглядали таким чином, ніби вони справді існували у 80-их. Це формат так званих мок‘юментарі (від анг. mockumentary), себто псевдодокументальне, відео. В основі завжди є автентичний документ, але його форма подачі, візуалізація є вигаданою. Хоч і зробленою так, ніби це документально. Я ніде більше не бачив, щоб хтось робив щось схоже. Зазвичай таку інформацію візуалізовують у простішій формі: коли, наприклад, якийсь архівний документ чи указ набиває друкарська машинка, із озвучкою закадровим голосом. Мій підхід інший – я створюю ілюзію автентичності.

Як наприклад у четвертому ролику проекту “Chornobyl Files” – “Перше супутникове фото аварії“.

У ролику “Рівень радіації у Швеції після катастрофи” присутній голос.

– Є такі безкоштовні онлайнові сервіси, де вводиш текст і комп’ютер його начитує. Звісно його треба трохи підмонтувати, щоб воно звучало немов начитує жива людина. Але для мене це не критично, бо я все одно потім додаю ефектів для комп’ютеризації голосу. Комп’ютеризація голосу – у 80-х не було таких звукових карт крутих, які мають сучасні комп’ютери. Ті комп’ютери могли видавати дуже обмежену частоту. Тому я беру ті голоси і заганяю їх в ту обмежену частоту і вони починають звучати ніби голос з комп’ютера того часу. Десь так, як звучить голос у відеогрі Half-Life.

Андрій каже, що такі методи роботи з відео використовують хіба в кінематографі. В одному з коментарів до його ролика написали, що голос із відео звучить як комп’ютеризований голос у фільмі “Чужий”.

Крадіжка HBO

Після того, як весною 2019 року вийшов серіал “Чернобиль”, виробництва HBO, в одній із серій виявися фрагмент роботи Приймаченка, а саме відео “Наймоторошніша телефонна розмова 20-го століття”. Кожен із двох з половиною мільйонів тих, хто бачив це відео раніше на ютуб-каналі “Передова”, могли подумати, що автори серіалу, використали роботу українського креативного директора, узгодивши з ним усі деталі авторського права, а його прізвище можна знайти десь у титрах. Але ні.

– Десь на початку весни 2020-го з Крегом Мейзіном, продюсером серіалу Чернобиль, була zoom-зустріч у Гарвардському інституті українських студій на тему катастрофи на ЧАЕС. І один зі слухачів поставив питання у live-чаті про те, звідки вони взяли фрагмент переговорів. В мене є цей запис – там помітно, як пан Мейзін знітився. А потім, як кажуть в нас на Борщагівці, з’їхав з теми.

Автори серіалу вперто ігнорують звертання Приймаченка або ж вдаються до маніпулятивних відмовок. Ні посередники у москві, ні сама компанія Sister Pictures, яка займалася виробництвом серіалу, не хочуть визнавати прямого порушення авторського права.

Цілком протилежний досвід креативний директор має із продюсерською компанією і відеоплатформою Netflix, які також використали це відео в одному з епізодів свого серіалу “Inside Bill’s Brain”. Хоч спочатку вони так само не вказали авторства, проте згодом вибачилися і просто дописали прізвище Приймаченка у титрах. Пояснивши це помилкою людини, яка досліджувала архіви для сценарію серіалу. Чому НВО вперто не хоче зробити аналогічно – для Андрія загадка.

– З самого початку я не хотів отримати від них гроші, і не мав ніякої іншої корисливої мети. Мені було приємно, що моя робота потрапила в художній продукт такого рівня. Але мені треба, щоб мене вказали в титрах, як автора цієї частини твору. Тому цим питанням займаються юристи. Дуже великим недоліком у цій справі є моє українське громадянство. Бо якби я був громадянином США, то на грошову компенсацію від HBO вже б купив собі будиночок десь на узбережжі Тихого океану. Але оскільки я громадянин України і американській компанії все одно, що я тут роблю і порушили мої права чи ні, то тут треба дуже добре працювати з юристами, щоб все таки вивести НВО на конструктивний діалог у цивілізованій формі. Разюча різниця була в реакції на скандал англомовної публіки і українсько-російськомовної. Англомовна публіка здебільшого писала: “НВО негідники, подай на них в суд”. Натомість серед українсько-російськомовної аудиторії основна реакція: “Та чого ти вимахуєшся? Подякуй, що про нас щось зняли взагалі”. Я вважаю, що допоки в нас буде таке ставлення до українських авторів, доти не матимемо продукту рівня серіалу “Чорнобиль”. Тому, що такий продукт з’являється тільки в тих країнах, де в суспільстві є повага до авторів.

Експорт українського історичного наративу і роль держави

Правдиво показувати українську історію Західній аудиторії для Андрія не тільки важливо, а й цікаво. Пояснює тим, що це робота для людей, які багато читають і вчаться, тому аби їх дивувати – автору треба самому постійно розвиватися.

– Як працювати для Західної аудиторії? Тут доречне англійське слово “subtle” – тонко. В мене є певна конкретна мета – мій проект називається “Чорнобиль файлс”, через “о”, а не “е”. Комусь може здатися, що це малесенька деталь, лише одна літера і какая разніца? Але для мене різниця є. Як у випадку з “Kyiv – not Kiev”. Мене вже запитували – а чому ти пишеш “Chornobyl”, правильно ж “Chernobyl”? І коли у Західної аудиторії виникають такі питання – після цього вже можна розмовляти і пояснювати.

Серед українських влогів, які також намагаються розширити свою аудиторію на Заході Андрій Приймаченко наводить наприклад Едуарда Андрющенка і його англомовний влог “KGB Files” про розсекречені архіви КДБ. І додає, що перед тим, як розказувати світові про Україну, треба спочатку зрозуміти, що світ вже про нас знає. В 2015 році Андрій змонтував відео, в якому показав фрагменти згадок про Україну у популярних західних фільмах “56 років, 89 стрічок і одна однобока історія про Україну“. Нарізка виявилася показовою.

– Коли ми будемо на цю основу про бандитів, проституток і корупцію розповідати англійською мовою, яка в нас красива країна, то нам відповідатимуть: “Так-так, красива, але ж бандити! Ага, класні у вас винахідники, але ж проститутки!» Це “але” буде виникати завжди. Тому треба діяти на випередження. Як – це, знову ж таки, запитання до конкретного проекту.

Після створення серії плакатів “Українська весна” у 2014 році про роботу Андрія написали на Радіо Свобода. В процесі розмови журналіст запитав чи щойностворене тоді міністерство інформаційної політики якось співпрацює з креативним директором. Андрій відповів, що ні, але дуже б хотів. І тодішній міністр Юрій Стець, очевидно, прочитавши матеріал на Радіо Свобода, написав на своїй фейсбуковій сторінці, що шукає контакти Андрія.

– Я мав кілька зустрічей з ними. Якщо зважати на те, що це була українська бюджетна інституція, то співпраця була феноменальна. Якщо порівняти з іншими державними інституціями, то міністерство інфполітики того часу була як компанія Ілона Маска. Я не знаю, як вони зараз існують і що роблять. Але сам факт того, що в нас тривалий час був орган, який міг такому автору, як мені, написати: “Слухай, в тебе є така ідея, ми бачили твої плакати, давай разом ще щось зробимо”. Я коли таке від них почув, то був вражений. Зрештою з їхньою підтримкою ми зняли серію відеороликів “Наш маніфест“.

Аби протистояти російській пропаганді, треба щоб таких проектів були сотні, переконаний Андрій. І щоб їх робили сотні авторів. А для цього треба, аби для них, не важливо чи це ютубери, художники чи ілюстратори, було передбачене державне фінансування.

– Я зацікавлений у співпраці з будь якими архівами, музеями чи інститутами. Особливо би хотів співпрацювати з УІНП, і не тільки на тему Чорнобиля. У мене є ще багато думок щодо того, як можна популяризувати українську історію.

Проте додає, що сучасна українська влада, схоже, поки не зацікавлена в українській пропаганді.