"Чорний вівторок" біля Софійського собору

Через табори й Канаду — на патріарший престол

"Моє дитинство було настільки пролетарським й архибідняцьким, що ніяким мікроскопом не побачиш у ньому найменшої рисочки буржуазних ознак", — пригадував Василь Романюк. Вперше його арештували 1944 року. Дев’ятнадцятилітній гуцул саме прийшов до військкомату з повісткою — і його звинуватили у співпраці з ОУН. Вже в колонії додали ще один вирок — начебто був членом організації "Український січовий стрілець". Покарання відбував у Магаданській області. Після смерти Йосипа Сталіна вийшов на свободу, однак на рідне Прикарпаття зміг повернутися аж через п’ять років. 

Року 1964 Василя висвятили на православного священника. Мав парафії у різних селах Івано-Франківської области. Врешті став парохом Космача, одного з найбільших українських сіл. Десь тоді охрестив В’ячеслава Чорновола. У 1971 році Романюка арештували вдруге — однак згодом відпустили. Кримінальна справа 1972-го виявилася "більш успішною", священника покарали сімома роками ув’язнення і трирічним засланням до Якутії. 

Відбувши весь термін, працював сторожем і двірником у Косівській районній лікарні. Аж 1983-го знову віддався служінню Церкві. КДБ не переставав на нього тиснути, тож через два роки отець емігрував до Канади. В Україну повернувся 1989-го. Постригся у ченці з іменем Володимир і став єпископом, а згодом — митрополитом. 

У 1992 році було засновано Українську православну церкву Київського патріархату. Очолив її 94-річний Мстислав (Степан Скрипник), який до того був патріархом УАПЦ. Наступного року він помер у Канаді. Новим патріархом Київським і Всієї Руси-України обрали Володимира. Але 14 липня 1995 року він раптово помер під час прогулянки в ботанічному саду столиці. Мав 69 років. Офіційна причина смерти — інфаркт. 

"Між Церквою і безбожною владою"

<p>Патріарх Володимир</p>

Де поховати патріарха Володимира, 17 липня вирішували на нараді в Кабінеті Міністрів. Заступник небіжчика Філарет наполягав на Софійському соборі чи Видубицькому монастирі. Його підтримували народні депутати від національно-демократичних сил. Ще один варіант — Києво-Печерська лавра. Представники влади пропонували місце на Байковому цвинтарі. Ймовірно, боялися, що поховання біля стародавніх святинь спричинить обурення російських православних, які не визнавали УПЦ КП. 

Присутній на нараді Дмитро Корчинський, тоді неформальний лідер націоналістичної організації УНА–УНСО, пригадував: "Я наполягав на самовільному захованні у Святій Софії. Мені здавалося недоцільним атакувати Лавру. Її нижня частина належала Московському патріархату. Поза сумнівом, мала виникнути сутичка, що дало би змогу ментам представити свої дії як запобіжні заходи проти виникнення міжконфесійного конфлікту. Софія ж не належала нікому, там був державний музей. Відтак конфлікт являвся у всій своїй чистоті як конфлікт між Церквою та безбожною владою". 

До вечора остаточне рішення так і не ухвалили. 

Вранці 18 липня патріарха відспівали у соборі Святого рівноапостольного великого князя Володимира, що належав УПЦ КП. До храму зійшлося майже 3000 осіб, зокрема 200 бійців УНА–УНСО. Був присутній президент 1991–1994 років Леонід Кравчук. Тогочасний глава держави Леонід Кучма саме поїхав до Білорусі. Філаретові зателефонували з Адміністрації президента й запропонували поховати сановника тут же, біля Володимирського собору. Той начебто погодився. Але перед тим було вирішено відспівати ще одну панахиду — біля пам’ятника Тарасові Шевченку перед головним корпусом Київського університету.

Перед замкненою брамою

Приблизно о 14:00 траурна процесія вийшла з Володимирського собору. Вона пройшла бульваром Шевченка до Будинку вчителя, у якому колись відбувалися засідання Центральної Ради. Пам’ятник був розташований праворуч. Але натовп таки звернув ліворуч — на вулицю Володимирську, до Софійського собору. Шлях перегородили бійці спецпідрозділу "Беркут". Члени УНСО атакували кордон. Один із них, Владислав Мирончук, переповідав: "Тричі унсовці з голими руками кидалися вперед на щити, потрапляючи під удари кийками і струмені отруйного газу. Нарешті нардепам вдалося домовитись. Лави міліції розступились і колона попрямувала до Софійського майдану". Журналістка Ольга Мусафірова так описувала першу сутичку: "Кийки б’ють не тільки камуфльованих бойовиків, але і по чорних хустках жінок. Ті, хто супроводжували патріарха, ледь не випустили з рук кришку домовини. Небезпечно розгойдався і сам гріб в руках осіб, котрі його несли". 

Інакше описував цей епізод Анатолій Куликов, командир полку швидкого реагування "Беркут": "Вся ця маса народу поперла на нас, намагаючись зім’яти наші ряди. У нас кидали бруківку, поламані турнікети, навіть кришка труни літала в повітрі. Основний удар прийняли ми, а протистояли нам бойовики УНА–УНСО, багато з яких переодяглися у ряси. На площі було багато кирок, лопат, ломів, котрі принесли для копання могили, а вони перетворилися на зброю. Ці псевдобатюшки лупили по шоломах так, що іскри вилітали". 

На Софійській площі процесія опинилася приблизно о 17:00. Брама собору виявилася замкненою, за нею стояли беркутівці з кийками напоготові. Труну поставили на тротуар. Розпочалася панахида. Депутати телефонували в Адміністрацію президента та Кабмін — без відповіді. Сутеніло, а за релігійними канонами тіло треба віддати землі до заходу сонця. Вирішили ховати патріарха просто тут, біля храму. 

Дмитро Корчинський оповідав: "Час від часу з-попід брами натовп протравлювали газом, так що єпископам довелося здійснювати відправу, натягнувши на обличчя хустинки. Я попросив принести ломи та лопати, які напередодні сховали в кількох місцях неподалік майдану. Прямо в асфальті, під стінами дзвіниці, ми почали довбати могилу". Олег Кубах, на той час депутат Київради і прессекретар УНА, додав: "Домовилися, що копатимуть тільки депутати, бо вони мають недоторканність — отже, проти них не порушать справи. Асфальт був дуже товстий, у декілька шарів. Далі я взяв лом. Мені й досі дивно, як нам дали вирити цю яму". 

Кийками проти єпископів

Копали дві години. Нарешті о 19:15 в яму почали опускати труну. Тієї миті відкрилася брама собору — і беркутівці кинулися на учасників церемонії. До них долучилися міліціонери, які чатували з двох сторін площі. У хід пішли кийки, газ, каміння, щити. Люди стали утікати, утворилася тиснява. 

Владислав Мирончук описував: "Навпроти залізних воріт Софії Київської з середовища УНСО було лише приблизно 20–25 молодих хлопців — одна чота. Їхній заслін недовго протримався проти озброєного спецпідрозділу і був буквально зім’ятий і затоптаний. На щастя, навіть цього нетривалого спротиву вистачило, щоб виграти трохи часу, опустити труну з тілом патріарха Володимира в могилу і почати її засипати, а також дати можливість значній частині людей відступити". Дмитро Корчинський: "Нас вистачило хвилин на 1,5 спротиву. В їхні голови полетіли шматки асфальту, каміння з могили. Відбивались лопатами. При цьому героїчно проявив себе дехто зі священників. Кілька чоловіків у той час, коли їх били по спинах ґумовими кийками, засипали могилу руками. Натовп урізнобіч біг майданом. Міліціонери наздоганяли задніх, збивали з ніг на землю і довго топтали. Тих, кого їм вдалося захопити, тягнули за браму й там били". 

На допомогу міліції прибігли курсанти. Прибули додаткові підрозділи спецпризначенців у бронежилетах. Вони створили заслін: перше кільце — довкола імпровізованої могили; другим поділили площу на дві частини. Беркутівці не зважали на людей старшого віку і священнослужителів, рвали ряси й ламали жезли, розтоптали синьо-жовтий прапор. Під удари їхніх кийків потрапляли і "свої" — солдати внутрішніх військ та курсанти. До крови побили представника Вселенської патріархії Паїсія, якому було 83 роки. 

Недоречна "порада"

О 19:49 на площу прибули карети швидкої допомоги. Окрім них, сюди не допускали жодних авто. Ще через 10 хвилин до київської міліції начебто надійшло повідомлення, що у Софійському соборі закладена вибухівка. О 21:50 яму з труною взялися закопувати. Кидали туди все, що було напохваті, навіть шматки фанери. Аж о 23:00 натовп почав розходитися. Дехто лишився чергувати над свіжою могилою. 

В’ячеслав Чорновіл коментував те, що трапилося, так: «Поширюється версія, що прямої вказівки вбивати й калічити людей ні від уряду, ні від Адміністрації президента не надходило. Була тільки "порада" – "не допустити до собору", "не дати поховати під собором". Надмірно ретельні виконавці на кшталт генерал-майора Буднікова витлумачили "пораду" на свій лад. З Будніковим чи командиром омонівців Куликовим усе ясно: їхнє місце — на лаві підсудних. Але чи збирається президент далі тримати біля себе людей, які дають такі "поради"?»

Міліція повідомила, ніби по медичну допомогу того дня звернулися 33 цивільні особи. Учасники акції стверджували, що постраждалих було удвічі більше. Серед побитих — 18 єпископів, майже десяток журналістів. Шістнадцять членів УНСО затримали й цілу ніч допитували в Шевченківському райвідділі Києва. Прокуратура порушила одразу дві кримінальні справи — проти дій міліції та проти учасників процесії. Жодна з них не дійшла до суду. Володимира Буднікова таки зняли з посади першого заступника ГУ МВС України в Києві. Та вже згодом він очолив міліцію на Луганщині.

Незабаром виповниться 30 років від часу тих подій. Могила патріарха Володимира й досі біля Софії Київської.