Частинка Карпат у серці України. Історія Покровської церкви із Закарпаття

Під Покровом Богородиці

Дерев’яну церкву на честь Покрови Пресвятої Богородиці звели 1792 року у селі Плоске на закарпатській Свалявщині. Будували місцеві з ясенових і дубових брусів. Про це свідчить напис на одвірку при вході до храму. Це друга з двох класичних лемківських церков, що збереглися в Україні. Перша, мабуть, найвідоміша церква на Закарпатті, — Шелестівська 1777 року, яка теж багато мандрувала, а тепер височіє в ужгородському музеї-скансені на Замковій горі. Інші подібні храми — знищені, або ж перевезені (і у такий спосіб збережені) до Чехії у 1930-тих роках, коли край входив до складу Чехословаччини.

Дослідник дерев’яної архітектури Карпат Михайло Драґан відзначив, що "лемківські церкви в Шелестові, Плоскім, Медведівцях стоять на найвищім щаблі розвою бароку в деревляній церкві". Драґан зауважив, що лемківський тип церков зберіг майже всі, передусім давніші, стадії розвитку бойківської і загальноукраїнської тридільної, а в деяких випадках дводільної церкви. 

Згодом науковець Петро Макушенко про дві згадані пам’ятки архітектури писав: "Дерев’яні храми в місті Мукачево і в селі Канора, що ще залишилися від цієї групи на Закарпатті, більше всіх відображають стиль бароко". Сучасний дослідник храмів Закарпаття Михайло Сирохман вважає, що святиня з Плоского "за красою рівна Шелестівській, але має свої індивідуальні риси. Форми її масивніші, що робить споруду більш суворою та монументальною". Мистецтвознавець Давид Ґоберман, з огляду на надзвичайну подібність обох споруд припустив, що їх звів один майстер-будівничий.

"Збудована в кінці XVIII ст., вона є зразком одного з найдосконаліших за формою типів лемківського храму, який розвинувся під впливом тридільних споруд та мистецьких принципів барокко з тридільних, оборонного типу церковсело Колодне. Його своєрідність полягає в тому, що квадратні чи гранчасті бані — неоднакової висоти: найнижча — міститься над вівтарем, потім набагато більша — над нефом, а над бабинцем найвища башта-дзвіниця. Велике число горизонтальних членувань, поєднаних з динамічною композицією об’ємів, робить лемківські храми самобутніми й мальовничими", — описав Покровську церкву відомий український письменник, художник і архітектор Григорій Логвин у книзі "По Україні". 

Мандрівка перша. Канора

За Чехословаччини на Закарпатті відбулося протистояння між греко-католиками та православними. Конфесійний поділ призвів до напруження, яке почало спадати тільки в кінці 1920-х років. У бурхливий для вірян період громада Плоского вирішила будувати більший, мурований храм. Для цього були потрібні великі кошти, які отримали від продажу парафіяльних ділянок і пожертв. Невдовзі прийняли рішення продати і дерев’яну церкву. Її придбала держава для православної громади села Канора біля Воловця.

Так почалася перша мандрівка церкви Покрови Пресвятої Богородиці із Плоского на нове місце. Зрубна конструкція храмів дозволяла переносити їх, розбираючи і збираючи там, де потрібно, за прикладом конструктора. Це була доволі поширена практика в Карпатах, а збудовані в одному селі дерев’яні церкви могли мати кілька подорожей впродовж своїх вікових життів. 

Частини Покровської церкви пронумерували і перевезли кіньми та залізницею. На світлинах чеського етнографа Вацлава Фабіана 1929 року видно приготовані для переміщення різьблені стовпчики та частини зрубів. У Канорі церкву встановили на мальовничому місці — пологому схилі гори. Перевезення й збір робили майстри з Міжгірщини. Вони ж встановили поряд з храмом дубовий хрест, а кам’яний, що стояв у Плоскому, залишився на тому ж місті.

Характеристики архітектурної пам’ятки навів у книжці "Крізь століття під Покровом Богородиці" дослідник Володимир Мороз. Церква завдовжки 16,2 м і завширшки 8,28 м. Квадратна у плані вежа-дзвіниця або ж "турня", як казали на Закарпатті, височіє на майже 20 метрів. Однією з особливостей храму, яка виділяє його серед багатьох інших церков лемківського типу, є однакова ширина західного зрубубабинця та центрального зрубунави, що на думку дослідників дерев’яної архітектури, є архаїчною рисою. Зазвичай бабинець на карпатських церквах вужчий від нави. Східнийвівтарний зруб церкви вужчий за обидва попередні, а його стіни зі сходу мають зрізані кути. Храм має невеликі прямокутні віконця, прикриті знадвору залізними кованими решітками у вигляді фігурних хрестів. З огляду на це всередині завжди панують півтіні, творячи особливу атмосферу умиротворення та молитви.

Урочистого вигляду церкві надає галерея-аркадаопасання з ретельно по-мистецьки різьбленими дерев'яними стовпцями, яка оточує західний та східний зруби з трьох боків. З боку вівтаря вона спирається не на стовпці, а на виступи опорних балок. Загалом призначення аркади не декоративне, а практичне: її покрівля мала захищати стіни будівлі від замокання під рясними карпатськими дощами. 

Вежа церкви з Плоского, на відміну від Шелестівської, не має відкритих голосниць — отворів, через які лунав передзвін. Їх закрили під час одного з ремонтів, спростивши композицію храму. Верх дзвіниці, як найвищої частини споруди, увінчує бароковий купол із глухим декоративним ліхтарем і кованим хрестом. Над центральним і східним зрубами облаштована шатрова покрівля. Візуально верхи обох цих зрубів мають вигляд зрізаних пірамід, на яких встановлені вишукані барокові куполи з маківками та кованими хрестами. Чітке наростання висоти верхів храму від сходу до заходу, до дзвіниці, надає йому динамічності — церква стремить в небо. А те, що покрівля храму, стіни і схили дзвіниці, а також дах галереї, обшиті ґонтом, посилює ефект монументальності.

Мандрівка друга. Пирогів

Володимир Мороз згадує, що під час Другої світової війни у Канорі сталася масштабна пожежа. Серед багатьох хат згоріла і фара місцевого священника. Тож він оселився у церкві. У бабинці храму облаштували кімнату, дещо змінивши інтер’єр: у південній стіні прорізали вікно, стіни оббили дранкою і покрили глиною. Відтак у радянські атеїстичні часи, які дісталися Закарпаття після 1944 року, аж ніяк не сприяли розвитку сакральної архітектури. Церква у Канорі потрохи занепадала. Це бачимо на фотографіях 1950-х та 1960-х років: на покрівлі видніються великі отвори, крізь які всередину потрапляв дощ. Частину дерева пошкодив грибок. У січні 1953 року святиню зняли з реєстрації діючих храмів. Однак 1964 року під керівництвом львівського архітектора Івана Могитича пам’ятку архітектури Карпат вдалося відреставрувати. На другому місці церква простояла ще майже сім років, поки покрівля знову не зіпсувалася.

Рік 1969. У селі Пирогів під Києвом почали формувати Національний музей народної архітектури та побуту України. Експонати,які мали представляти культуру всіх українських земель, збирали планово по регіонах й намагалися розташувати їх у наближеному до автентичного середовищі. Постала музейна зона "Карпати", в якій можна побачити, зокрема, будівлі із Закарпаття, Львівщини, Прикарпаття та Буковини. У 1973 році до Канори прибула музейна експедиція, яка обрала для музею церкву Покрови Пресвятої Богородиці. У 1976 році церкву обміряли, обстежили на зіпсуті частини. Того ж року закарпатська святиня подалася у свою другу подорож — до музею, де її відремонтували й розташували на схилі пагорба, під лісом, посеред експозиції "Закарпаття".

Частково вдалося зберегти інтер'єр церкви, який також вирізняється багатьма давніми рисами. Стіни всіх частин церкви плоскі, без розписів, що підкреслює їхню строгу гармонію. Стеля бабинця низька, вкрита дошками. Перехід звідти до нави оформлений у вигляді своєрідної арки в дереві з декоративними різьбленими стовпцями. На жаль, первісний іконостас церкви з Канори не зберігся цілим: від нього до наших днів дійшла тільки частина ікон, зокрема "Покрова" та ікони апостольського ряду із зображенням апостолів Петра, Андрія, Якова, Івана, Юди Тадея і Томи. На світлині чеського фотографа Богуміла Вавроушека бачимо багатий карниз автентичного іконостаса, опертий на чотири колони. Він був масивнішим за сучасний, завдяки об'ємнішим деталям.

Так, пройшовши крізь століття, і здійснивши дві мандрівки до нашого часу, лемківська пам’ятка архітектури із закарпатського села почала відроджуватися. У 1990-х роках біля зачинених дверей церкви, де розташували склад, люди збиралися на літургії. Понад 20 років тому у церкві знову пролунала греко-католицька літургія. Нині храм Покрови Пресвятої Богородиці є місцем, де гуртуються київські закарпатці.