«Бути "в часі" означає бути в усіх часах водночас». Історія роду Олександра Дубовика

У тіні дуба: ономастика і геральдика 

Козацький рід Дубовиків — один із найдавніших, зазначає Олександр. Його предки, скоріш за все, були річковими перевізниками, керували човнами, видовбаними з цільних стовбурів. Звідти й отримали свою назву. "Дубовики — Харони давнини", — гордо каже Олександр Дубовик, і видається, що роль медіатора між людським та божественним світами дуже йому личить. У своєму мистецтві він протягом усього життя послідовно вибудовує власну символічну систему, роздумує про людську природу та духовність, осмислює багатошарову реальність, яку спостерігає. Можливо, новим втіленням човна виступає для нього полотно, здатне провести глядачів емоційно-раціональним шляхом — ближче до себе самих.

Найцінніше свідчення, яке Олександр Дубовик нині має про свій рід — це сімейний герб, на якому зображені панцир, корона й підкова, а над гербом нависає розкішне крило, пробите шаблею. Художник сміється: "Значить, мої предки брали участь у битвах і встигли дещо накоїти протягом історії".

Історія предків, що безпосередньо вплинула на життя самого Олександра, починається з його дідуся по батьковій лінії Тадея. Він був розкуркулений (і не раз), свого часу йому довелося втекти від влади — і разом із родиною будувати нове життя деінде. Після довгих поневірянь півднем України Дубовики зупинилися в Милорадівці на Дніпропетровщині — на проміжній залізничній станції між Кривим Рогом і Верховцевим. У цьому однойменному містечку Тадей перевигадав себе і знайшов сенс у гончарній справі: створював не лише величезні макітри та дзбани, які мали більш практичне призначення для місцевої артілі, але й грайливих коників і баранців. Можливо тому, що життю, сповненому складнощів, потрібно було додати трохи краси — створити її власними руками.

Надламана гілка

<p>Дубовик Олександр. Автопортрет, 1948 рік</p>

Михайло Тадейович Дубовик, батько художника, також пішов шляхом мистецтва, але обрав своєю цариною не глину, а слово. У 20–30-х роках він був знаним українським поетом, учасником літературної спілки "Плуг", журналістом, коректором періодичних видань, вчителем. Коли Михайлові виповниться 31, вже в Києві у них із дружиною Марією народиться другий син. Назвуть його на честь приятеля батька та колеги по обʼєднанню — Олександра Довженка. А от передмову до довоєнної збірки віршів Михайла Дубовика напише інший його друг Максим Рильський.

З початком Другої світової війни сімʼя опиняється нарізно. Марія Дубовик, яка на той момент працювала завгоспом у дитячому садочку, завдяки колезі-шоферу вивозить Олександра та його старшого брата Сергія з Києва. Збори в дорогу тривали десь пів години. Взяти з собою майже нічого не вдалося — у маленький вузлик поклали лиш горнятко, ложку, один зошит із віршами з батьківського архіву. Решту записів чоловіка, що зберігалися вдома у великому кошику, Марія побоялася залишати в чужих руках: архів довелося спалити. Олександр пригадує, як сильно мати плакала дорогою в "полуторці" до Дарниці, залишаючи позаду своє мирне життя. На вокзалі їм вдалося застрибнути в рухомий склад Дарницького мʼясокомбінату та вирушити до Челябінська. 

Хоча сімʼї Дубовиків вдалося уникнути страхів війни, сталінські репресії дісталися до Михайла. У 1941 році його було репресовано за сфальсифікованою справою про контрреволюційну діяльність. За документами Михайла Дубовика розстріляли 7 липня 1941 року в Биківні, а реабілітували посмертно аж у 1954 році. Олександр пригадує: "Я дату батькового розстрілу в себе записав і запамʼятаю її на все життя. Нікому з тих, хто це зробив, не пробачу". Про справжню долю батька він дізнається лише в 1991 році, пʼятдесят років потому.

Завʼязь майбутнього

Повернулися Марія, Сергій та Олександр довгою дорогою крізь увесь Сибір до Києва вже в 1944 році. Спочатку жили в теплушці на станції "Київ-Товарний", а потім почалося звичне життя: навчання, робота, мистецтво.

Першу художню освіту Дубовик здобув у Київській середній художній школі імені Тараса Шевченка в 1948–1951 роках. Потім вступив до Київського державного художнього інституту (нині НАОМА)  на факультет станкового живопису. Серед його викладачів були Михайло Хмелько, Геннадій Тітов і Сергій Григор’єв. 

Після закінчення інституту художник отримав направлення на роботу до Воронцовської галереї в Криму, однак відмовився від цієї пропозиції. Він усвідомлював, що адміністративні та партійні обов’язки, пов’язані з посадою, не залишать йому можливості повноцінно займатися мистецтвом, тому обрав незалежний шлях і опинився поза офіційною системою, "на вільних хлібах". Можна припустити, що трагічна доля батька також стала для художника одним із чинників вибору шляху інтелектуальної свободи та відмови від офіційної ідеології.

На початку 1960-х років Дубовик активно брав участь у мистецькому житті Києва: став одним з ініціаторів створення молодіжного об’єднання при Спілці художників — "Ініціативної групи", першої в Радянському Союзі спроби самоорганізації молодих митців у межах офіційної художньої системи.

Одним із головних осередків творчої свободи стала майстерня Олександра Дубовика на території Києво-Печерської лаври. У 1960-х друзі жартома називали її "Лувром". Тут збиралися художники, письменники та інтелектуали, читали книжки, слухали музику, говорили про мистецтво й обмінювалися ідеями, які рідко знаходили місце в офіційному культурному просторі. Майстерня була не лише робочим місцем, а й своєрідною територією свободи — можливістю бачити світ ширше, ніж це дозволяла радянська дійсність.

Згодом цей горизонт розгорнувся ще більше. Через закордонні мистецькі журнали, репродукції, знайомство з європейським мистецтвом, а пізніше й подорожі до Голландії та Швеції Дубовик отримав нагоду побачити світ поза межами радянської ідеології. Цей досвід допоміг йому відчути себе частиною ширшого художнього процесу та остаточно утвердитися у власному творчому шляху.

На відміну від багатьох колег, художник не мусив чекати, поки хтось у Міністерстві культури вирішить, чи варта його виставка того, щоб статися. Олександр каже, що йому поталанило знайти власну "лазівку" для незалежної роботи. А коли виникала потреба в підтримці, поруч несподівано знаходилися добродії та спонсори, які допомагали втілювати його задуми. "Це — квантова позиція. Я нічого не очікую, але абсолютно нізвідки з’являються люди", — пояснює він. Проте майже два десятиліття він провів поза виставковим процесом. 

Криком дуба не зрубати

У 1984 році Олександру запропонували зробити першу персональну виставку в Союзі архітекторів. Натовп юрбився — усі хотіли поглянути на його роботи. Однак така увага стурбувала керівництво Союзу архітекторів, тож довелося вдатися до засобів протидії: спочатку нашвидкуруч організували конференцію, яка перешкоджала доступу до зали з роботами, а потім влаштували незапланований ремонт. 

Після завершення терміну виставки Олександр прийшов за своїми роботами й побачив, що всі полотна зрізані з рам, деінде подряпані та лежать просто на підлозі.

— Видите у входа грузовик? — запитав хтось із керівництва. — Грузите туда свои холсты, и чтобы  мы больше вас здесь не видели.

Там його більше і не бачили. Наступна "персоналка" митця відбулася вже в Мюнхені. За кордоном, у Європі та США, в Олександра було кілька виставок, навчань та реалізованих монументальних проєктів. Там знаходились і колекціонери й дослідники його творчості. Але Дубовик завжди повертався додому, до Києва, до своєї прикрашеної картинами та сповненою книгами оселі, де досі створюються всі його найважливіші роботи, де у 2019 році був написаний його маніфест "Білий букет".Тут же з 2019 року збереженням творчості Олександра Дубовика активно займається Stedley Art Foundation.

Олександр Дубовик завжди був вірним внутрішній свободі, інтелектуальній незалежності та переконанню, що мистецтво має бути простором складного і сміливого мислення. Ця сміливість залишається з художником і до сьогодні: на початку повномасштабного вторгнення Олександр Дубовик не покинув своє місто, і продовжував працювати під перші звуки сирен та вибухів. Доробок митця вписаний і в загальне культурне полотно столиці: центральний знак його творчості Букет став офіційним символом щорічного фестивалю високого мистецтва Bouquet Kyiv Stage.

Оглядаючись назад, можна побачити, як попри все родина Дубовиків змогла поєднати в собі глибоке українське коріння, інтелектуальну спадщину та досвід протистояння тоталітарній системі через збереження внутрішньої автономії. Бути людьми — та творити свою реальність, щоб бути її активними діячами, тією інтелектуально-естетичною силою, що рухає думку вперед. 

Сьогодні ж, у 2026 році, ми маємо змогу подивитися на увесь довгий шлях Олександра Дубовика, досі здатного рефлексувати складну реальність навколо, не втрачаючи при цьому своєї життєрадісності та мудрості. Виставковий проєкт "Лабіринти значень. Олександр Дубовик" представить в одному просторі понад 250 творів художника з державних музейних і приватних колекцій України, а також найновіші, написані митцем уже під час повномасштабної війни. 

Адже допоки маятник української історії хитається між війнами, репресіями та періодами особистої свободи, мистецтву — і Дубовикам у ньому — бути!