Букварик у горах, або як постала шкільна наука на Закарпатті століття тому

Витоки шкільництва на Закарпатті

Століття тому Конституція Чехословаччини декларувала, що всі народи країни рівноправні у її політичному, соціальному та культурному житті. Це створило нові умови для розвитку культури Закарпаття (на той час – Підкарпатської Русі), яке останнім увійшло у склад новоствореної республіки. Але матеріальні умови розвитку різнилися. На час формування Чехословаччини, інші народи вже мали досить високий рівень освіти, розвинену міську інфраструктуру, численний прошарок інтелігенції. На такому фундаменті якісніше розвивалася освіта, література, мистецтво, архітектура. Натомість Закарпаття помітно відставало.

Та входження краю до республіки з демократичними установами створювало незрівнянно кращі умови для відродження шкільництва і культури закарпатських українців та інших національних меншин, ніж у період австро-угорського панування. Щоб активізувати освітній процес, реформами запровадили обов’язкове навчання у початковій школі. Дослідники наводять дані, що наприкінці 1919 року на Закарпатті уже працювало 475 початкових шкіл, зокрема 321 з українською (руською) мовою навчання, 83 з угорською, 22 з чеською і словацькою, 7 з німецькою, 4 з румунською та 38 з двома мовами навчання. Серед початкових шкіл були 84 державні, 16 общинних та 248 парафіяльних.

На рубежі 1920–1930-х років у Чехословаччині здійснили шкільну реформу. Загальна шкільна повинність поширювалася на дітей Підкарпатської Русі віком від 6 до 14 років. Поступово вводили нові предмети і шкільні програми, видавали підручники і посібники. Водночас держава збільшила фінансові ресурси для покриття видатків на розвиток шкільної інфраструктури. Кількість шкіл, у яких навчалися близько 80% дітей краю, у 1938 році сягнула рекордної кількості — 803 навчальних заклади з різними формами навчання. Неписьменність різко скорочувалася, культура населення зростала.

<p>Урок фізкультури у селі Синевир, 1925 рік</p>

Успіхи були очевидними, але були і чималі труднощі, переважно в сільських верховинських школах. Бракувало шкільних приміщень, кваліфікованих учителів, підручників, шкільного приладдя. У гірських селах і присілках учні масово не відвідували школу. Там, де населення жило віддалено один від одного, діти відвідували курси. Успішність була низькою. Причиною пропусків занять було і тяжке матеріальне становище батьків. Учитель-емігрант, підполковник Армії УНР, дорадник Гетьмана Павла Скоропадського Антін Кущинський, який викладав на Рахівщині у 1930-х роках, у своїх спогадах зауважував важке становище закарпатської шкільної молоді: «З одного боку стояла школа зі своїми, або й чужими, учителями, із другого — вікова традиція, яка вказувала селянам виховувати своїх дітей на землі твердою працею з молодих літ, не розпещувати дитину висиджуванням у шкільних лавках або під оборогом — із книжкою в руках. Ніяке читання, за виїмком церковної книги, не уважалось необхідним чи корисним! "Наш дідо не ходив у школи, я не ходив, і тобі не треба!" — таке було загальне правило. Воно перерішувало долю молодої людини в карпатському селі».

Шкільні реформи давали значні результати, але новій владі так і не вдалося вирішити мовне питання, забезпечити школи власними приміщеннями, позбавити сільські громади необхідності утримувати школи, заборонити невідвідування дітьми школи у релігійні свята. 

Про це згадує закарпатський дослідник Станіслав Аржевітін. У 14-му номері газети "Нова Колочава" за 2009 рік він пише: "На шкільний процес у часи Чехословаччини негативно впливала відсутність у школі дітей під час посівних робіт та у період жнив, а також через постійні інфекційні хвороби, під час повені й у великі снігопади. Це не давало можливості проводити навчання системно. Постійно можна було спостерігати, коли одного дня приходять одні учні, іншого — другі. Для одних учнів урок був уперше, інші могли вивчати матеріал втретє. Внаслідок великої смертності і захворюваності дітей у ранньому віці дуже повільно збільшувалась кількість учнів. Поганий стан справ на Закарпатті був зі шкільними приміщеннями, особливо у гірських районах. Хоча влада, як правило, примушувала передавати приміщення церковних шкіл у користування державним школам, все ж таки більшість шкіл були розташовані у звичайних сільських хатах".

Аржевітін наводить звітні записи шкільного інспектора, які дають можливість уявити атмосферу тогочасних підполонинських шкіл: «…Найбільші класи в орендованих старих хатах — це 4–5 кв. м, де розміщуються 40–60 учнів. У кімнаті тимчасова залізна пічка "бубон" за 25 крон. За одну годину учні використовують повітря так, що при відкритих вікнах влітку важко дихати. Взимку просто неможливо довго перебувати в приміщенні. Оскільки на Верховині населення харчується рослинною їжею (квасоля, картопля, цибуля, часник, перець), то такий запах іде від учнів та їхнього одягу, що у деяких незвичних на це вивертає шлунка. Мокрий одяг, шапки, хустки, черевики зазвичай взимку видають такий запах, що довше, ніж годину, в класі бути неможливо. Якщо відкрити на перерві вікна і двері, то з класу вивітриться і тепло. Такий ось є стан шкільних будов!».

Шкільний кадровий голод

Поступово початкова школа стала ґрунтом для розвитку на Закарпатті системи середніх шкіл, які називали горожанськими або ж "горожанками". За 20 років чехословацької влади у краї було відкрито 21 горожанську школу з руською (українською) і 23 — із чеською мовами навчання (у яких дітей навчали відкомандировані й найняті вчителі з Праги та інших міст Чехословаччини). Ці заклади відвідувало понад 11 тисяч юнаків і дівчат. Популярними були горожанки в Ужгороді, Мукачеві, Хусті, Берегові, Тячеві, Ясінях, Великому Бичкові, Великому Березному, Перечині, Воловці та інших містечках і селищах. Зміни і зрушення у середній освіті репрезентували гімназії, учительські семінарії, технічні училища. Українські гімназії діяли в Ужгороді, Мукачеві, Берегові, Хусті.

Питання вищої школи на Закарпатті у 1920–1930-х роках не було вирішене. Обдарована молодь краю навчалася у вишах Праги, Братислави, Брно, Кошице, Будапешта, Відня, Рима, Берліна. Це були переважно майбутні викладачі гімназій, лікарі, вчені різних галузей наук. Вони отримували стипендії і вчилися на тих засадах, що й чехи та словаки.

Діти були спраглими навчання. Згаданий учитель Антін Кущинський, який емігрував на Закарпаття й учителював у школах сіл Кевелівнині частина села Кваси та Кваси на Рахівщині, у своїх спогадах згадував: "Я застав 1935 року в гуцульському селі дітей, жадібних книжки, жадібних дізнатись про все на світі. Дітей, які у вісім, чи десять років, не мали нічого, крім букваря, читанки, діравого батькового капелюха і, може, ножика-чепіля за одну чеську корону. Ці діти були готові вкрасти із школи любу книжку, ілюстровану й без ілюстрацій, занести її, як лисиці, у своє сховище і читати крадькома – в оборозі, або в пасіці, навіть при місячному світлі! Читати й тоді, коли вони не годні були майже нічого зрозуміти...".

Щоправда, можна було простежити і "тиху чехізацію" народної освіти Закарпаття. Наприклад, для 450 тисяч українців влада утримувала 4 гімназії, а для 35–40 тисяч чехів і словаків — 5. Року 1932-го навіть міністр освіти Чехословацької республіки Іван Дерер визнав нездоровим у шкільній політиці штучне насадження чеських шкіл за рахунок шкіл з українською мовою навчання. Чеські школи перебували у привілейованому стані, хоча здебільшого їх відвідували діти євреїв. І це не дивно, адже для комплектування тієї кількості чеських шкіл, що швидко з’являлися у краї, бракувало дітей чеської чи словацької національностей, які там проживали. Та незважаючи на це, кількість таких шкіл зросла, до навчання залучали все більше дітей, будували шкільні приміщення. В учительських семінаріях Ужгорода, Мукачева та Хуста за спеціальними навчальними планами готували вчителів молодших класів і предметників для старших класів.

Проблема педагогічних кадрів на Підкарпатській Русі в 1920–1930-х роках була однією з найскладніших. За часів Австро-Угорщини значна частина вчителів була змадяризована й української мови не знала взагалі, або ледве її розуміла. Після розпаду імперії, в нових українських школах ці педагоги просто не могли працювати. Упродовж 1919-го з роботи звільнили 428 сільських і міських учителів, що становило майже половину всіх педагогів краю. Тож їх не вистачало в уже існуючих школах.

Проблему забезпечення шкіл кадрами вирішували двома шляхами. Один із них підказав Йосиф Пешек — чех, який працював головним інспектором шкіл Підкарпатської Русі в 1919–1924 роках. Він запропонував запросити спеціалістів із Галичини, і протягом першої половини 1920-х років на Закарпаття прибули сотні галичан, освічених фахівців, які працювали в гімназіях, учительських семінаріях, сільських народних школах. Більшість із них мала проукраїнську орієнтацію. Чимало емігрантів стали прибічниками видатного й авторитетного закарпатського педагога і священника Августина Волошина.

Але задум Пешека не давав можливості повністю вирішити проблему педагогічних кадрів. Його наступник Йосиф Шімек, також чех, відмовився від послуг галичан, натомість запрошував на роботу представників чеської інтелігенції, колишніх легіонерів, серед яких частина була русофільської орієнтації. Крім того, у школах працювало чимало українських (переселенці з Радянської України) та російських емігрантів. Тож склад педагогів був дуже строкатим.

До вирішення питання кадрового голоду шкіл долучився і освітянин, викладач семінарії Августин Волошин, який добре розумівся на проблемі. Він запропонував забезпечувати сільські та горожанські школи кадрами з учительських семінарій. Щорічно, на межі 1920–1930-х років, Ужгородська півче-учительська семінарія, Ужгородська жіноча учительська семінарія та Мукачівська семінарія забезпечувала школи 140–150 учителями. Це були цінні кадри, адже більшість із них були місцевими й добре знали особливості культури, специфіку населення, і були готові працювати з молоддю. Невдовзі вони становили основу вчительства краю. Впродовж 1919–1932 років 916 русинів-українців отримали спеціальність учителя й працювали в шкільних установах. Року 1938-го в початкових школах викладали 3320 вчителів, які навчали понад 145 000 учнів.

Лінійкою по долоні, "мовний вавилон" і надірвані вуха

Попри значний поступ шкільництва на Закарпатті у міжвоєння ХХ століття, дуже негативно впливала на розвиток народної освіти та загалом на навчально-виховний процес у школах, гімназіях і семінаріях так звана "мовна дискусія". В процесі боротьби за етнонаціональну орієнтацію автохтонного населення краю виникло непросте мовне питання трьох течій — українофільської, русофільської та руської, або ж русинської.

Українська мова у першій третині ХХ століття мала декілька літературних норм та правописів, які відрізнялиcя один від одного. Українські землі були розділені між кількома державами, і можливості розвитку української літературної мови були різними в кожному з регіонів. Тож у початкових школах, відкритих у Підкарпатській Русі після 1919 року, використовували русинську мову як мову викладання. У середніх школах послуговувалися або українською (з етимологічним написанням як у другій половині ХIХ століття в українських школах Галичини), або російською мовою. Для таких загальноосвітніх шкіл український мовознавець Іван Панькевич видав спеціальну граматику, яка була затверджена Міністерством освіти в 1922 році. Це викликало невдоволення русофілів, тому граматика Панькевича не здобула загальної оцінки. Опоненти українства натомість пропагували власну граматику, яку запропонував Євменій Сабов у 1924 році. Вона ґрунтувалася на російській мові з доважком місцевого діалекту.

Житель селища Ясіня Василь Попадюк, будучи школярем у 1930-х роках, таким запам’ятав освітнє мовне середовище: «Управителем народної школи в Ясіню за весь час чеської влади був мадярон і русофіл в одній особі Іван Писулька. Навчальною мовою у нас і в багатьох карпатських селах було так зване "язичіє". Це була мішанина церковно-словʼянської мови з місцевими діалектами, пересипана ще й мадяризмами і, вже за чехів, русизмами, які мали служити чехам політичним аргументом "вирівнювання конфлікту", а фактично відтягуванням декларованої автономії Закарпаття на пропаще... Цей мовний експеримент послужив нашому сатирикові із Требушаннині село Ділове Маркові Бараболі скомпонувати незабутні вірші: "Ми вперед нагнали дело, кельо нужно, кельо вельо". Такий стан калічення нашої мови в карпатських школах нівечив душу нашого шкільного доросту».

Таким чином у школах виник "мовний вавилон". Чехословацький уряд не залишався осторонь від дискусії, що точилася між українофільською, русофільською та русинською орієнтаціями. Відтак надавав підтримку по черзі кожній із них, зупинившись у середині 1930-х років на останній. Владі видавалося, що перші дві створювали претензійність для територіальної цілісності Чехословаччини. Русофільські і проукраїнські організації поступово збільшували кількість своїх читалень: "Общество імені Олександра Духновича" (русофіли) у 1929 році — 192 читальні, у 1937-му — 297. Організація "Просвіта" (українофіли) в 1929 році — 92 читальні, у 1937-му – 253. У 1930 році віце-губернатор Підкарпатського краю Антонін Розсипал видав наказ, яким зобов’язував шкільних інспекторів послуговуватися в офіційному листуванні чеською мовою, оскільки, мовляв, питання мови на Закарпатті ще й досі не розв’язане.

Очевидно, що така мовна ситуація позначалася і на школярах. Так про навчання у 1920-х роках згадував житель села Росішка, що на Рахівщині, Микола Петрюк: «Перший і другий шкільний рік1922–1923 були дуже бідненькі. Переважно вчив нас дяк. Нашим підручником був тоді "Буквар для народної школи". Пізніше ситуація унормувалася, до школи стали приходити професійні вчителі. Це були переважно старші люди, говорили вони якоюсь дивною мовою, якої ми не розуміли. Були дуже строгі. У випадку, коли хтось з нас провинився, карали від 5 до 25 разів прутом або лінійкою по долоні, або ж висипали на підлогу лущений милайкукурудзу і примушували ставати на коліна. Милай дуже боляче вгризався в коліна. Це була універсальна кара, тямлять її й лужани, і требушанські, й берлебаські "руські ученики", але це скоро забувалося, бо за мадярів бували ще й надірвані вуха, які висіли, як у лилика! Тепер вже того не було. Але якось наші учителі не цікавилися ні нами, ні родичами, ані справами самого села! Правда, бували серед них такі, які пробували нас збаламутити чужою мовою, мабуть, російською. Але у нас це не вдалося, бо батьки організували протестаційну делегацію до шкільного інспекторату в Рахів з проханням забрати учителя, який не вчив нас нашою рідною мовою. А в Рахові сиділо ще багато мадяронів, які не допускали в школу живого слова і настоювали на "язичію". Але прийшли згодом молоді вчителі, які розмовляли нашою мовою. Прийшла в село й граматика Івана Панькевича».

Між Скіллою і Харібдою

Дивлячись на формування освітнього процесу і шкільництва на Закарпатті століття тому, можна зауважити, що входження краю до складу Чехословаччини — демократичного простору — дало змогу відчути закарпатським українцям дух свободи. Здобуваючи освіту, громадяни активно долучалися до суспільно-політичного життя регіону, відчули себе справжніми господарями на своїй землі. Неабиякі успіхи з’явилися в культурі й системі шкільної освіти. Політика чеської влади була досить лояльною і не пригнічувала етнічних та національних прав жителів Закарпаття. Навпаки, вона давала простір для розвитку освітнього і культурного життя місцевих українців та громадян інших національностей, сприяла усталенню та поширенню української школи.

Деякі прорахунки в політиці Чехословаччини стосовно освіти не могли затьмарити ті успіхи, яких досягла Підкарпатська Русь на освітній та культурній ниві у період міжвоєння ХХ століття. Та уже наприкінці 1930-х років і в середині 1940-х Закарпаття (Підкарпатська Русь, Карпатська Україна) як адміністративно-політична одиниця вступило у фазу кризи й опинилося між Скіллою і Харібдоювираз, що означає безвихідне становище, коли неминуча загибель загрожує відразу з декількох сторін. Насамперед відбувся двоетапний перехід від державно-правових засад демократії чехословацького зразка до угорського авторитарного типу політичного режиму (в листопаді 1938 і березні 1939 років), а згодом до класичного тоталітаризму в умовах СРСР (із жовтня 1944 року).

У 1938–1939 роках разом із чехословацьким військом із Карпатської України емігрували не менше 40 тисяч осіб, зокрема чеська й українська інтелігенція та середньошкільна молодь. Русофіли поспішили ствердити офіційний статус "руського языка"російської мови. Але до них владні структури Угорщини ставилися прохолодно. Проходила інтенсивна чистка у процесі підбору та розстановки вчительських кадрів. Зі шкільництва звільнили всіх українських емігрантів й учителів з проукраїнськими поглядами, що прийшли сюди з жовтня 1918 року. Працювати в школах мали право лише представники російської еміграції. У 1940 році світ побачив підручник для середніх шкіл "Грамматика угрорусского языка", а з 1941 року видання Підкарпатського товариства наук "Грамматика руського языка" Івана Гарайди стало шкільним підручником. У запропонований алфавіт було додано 34-ту букву — граматичний знак "ъ" (йор). Таке нововведення було схвалене до обов’язкового вживання у всіх школах Підкарпаттяназва тогочасної території Закарпаття у складі Угорщини. Міністерство освіти і культури запровадило цю граматику у всіх школах Угорщини з руською мовою викладання.

За угорською політикою на Підкарпатті у галузі освіти спостерігала закарпатська діаспора і політична еміграція. У березневому випуску празької газети українських націоналістів "Наступ" за 1940 рік інформували читачів: «…причиною покидання школи є також неможлива мова навчання в так званих русских класах. Більше чим 60% предметів учать учителі виключно по мадярськи (історія, географія, фізика, природа, числення), а решту предметів неможливим мадярсько-русским язичієм. Ніяких книг в горожанських школах немає. Українські та "карпаторуські" (панькевичівка) попалили й учбовий матеріал диктують оцим нечуваним язичієм».

Після Другої світової війни для шкільництва радянського Закарпаття розпочався новий, 45-річний етап. Наприкінці 1946 року в області скасували попередню систему закладів освіти — народні та горожанські школи, гімназії, учительські та духовні семінарії. Замість фактично європейської моделі запровадили радянську: початкові, неповні середні (семирічні) та середні школи. У 1946–1947 навчальному році в Закарпатті функціонувало 558 початкових шкіл, з яких 182 щойно відчинили свої двері. За парти сіли майже 50 тисяч учнів, половина з яких раніше не мала можливості навчатися через нестачу вчителів і шкіл. Інструментом вирішення кадрового питання, і водночас радянізації краю, стала кадрова політика "трудових десантів". Відтак на Закарпаття спрямували 2700 україно- і російськомовних учителів, які походили з центральних і східних регіонів Радянської України.