Відродження Відродження

Сусідство ката та жертви

Приблизно 20 осіб, переважно жінок, рушають центральною алеєю Байкового цвинтаря. Вони несуть сміттєві пакети, граблі, дротяні щітки, фарбу та пензлики. Більшість із них — це слухачі подкасту "Запах слова" від Hromadske, який ведуть літературний критик Євгеній Стасіневич і комік Сергій Чирков. 

Проходячи біля могили Володимира Сосюри, волонтери помічають, що вона засипана сухим листям. Використовуючи засохлі букети квітів як віники, вони швидко наводять лад. Так само від листя очищають надгробок Михайла Грушевського. 

— Андрій Малишко жив у будинку і страшно пив, — розповідає одна жінка. — Якось до нього в хату завели коня, і коли він п’яним його побачив, то дуже перелякався. Після цього перестав пити. 

— Це був Анатолій Дімаров, — уточнює особу рятівника-жартівника ще одна жінка. 

Обговорюють інших літературних постатей, похованих на центральній алеї: Юрія Смолича, що відзначився активним стукацтвом, Олександра Бойченка — дядька Валерія Лобановського, який став "українським співцем комсомолу".

Надовго зупиняються біля могили Григорія Епіка, яка також притулилася при центральній алеї. Купа листя і гілок завалили підніжжя пам’ятника. 

Епік був головним редактором видавництва "Червоний шлях", членом ВАПЛІТЕ. Року 1934 його заарештували у сфабрикованій справі про "контрреволюційну націоналістичну організацію". Під тиском чекістів він зламався, визнав вину в надуманих звинуваченнях. Це не допомогло — 1937-го його розстріляли в урочищі Сандармох. Через два десятиліття реабілітували "за відсутністю складу злочину". Тіла відшукати не вдалося, тому на Байковому встановлено кенотаф. На вершині пам’ятника — скульптура письменника та його сина Ромена. Між двома головами утворилася тріщина. 

1934 – 1937 – 1956 

Навпроти Епікового кенотафа розташована могила Михайла Хаєта, чекіста, який вів "слідство" проти письменника та його колег. Помер він 1956-го — тоді ж, коли реабілітували його жертву. 

Частина волонтерів залишається розчищати занедбаний пам’ятник Епіку, решта йде шукати умовне поховання Євгена Плужника. Дорогою надибують могилу письменниці Наталі Забіли (померла 1985-го). Вона похована третьою на двомісній ділянці — між сином від першого шлюбу Тарасом Божком (помер 1971-го) і своїм другим чоловіком, художником Дмитром Шавикіним (помер 1965-го). Усі три плити підписані російською мовою. 

Плужника шукають довго. Врешті віднаходять. Цей поет також був засуджений, розстріляний і реабілітований. Його дружина емігрувала. Кенотаф розташований поряд із могилою сестри Марії Юркової, яка і клопоталася про реабілітацію. Такі самі лаконічні мармурові таблиці, як і в Забілої, але імена вибиті українською. Пам’ятник заріс чагарником, парканець, який його обгороджує, облущився. Тут залишається ще частина волонтерів, решта йде упорядковувати могилу Валер’яна Підмогильного. Це — третій кенотаф Розстріляного відродження на Байковому з тими самими основними датами: 1934 — арешт, 1937 — розстріл, 1956 — реабілітація. 

— Останнім часом перевидано аж сім книжок Підмогильного, — каже Євгеній Стасіневич, який також бере участь у прибиранні. — Але це — тільки перший етап, кількісний. Хтось відкриває для себе цього автора, хтось перечитує, але монографій поки що немає, серіалів і фільмів також. Процес осмислення має розгортатися. Важливо, щоб із цих письменників не створювали культу. Не має бути бронзовіння чи недоторканности для критики. Пам’ять і стан могил ніяк не повинні корелювати з тим, що ми маємо інтерпретувати й переінтерпретовувати.

— Чому так зріс інтерес до Розстріляного відродження серед українців? — запитую Євгенія. 

— Ледь не щодня з’являються все нові жертви російської агресії. Тож нам важливо вшанувати й попередніх жертв. Але мене дратують твердження, ніби цих авторів "дістають із небуття". Не таке вже й небуття, роботу цю вели давно. Є якісь фігури, які досі потребують підсвічення, але перший ряд нам відомий.

"Не в нашій компетенції"

Головний цвинтар Києва закладений 1834 року на землях, які належали російському генералу Сергієві Байкову, і згодом був названий його прізвищем. Цвинтар був міжконфесійним – мав лютеранську, юдейську, православну та католицьку секції з окремими вхідними брамами. У радянські часи Байкове кладовище здобуло статус центрального некрополя столиці, тут ховали комуністичну еліту, облаштували крематорій і колумбарій.

На цвинтарі нема нормальної схеми навігації. При вході стоїть великий план, який проспонсорували польські бізнесмени. На ньому позначено могили родини Ідзіковських, що мала польську книгарню у Києві, польського художника Вільгельма Котарбінського, Лесі Українки та Богдана Ступки. Решту поховань доводиться шукати самотужки. 

— Після успішного прокату фільму «Будинок "Слово"» ми вирішили публікувати матеріали про письменників та митців Розстріляного відродження, — розповідає головна редакторка Hromadske Христина Коціра, доки волонтери підмальовують кенотаф Валер’яна Підмогильного. — Склали список імен, серед яких опинився і Валер’ян Підмогильний. Коли я знайшла його могилу, була шокована. Про нього багато говорять, записують подкасти, цитують роман "Місто", а поховання — у жалюгідному стані. Стало прикро за нас усіх. 

Журналістка Майя Орел відшукала могили інших письменників, про яких готувала тексти. Тоді й виникла ідея влаштувати волонтерське прибирання. 

— Ми хотіли, щоб цим займалися державні інституції, — продовжує Христина. — Писали запити в міську адміністрацію і Міністерство культури. Отримали таку відповідь: "Ці могили не є пам’ятками історії, культури чи архітектури, тож не перебувають у нашій компетенції". Але ви ж бачите, скільки тут поховань, навіть пройти важко. Мабуть, вони не мають на це ані фінансових, ані людських ресурсів. Авжеж, така ініціатива не може бути разовою. Було б добре, якби різні установи взяли собі по три-чотири могили й регулярно впорядковували їх.