П'ятихатки. "Катинь" під Харковом

17:17, 4 липня 2022

П'ятихатки 1960

Масові вбивства польських військовополонених у часи радянського режиму асоціюють із російським селом Катинь біля Смоленська. Проте місця страшної масакри є і на мапі України. 4302 вбитих пострілом у потилицю, закопаних у лісі під Харковом, перемелених буром, залитих хімікатами і замаскованих новонасадженим лісом. Пів століття радянська держава приховувала правду про П’ятихатки. А розкрили таємницю місцеві підлітки. Ненавмисне. Були певні, що знайдені людські останки – справа рук нацистів. Так стверджувала радянська пропаганда. 

stehk.jpg

Павло Стех

журналіст

Розрита могила

Надворі була тиха й тепла погода. У небі ліниво висло сонце, дні ставали все довшими. Календар нагадував про початок літа 1969 року та щасливі місяці канікул попереду. Група школярів селища П’ятихатки домовилася піти погуляти до густого мішаного лісу, який відокремлював їхні будинки від решти міста. 

Pyatykhatky

В'їзд до селища П'ятихатки з боку Харкова

Фото: Павло Стех

Хлопці гуляли та гралися поміж дерев, повільно рухалися лісовою стежкою, яку тут усі називали Чорною дорогою. Сергій Пєшков та Діма Стьопін були однолітками. 

pyatykhatky

Окуляри, які знайшли у Харківському лісопарку

Фото: muzeumkatynskie.pl

Поруч із ними ішов на рік старший хлопець, із шостого класу, — вічно мовчазний та відлюдькуватий Вітя Круглих. Діти йшли собі дорогою і наткнулися на розкидані кістки та прострелені черепи. Взяли кілька ґудзиків із дивним гербом, перстень і повернули додому.

Так каже Сергій Пєшков. Тепер йому за 60 і він неохоче згадує про те далеке літо. "Ми нічого не копали! Могил не розривали — все було назовні", — виправдовується пан Сергій так, ніби й досі учень середньої школи. 

Наголошує він на цьому, бо в розсекречених архівах Комітету державної безпеки знайшли документи, які подають трохи іншу версію того дня: "2 червня 1969 року від довіреного “Зеленського” був отриманий сигнал про те, що в лісі недалеко від селища П’ятихатки (на північній околиці Харкова) невідомі особи розрили могилу масового поховання людей". А земля навколо неї була позначена провалинами ґрунту діаметром пів метра, одна поряд з іншою. Загалом 112 таких заглибин, як нарахували спецслужбісти. 

pyatykhatky

Порцелянова чашка, знайдена у Харківському лісопарку

Фото: muzeumkatynskie.pl

Після доносу місцеві кадебісти швидко знайшли школярів і провели з ними виховну бесіду. "Приїздили з КДБ, щось нам розповідали, наказували нікому нічого не говорити про знайдене у лісі", — пригадує Сергій Пєшков. Архівні документи свідчать, що серед дитячих знахідок були: обручка, кілька золотих зубних коронок та кілька ґудзиків з польським гербом. 

Жителі П’ятихаток знали про це місце: тут час до часу знаходили то кістки, то одяг. Але і малий Сергій з однокласниками, і їхні батьки вважали, що це сліди злочинів німецьких нацистів. Цю версію поширював КДБ. Начальник харківського облуправління КДБ Петро Фещенко доповідав: "При виявленні “чуток” про походження могил нами будуть застосовуватися заходи з дезінформації". 

Інформація про чергову знахідку та реакцію на неї спецслужб поповзла поселенням. До зазначеного місця потягнулися нові копачі. Той самий Фещенко скаржився своєму керівникові на підлітків, які продовжують нишпорити на могилах. Робили вони це навіть попри виставлений міліційний пост. 

Тоді органи вирішили огородити територію "колючим дротом в чотири нитки" і "ліквідувати спецоб’єкт за допомогою хімікатів". Для місцевих підготували дві легенди. Перша, яку вже всі чули, про нацистів, які розстрілювали тут своїх дезертирів та хворих на тиф і холеру. Мовляв, хвороби страшні, тому обнесення парканом — піклування про населення. Згідно з другою легендою, тут мають почати будівництво закритого об’єкту КДБ. І все це для того, щоб ані діти, ані їхні батьки не роздумували, чому на ґудзиках польський герб?

pyatykhatky

Бритва для гоління, яку знайшли у Харківському лісопарку

Фото: muzeumkatynskie.pl

"Садівники" та "ландшафтні дизайнери"

У щонайкоротші терміни розробили і схвалили план "ліквідації об’єкта". На роботи виділили 10 тисяч карбованців, сформували групу з 10 осіб. Серед них - троє механізаторів, для яких виписали два трактори "Білорусь" з устаткуванням для буріння свердловин. 
 Якщо спробуєте уявити собі той час, який одні назвали періодом "розвиненого соціалізму", а інші — "застоєм", то ось вам ілюстрація. Лісом, де таємно поховані у великих ямах кілька тисяч людей, їздять трактори і бурять землю. Поміж дерев, обмотаних по периметру колючим дротом, велетенські свердла перемелюють кістки, землю та пам’ять. Так діти вбивць, не готових говорити правду, також ставали співучасниками злочину.

Після буріння могил на територію "об’єкту" завезли 13 тонн гідроксиду натрію. Для роботи з небезпечними хімікатами видали проґумовані комбінезони, чоботи та рукавиці. Після хімікатів ями засипали свіжим ґрунтом та створили новий ландшафт. Дерева та кущі перетворювали цю понівечену територію на пейзаж, масові поховання та гідроксид натрію залишали його отруйним.

pyatykhatky

Територія Музею жертв тоталітаризму у Харкові

Фото: Павло Стех

Місця, де вбивці ставали "садівниками" чи "ландшафтними дизайнерами", австрійський письменник Мартін Поллак називає отруєними пейзажами. "Я маю на увазі місця масових убивств, які залишаються схованими від світу, — пояснює автор в однойменній книзі "Отруєні пейзажі". — Після різанини вбивці вживають усіх заходів, щоб приховати сліди. Прибирають свідків, засипають все родючим ґрунтом, дбайливо висаджують дерева. Вони хочуть, щоб зникли не лише тіла, але й могили, щоб вони буквально розчинилися у пейзажі". 

 Логіка в такому знищенні могил проста — в меморіальних місцях люди згадують не лише про жертв, а й про вбивць.

Шопен у Старобільську

Спецслужбам було що приховувати і від своїх співгромадян, і від світової спільноти. Насправді навесні 1940 року в лісі неподалік Харкова поховали кілька тисяч польських військовополонених. Хоча правильніше сказати — заховали, оскільки тіла сюди привозили ночами з центру міста й поспіхом скидали до спільних могил. 

 Шлях поляків до Харкова був довгим. Почався він наприкінці літа 1939 року з укладення пакту Молотова-Ріббентропа та погодження додаткового секретного протоколу. Останній ділив тодішню Польщу між Німеччиною та СРСР. Невдовзі, у вересні, радянські війська увійшли на територію Західної України і Західної Білорусі. 

Майже 250 тисяч поляків стали заручниками нового режиму. Більшість із них відпустили. Решту загнали до товарних вагонів та повезли на схід. Так у Старобільський табір доправили приблизно 11 тисяч осіб — солдатів, офіцерів, чиновників, поліцейських, журналістів, лікарів. 

"Привезли нас до Старобільська на початку жовтня. Уже лежав густий сніг. Оточили поліцейськими собаками і повели розмоклим снігом убогими вулицями, між міськими будинками, між бідними, соломою критими глиняними хатами. Вискочив якийсь хлопчина, швидко передав нам кавуна і втік". Так полонений Юзеф Чапський, польський художник та письменник, згадував прибуття до Старобільська. Його спогади згодом стануть одним із джерел для фільму Анджея Вайди "Катинь", який вийшов аж 2007 року. Батько видатного польського режисера був одним із тих, кого стратили в харківських підвалах НКВС. 

pyatykhatky

Хрести над місцями масових поховань

pyatykhatky

Частина меморіалу на території Музею жертв тоталітаризму у Харкові

Прибувши до Старобільська, ув’язнених розмістили у колишньому жіночому монастирі. У таборі понавішували гучномовців, із яких лунали постійні пропагандистські програми. Проте інколи полякам вмикали Шопена. А інколи влаштовували кіносеанси з обов’язковою політінформацією. Була на території монастиря і своя "Філармонія" — так називали один із будинків. По сусідству стояли "Морг" та "Цирк". У "Цирку" 11 листопада 1939 року в’язні таємно святкували День незалежности Польщі. Із чорних дощок нашвидкуруч зробили хрест і поспіхом провели 15-хвилинний молебень. 

Наприкінці жовтня з табору до окупованої Польщі вивезли понад сім тисяч людей, здебільшого молодших офіцерів та солдатів. Решта, чотири тисячі поляків, ще на пів року залишалися у Старобільську. Тут їх щодня виганяли на примусові роботи — розвантажувати та завантажувати товарні вагони. Тих, у кого не вистачало здоров’я, працювати на залізниці при 30-градусному морозі, змушували до роботи в таборі. 

Чорна дорога

Каторга у Старобільську закінчилася навесні 1940-го указом наркома внутрішніх справ Лаврентія Берії "про розвантаження в’язниць". Для польських військовополонених випрацювали докладну логістику: товарними вагонами їх везли до Харкова на станцію "Сортувальну", звідси спеціально обладнаними автомобілями доправляли на центральну вулицю Дзержинського до обласного управління НКВС. 

Спочатку всіх новоприбулих заводили до камери, звідки по одному забирали, щоб звірити зі списком прізвищ. Після верифікації полоненого заковували в наручники та вели до підвалу. Вже тут їх щоночі страчували сотнями. Пострілом у потилицю. Старший по корпусу внутрішньої в’язниці Харківського Управління НКВС Митрофан Сиромятніков згодом згадував: "Працювали ночами без вихідних. Ми не встигали — спали всього по три години".

Роботи було багато — за ніч мали застрелити приблизно двісті осіб. А потім — обмотати голови шинелями, занести тіла до вантажівки, відвезти до лісу, викопати могили, засипати. За свідченнями Сиромятнікова, до однієї машини вантажили 25 тіл і везли до зазначеного сектора в лісопарку неподалік селища П’ятихатки. Щоб через часті весняні зливи автомобілі не грузли, лісову дорогу посипали жужелицею. Відтоді через цей вугільний шлак дорогу почали називати Чорною. 

pyatykhatky

Стела з іменами репресованих на території Музею жертв тоталітаризму у Харкові

Фото: Павло Стех

Сиромятніков давав свої свідчення аж у 1990 році. Тоді йому було вже за 80 і він жив неподалік Харкова, у Чугуєві. Того року військова прокуратура Харкова порушила карну справу за фактом виявлення масового поховання. Розкопки проводили спільно з польською офіційною комісією. Польські прокурори, археологи та судмедексперти працювали на місці чотири роки протягом першої половини 1990-х. Вони остаточно підтвердили: зниклі зі Старобільського табору польські військовополонені поховані під Харковом. Під час ексгумації у кишенях шинель знайшли кілька тисяч злотих та майже тисячу документів та щоденників. 

За спогадами Ніни Лапчинської, спостерігачки від "Меморіалу", КДБ усіма силами намагався перешкоджати та затягувати процес. Вони не хотіли визнавати своїх злочинів. "У нас не так, як у німців — повели до Бабиного Яру, поставили усіх з дітьми та постріляли. У нас, як то кажуть, усе за статутом. Таке рішення. Ким би не був, а отримував своє покарання", — виправдовувався Митрофан Сиромятніков.

У 2000 році на місці масового поховання відкрили Меморіал жертв тоталітаризму. Окрім польських могил, тут знайшли масові поховання громадян СРСР різних національностей: українців, білорусів, євреїв, азербайджанців, вірмен, татар. Їх було близько трьох тисяч в 60 невеликих могилах. Усі вони були жертвами масових репресій НКВС у 1938—1941 роках. Чорну дорогу як і могили поряд вимостили базальтовим камінням. А для кожного ідентифікованого з похованих тут поляків виготовили іменні таблички.

pyatykhatky

Іменні таблички кожному з ідентифікованих репресованих тут поляків 

Пізніше на вході до меморіалу встановили фігуру Богородиці з написом польською та українською мовами: "Пробачте нас, брати-поляки, за нерозуміння та мовчання в час, коли вас розстрілювали на нашій землі". 

Схожі матеріали

800x500 obkladunka Yurkowa.jpg

Хто такий Грушевський? | Оксана Юркова

штат.jpg

Штатний розпис співробітників Управління НКДБ Дрогобицької області (станом на 25 квітня 1941 року)

арк 26.jpg

Штатний розпис співробітників міських та районних відділів НКДБ Дрогобицької області (станом на 25 квітня 1941 року)

zhinky oun

Провідниці ОУН

Без назви-2.jpg

42 дні Кенгірського повстання

hitar2.jpg

(Не)вирване коріння. Репортаж із "партизанської столиці" — Хітара

600-.jpg

657 украдених днів Івана Багряного

Новый проект (4).jpg

Крим без обличчя. Як кримські татари стали ворогами СРСР

600репр.jpg

Від Сосюри до Забужко. Українські письменники “під прицілом” КДБ