Nache lhude всюди. Українська діаспора в Бразилії

Із рутенів

Бразилія належить до країн із найбільшою українською діаспорою у світі, поряд із Канадою, США та Росією. Україсько-бразильська центральна репрезентація оцінює чисельність громади в 500 тисяч осіб. Португаломовна стаття Вікіпедії подає дані про мільйон.

І понад сто років тому, і сьогодні родини переселенців послуговуються звертанням "наші люди" — nache lhude. Їхні нащадки не називали себе українцями. Іван Франко в циклі віршованих стилізацій під листи з Нового світу використовував слова "русини", "руський". У реальній кореспонденції, адресованій до греко-католицьких ієрархів із проханнями скерувати до Парани священиків, і у бразильських архівах можна натрапити на австрійську версію "рутени".

"Українізація" розпочалася пізніше. Ми вирушаємо в незвичне місто, яке сто років тому стало її осередком.

Соціально-політичне життя заокеанської громади активізувалося після визвольних змагань 1917—1921 років і нової хвилі імміграції. Рушійний вплив на вербалізацію українськості мав Петро Карманський, дипломатичний представник ЗУНР. Він ініціював створення "Українського союзу" у Бразилії. Перший осередок розташовувався в місті Уніао-да-Віторіа. Там видавали газету "Український хлібороб", проводили з’їзди. Не всі. Бо декілька засідань влаштували буквально через дорогу — але вже в іншому муніципалітеті, Порто Уніао.

Ця частина міста після делімітації регіональних кордонів перейшла до штату Санта-Катарина. Уніао-да-Віторіа належить до Парани. "Близнюки" опинилися у світовому переліку населених пунктів, поділених адміністративним кордоном.

За право ґрунту

Місто Порто Уніао-да-Віторія поділили на дві частини під час конфлікту за землю 1912—1916 років — Війни Контестадо. Земельні ділянки продавали латифундистам і європейським іммігрантам. Офіційні бразильські реєстри ігнорували те, що фактичну власність на цих теренах встановили автохтонні племена тупі-гуарані та скотарі-кабоклос зі змішаних португальсько-індіанських сімей. Подібно до американських піонерів, вони колонізували територію, розбудовували її і засновували поселення. Після будівництва залізниці суперечки ще більше радикалізувалися.

<p>Жіована Шокайло з Любомиром Гузаром під час його візиту до Бразилії у 2004 році&nbsp;</p>

Ми зустрічаємося із Жіованою Шокайло біля оточеного ріп’яками пам’ятного знака на березі річки. Навряд чи він здатен вразити туристів. Але факт — монумент символізує відправну точку в історії міста.

— Сім’я мого прадіда Міґеля Головки прибула з Київщини 1889 року, — розповідає Жіована. — Під час 4-місячної подорожі до табору іммігрантів на півдні Парани народилася його сестра Тереза. Вона — перша бразилійка із правом ґрунту в нашому роді.

Рід Головків належить до першопрохідців. Його історія — історичне свідчення того, що до Нового світу мігрували й жителі Наддніпрянщини, яка тоді була частиною Російської імперії.

Українська громада не є закритою. Нащадки мігрантів шукають собі пари і серед місцевих жителів. Прабабусею Жіовани звали Катарина Феррейра. Однак рід ніколи не забував про своє коріння.

Жіована — представниця п’ятої генерації після міграції. Українськість була в її житті, відколи себе пам’ятає. Вона не обмежується символізмом чи минулим: зберіганням родинних історій, давніх фото, артефактів, приготуванням із бабусею вареників та голубців. Йдеться і про збереження духу першопрохідця, про лідерство в наші дні. Дівчина бере участь в ансамблі народних танців "Калина" та Асоціації українсько-бразильської молоді, організовує заходи, волонтерить.

Ми їдемо на захід від центру міст-близнюків до колонії Санта Марія. Вона також розділена навпіл між штатами. Межа проходить по залізничному полотну. Сидячи за кермом, Жіовіана показує ділянку, яку купив її прадід Міґель Шокайло. Він подарував частину землі своєму синові Естаніслау на весілля, але також заповів побудувати там українську церкву.

— Nache lhude з Санта Марія ходили на богослужіння до храму латинського обряду, — веде далі Жіовіана. — Прадід мріяв, щоби вони мали можливість відвідувати греко-католицьку церкву.

50 років тому родина Шокайло разом із сусідами побудували святиню Nossa Senhora do Amparo. Храм належить до парафії Собору Святого Василя Великого в Уніао-да-Віторія.

Шевченко, писанки, "Слава Україні!"

У Бразилії є багато пам’ятників Тарасові Шевченку. Але за популярністю із розгромним рахунком перемагає Андрій Шевченко. Інші популярні "теги": Чорнобиль, вишиванки та писанки. ЧАЕС — завдяки серіалові HBO. Щоб популяризувати решту, значних зусиль доклав заокеанський промоутер українського культурного коду Вілсон-Жозе Котвіскі, житель Уніао-да-Віторіа.

Року 2018 Міністерство культури Бразилії відзначило Вілсона премією народних ремесел із присудженням звання "майстер". А уряд штату Санта Катарина двічі обирав його проекти для фінансування в рамках регіональної програми сприяння культурі. Завдяки ґрантам місто Порто Уніао має "Осередок майстрів писанки".

Кава ллється цівкою під тиском помпи термоса, який власники бізнесу у Бразилії зазвичай залишають клієнтам для частування. За кавою пан Котвіскі розповідає:

— Все розпочалося з майстер-класу Марини Клемчук при соборі Святого Василія Великого понад 20 років тому. Потім я запустив сайт pessankas.com.br. Писав там про історію та символізм писанок, ділився своїми відкриттями про техніку виконання. Мені пощастило видати дві книги, провести понад 70 майстер-класів, виставок, інформаційних проектів.

Найновіший із проектів Котвіскі побачив світ минулого року під назвою "Слава Україні! Цінність української культури на півдні Парани".

<p>Олекса та Мадалена Котвіскі, 1920-ті роки</p>

Ми виходимо на вулицю. Киваю в бік залізничного полотна й дивуюся з міграційного режиму. Вілсон-Жозе каже, що він на кордони не зважає.

— Мої батьки живуть на стороні Санта Катарини. Робота, школа дітей також розташовані тут, — обводить лівицею чоловік. Потім вказує у бік переїзду. — Наш будинок — у Парані. Тож я безліч разів протягом дня перетинаю кордон. Однак для мене колія має набагато більший символізм. Мій прадід Деметріо Котвіскі на початку ХХ століття переселився до Нової Галіції — віддалений район Порто Уніао, який з’явився під час будівництва залізниці до Уругваю.

Понад 100 років тому засновано залізничну династію Котвіскі. Вілсон став четвертою її генерацією — і, як виявилося, останньою. Залізничний транспорт у Бразилії занепав. Не вдалося створити єдиної мережі, а роз’єднані оператори локальних гілок програли конкуренцію автомобілям і літакам.

Бразильські українці можуть годинами розповідати про baba та dido. Вілсон захоплено занурюється в сімейну історію. Повертається у спогадах до Нової Галіції. Розповідає, як його хрестили в церкві Святого Миколая. Храм будував його прадід Алешандре Котвіскі. Він також заснував кооператив "Дім Україна".

— Насправді його звали Олекса Котвіцький, але, прибувши сюди, ім’я та прізвище бразилізували, — резюмує Вілсон-Жозе.

Жуніор і "Калина"

Клаудіо Кавалканте Жуніор — аспірант Інституту філософії та соціальних наук Федерального університету Ріо-де-Жанейро. Пише дисертацію про життя української діаспори. Метафорою з Tinder’а Клаудіо пояснює, що заселення українськими мігрантами штату Парана було наслідком ідеального "метчу".

<p>Свідоцтво про перше причастя Іванни Дідик, бабусі Патрісії Бай. 1931 рік</p>

— По-перше, переселенці шукали доступних земельних ділянок. По-друге, Бразилія намагалася посилити свою присутність на півдні. Значна частина кордону з Аргентиною та Парагваєм не мала демаркації і була малозаселеною. По-третє, в Австро-Угорщині активно діяли торговельні агенти компаній з колонізації земель у Новому світі. А місцевий уряд не мав механізмів, щоб перешкодити еміграції. Та спершу і не бачив проблеми у від’їзді безземельних громадян.

Подібно до українських мігрантів, Жуніор приїхав на південь Бразилії, щоб розпочати новий етап свого життя. 2010-го він влаштувався викладачем антропології регіонального відділення університету Парани в Уніао-да-Віторіа. Згодом породичався із сімейством українського походження Бай і з ентузіазмом інтегрувався до місцевої громади "наших людей". Клаудіо бере участь у релігійному житті парафії, відвідує фольклорні гуртки "Калина" і "Фіалка". Написав дисертацію про діаспору.

Після борщево-вареничного обіду ми виходимо з Клаудіо та Патрісією Бай із "резиденсіаль" — захищеної спільним парканом території кількох багатоквартирних житлових будинків. Прямуємо до собору Святого Василія Великого. Мої поводирі прямують на хрестини Патрісієвого племінника.

— Церква відіграла головну роль у збереженні української ідентичності в Бразилії, — розповідає Клаудіо. — Але зі своїми тонкощами. До Другої світової війни греко-католицькі ієрархи були лояльними до польського уряду і не сприймали ідеології українських націоналістів. Світоглядні розбіжності і спричинили конфлікт між Союзом українців у Бразилії, який заснував Петро Карманський, та релігійними інституціями регіону.

Церковна будівля випромінює синь. На фасаді — захмарна концентрація українства. Клаудіо розказує, що саме тут у 1923—1934 роках була розташована штаб-квартира, а згодом і філія Союзу українців у Бразилії. За режиму Жетуліо Варгаса спілка була змушена замаскувати свою сутність під нейтральною вивіскою União Agrícola Instrutiva, "Сільськогосподарський інструктивний союз".

— Ось по центру можна розгледіти варіацію тризуба, стилізованого під абревіатуру UAI, — показує провідник.

Клаудіо добре знає і третій, останній етап масової еміграції до Бразилії. Географія походження мігрантів після Другої світової війни розширилася. Серед остарбайтерів, яким вдалося уникнути репатріації до Радянського Союзу, були також вихідці з Наддніпрянщини й Донбасу.

Українська громада у Бразилії — це розгалужена мережа контактів. Фундаментальну роль у збереженні ідентичності вже століття відіграє церква. Місцеві українці підтверджують, з’явилася реальна підтримка з боку посольства. Втім шкодують, що досі нема випрацюваної політики для латиноамериканської діаспори — наприклад, програм із популяризації української мови та навчання в Україні.