Коли люди боялись фотоапарата: як на Закарпатті працювала перша фотографка Амалія Кожмінова

Відкриття “невідомого материка”

Вона приїхала в Карпатські гори практично через місяць після приєднання регіону до Чехословаччини.

<p>Амалія Кожмінова (1876-1951)</p>

У своїй великій книзі про Закарпаття Кожмінова написала: “Ці люди та їхнє життя були майже незнані в нашій країні. Частина нашої держави була “невідомим материком”, загадкою, про яку ніхто не знав. Повідомлення про неї завжди були уривчастими, нечіткими та плутаними, їх доносили до громадськости лише солдати, які відвідали північну частину Угорщини під час світової війни”.

Кожмінова як вчителька, популяризаторка народної вишивки та ремесел, шкільна інспекторка і стипендіатка Цивільного управління Підкарпатської Руси посприяла широкій дослідницькій кампанії.

Амалія народилася 11 липня 1876 року в чеському місті Плзень. Здобула освіту у вчительському інституті і 1911 року стала викладачкою ремісництва в міщанських школах. Невдовзі їй знайшлося місце у плзенській школі, де вона шила сукні зі своїми ученицями до 1918 року. Це був початок професійної діяльности, з якої пізніше постали її етнографічні дослідження.

Після успішного відрядження до Словаччини її призначили інспекторкою ремесел Підкарпатської Руси й доручили провести етнографічне дослідження в регіоні. Згодом – курси народної вишивки в закарпатській Верховині. Зразки, створені під її наглядом, стали основою першої етнографічної виставки в Підкарпатській Русі, а після перенесення до Праги їх експонували в Музеї прикладного мистецтва. Там Кожмінова також вперше читала лекції про Підкарпатську Русь.

Край “нещастя та голоду, які неможливо описати”

На той час на Закарпатті “все було напівзруйноване війною, у половині краю ще перебувала румунська армія, всюди народ збіднілий, сумний, дегенеративний і вимерлий”, – нотувала дослідниця. 

Умови життя і побут були жахливими: “У горах панували нещастя та голод, які неможливо описати. Люди сокирами сікли вівсяну солому, змішували зі шротом (Твердий залишок насіння олійних культур після вилучення з нього олії. – Ред.) і пекли вівсяний хліб”. Навіть Ужгород переживав дефіцит: крамниці були переважно порожніми й безлюдними.

Перші поїздки Закарпаттям Амалія Кожмінова описала у книзі “Підкарпатська Русь: праця і побут народу в культурно-економічному та етнографічному плані”, що вийшла у Празі 1922 року. На 125-ти сторінках великого формату – чимало малюнків і фотографій, а також додаток із десятками кольорових зображень орнаментів народних костюмів і вишивок. Це одне з перших ґрунтовних досліджень Закарпаття часів Чехословацької республіки. І його дуже цінують етнографи.

Кожмінова об’їздила та обходила віддалені райони й гірські села, де вивчала культуру закарпатських гуцулів, бойків та лемків. Описала географічні та природні багатства Карпат. У своїх мандрівках вона використовувала фотокамеру, що понад століття тому було справжнім ноу-хау у сфері етнографії та етнофотографії. Кожмінова була першою або однією з перших жінок із фотоапаратом в Українських Карпатах.

Коли люди боялися фотоапарата

У дослідницькій роботі Кожмінової трапляються деякі “репортажні” відступи, у яких вона описувала свої враження від подорожей. Етнографка згадує нюанси з фотографуванням, які траплялись у “польових” умовах. Особливо важко було з проявленням світлин, зокрема взимку їй часто доводилось брести глибоким снігом в горах, із громіздким фотоапаратом та крихкими скляними слайдами. На слайдах з’являлися плями, і цінні світлини часто псувалися. 

Кожмінова описувала тему, вказувала локацію та дату на паперових конвертах, у яких зберігала негативи, іноді додаючи короткий опис сфотографованої події. Сьогодні її фотоспадщина частково розкидана по невеликих чеських музеях та приватних колекціях, а значна частина загублена чи цілком втрачена.

Працювати з місцевим населенням також було нелегко. “Але з людьми були проблеми, – вони боялися фотоапарата. Коли все ж дозволяли себе сфотографувати, то після клацання камери думали, що я витягну звідти готову світлину, чого, звісно, не було”, – описувала свою роботу Амалія. 

Часто люди не могли збагнути, чому дослідниця випитувала про їхнє життя, костюми, пісні тощо. Дехто боявся, що якщо етнографка напише про їхній одяг, то його доведеться віддати.

Деякі побачені церемонії та звичаї жителів Карпат вражали. У своїй книзі дослідниця згадує про поховальні обряди. Небіжчика розміщували в одній кімнаті з усіма мешканцями господи. Старші сусіди приходили на молитви, а молодші фіґлювали (жартували) і проводили танцювальні ігри біля мерця. Кожмінова вважала їх надто веселими. 

Вражена масками персонажів Діда та Баби у Верховинському регіоні, писала: “Фіґлярі – дідо та баба – два хлопчики, замасковані, жартують, проводять траурні ігри веселого характеру, бігають у хатині мертвого, який лежить на сіні, на лавці біля столу, прикритий плахтою до підборіддя. Вони роблять смуток веселим, радіють, що душа померлого вже на небі – подалі від цього порожнього світу, сповненого жалоби, нещастя та відчаю”. Такі обряди, які були поширені на Закарпатті століття тому, сьогодні вже ніхто не пам’ятає.

“Бажаю землі найкращого майбутнього, а людям – легшого життя”

Після своєї місії на Підкарпатській Русі Амалія Кожмінова повернулася до Праги й далі працювала у сфері етнографії та вчителювала. Її статті, дослідження про народні звичаї та мистецтво публікували в щоденній пресі. За життя вона прочитала майже 500 лекцій у школах та для громадськости, поширюючи ідеї національної самосвідомости, культури та історії народностей.

Також Кожмінова написала низку художніх книг під псевдонімом Їржі В. Прокоп. Писала для дітей та молоді. Деякі твори були створені завдяки натхненню та спогадам від перебування на Закарпатті.

Останні роки свого життя Амалія Кожмінова провела усамітнено й померла у Празі 24 квітня 1951 року після тривалої хвороби. “Я бажаю землі, з якої приношу знання в книзі, найкращого майбутнього, а людям – легшого життя”, –  писала Амалія про Закарпаття.