Зачистка пам’яті. Максим Віхров

11:25, 22 листопада 2024

демонтаж

Підготовку до роковин Голодомору у Луганську розпочали заздалегідь. Ще у липні окупанти знесли пам’ятний знак "Жертвам Голодомору", а разом із ним — і пам’ятний знак жертвам сталінських репресій. Обидва вони стояли у дуже знаковій місцині. У дореволюційні там розташовувалось Гусинівське кладовище, де більшовики чи то розстрілювали, чи то ховали вбитих "ворогів революції". У 1970-х кладовище зрівняли із землею, розбивши на його місці парк із блюзнірською назвою "Дружби народів СРСР", який вже в часи незалежності перейменували на Сквер пам’яті. Аж дивно, що ця назва ще й досі збереглася — що-що, а пам’ять окупантам не потрібна.

347241606_6704175392949916_8802978035124733017_n

Максим Віхров

журналіст

Не була вона потрібна й "регіоналам", які калібрували місцеву культурну політику відповідно до власних русофільських настанов. Вказівки, які в часи Ющенка спускали "згори" по лінії ОДА, виконувались, проте в межах необхідного мінімуму — бо ж навіщо мешканцям Донбасу згадувати про якусь там "голодовку". Те, що було у "регіоналів" на умі, легко зіскакувало з язика місцевих комуністів. Так, у 2010-му депутатка Луганської міськради від КПУ Наталія Максимець ошелешила всю країну публічною заявою, що на роковини Голодомору влаштує шашлики з олів’є, піснями і танцями. При окупантах їй, схоже, жилося добре, проте недовго — у 2017-му Максимець померла у віці 45 років від тромбу.

Уманська Фанаска

Фанаска Вихров, 1940 рік

Фото: з родинного архіву автора

А от скільки моїх родичів померли в роки Голодомору, точно не підрахувати. В одній лише Романівцітепер – у Сватівському районі Луганщини з п’яти сотень мешканців загинули 155, серед яких, згідно Національної книги пам’яті, було й півтора десятки Вихрів. Багатьох романівців, включно із моєю прабабою Фанаскою, в ті жахливі роки врятував колгоспний бригадир Карпо Терник. Час від часу він збирав бабів і грізно наказував: "Сьогодні до комори зерно завезуть, а сторожа не буде, але красти ви й думати не смійте!". Баби кивали головами, а вночі лізли під комору — дерев’яний сарай, що стояв на чотирьох великих каменюках, і ручними свердликами робили дірки в підлозі. Коли тоненькою цівочкою починало сипатись збіжжя, вони наповнювали невеличкі торбинки, забивали отвори дерев’яними кілочками і тишком-нишком пробиралися додому.

Але така нагода траплялася не часто, тому у січні 1933 року Фанаска наважилася шукати допомоги деінде. У Романівці знали, що у поблизьких селах, розташованих на території РСФСР, жили такі ж самі українці-слобожани, проте там не голодували. До кордону було якихось 20-25 кілометрів, тому жінка зібрала у мішок все, що можна обміняти на хліб, і разом із сусідом Степаном Хабриком вирушила у дорогу. Йти довелося навпростець, через степ, бо всі дороги були перекриті міліцією і солдатами. Фанасці і Степанові довелося пробиратися вночі через засніжені поля, по пояс у снігу, вкритому крижаною шкаралупою. На жаль, у сімейній пам’яті не збереглися ані назва села, ані імена господарів, які прийняли обморожених і смертельно втомлених мандрівників, обігріли і наступного дня спровадили назад з великим мішком борошна. Взяти бодай щось взамін господарі категорично відмовились — такого старожитня селянська етика не дозволяла. Те борошно і порятувало мою бабу. А навесні, коли з’явилися "їстівні" трави, стало трохи легше…

Не дивно, що теперішнім окупантам конче треба викорінити пам’ять про Голодомор, підмінивши її якимось химерним ідеологічним симулякром. І така робота вже ведеться. Ще у грудні 2022 року на місцевому Луганському телебаченні оголосили, що справжніми призвідцями голоду 1932-1933 років були... "англосакси". Мовляв, молода Країна Рад рвала жили на ниві індустріалізації, але кляті капіталісти вимагали розраховуватись за верстати і технології винятково збіжжям. "Про це українські міфологізатори, як і їхні англосаксонські ляльководи воліють мовчати, як і про те, що голодували не лише райони Української РСР, а й решта півдня Росії від Дону і Північного Кавказу, до Поволжя та Південного Сибіру", — розпатякував в ефірі редактор телеканалу "Луганськ 24" Сергій Колєсніков.

розкуркулена сім'я

Розкуркулена сім'я біля свого будинку в с. Удачне Донецької області. 30-ті рр. ХХ століття

Фото: Музей Голодомору

До речі, Колєсніков — колаборант зі стажем. До окупації він працював на обласному телеканалі, але в "молодій республіці" заходився робити кар’єру, фонтануючи ідеями. Ще у 2016 році за його редакцією вийшов дитячий журнал із промовистою назвою "Ввічливі чоловічки". Щоправда, видання вийшло настільки огидним (в усіх сенсах), що його критикували навіть затяті "сєпари". Проте в окупаційній адміністрації ентузіаста оцінили і прилучили до справи. Типаж впізнаваний і, можна сказати, архетиповий — зокрема, у контексті подій столітньої давності.

Серед тих, хто порядкував колективізацією і хлібозаготівлями у Пластунівцінині неіснуюче село поряд з Романівкою був такий собі Кицун. Відомо, що більшовицьких гасел він нахапався ще під час Першої світової війни, звідки повернувся кульгавим і сповненим віри у марксистсько-ленінське вчення. У Пластунівці і навколишніх селах він розгорнув самочинну більшовицьку агітацію, проте на його балачки звернули увагу хіба що денікінці, які ненадовго об’явилися в тих краях. Від шибениці Кицуна врятували односельці, яким вдалося переконати білого "ахвіцера", що він всього-навсього контужений сільський дурник. "Ахвіцери" врешті махнули рукою і відпустили агітатора. А от більшовикам ентузіаст дуже сподобався і перед Кицуном відкрилося широке поле для відповідальної роботи, внаслідок якої, за переказами, у 1932—1933 роках вимерла чи не половина пластунівців. Для мене ця історія також особиста, бо саме у Пластунівці мешкала велика родина моєї прабаби Фанаски, яка перебралася до Романівки вже після заміжжя. Більшість Фанасчиних родичів відправили на заслання до Сибіру ще під час розкуркулення, де вони всі й погинули, а чи помер хтось в роки Голодомору, того родинна пам’ять не зберегла…

photo_2023-11-27_14-37-37 (1)

Троянди, покладені біля пам’ятного знаку "Жертвам Голодомору" у Луганську у 2023 році

Фото: realgazeta.com.ua

Чесно кажучи, мені б дуже хотілося, щоб екскурси у власну родинну історію не перетворювалися на підрахунок замучених і пограбованих, проте куди подінешся від об’єктивних фактів нашого буття? Пригадую, як у другій половині 2000-х точилися дискусії про те, чи варто "будувати ідентичність навколо трагедії", і чи не призведе "культивування Голодомору" до того, що у нас сформується "ментальність жертви". На щастя, подібні розмови залишилися в минулому. І, думається мені, не лише тому, що змінились певні "ідеологічні" тренди. За цей час дуже багато з нас усвідомили, що Голодомор був не лише національною трагедією, але й трагедією конкретних не чужих нам людей. Так само й під каток репресій потрапляли не абстрактні українці, а наші батьки, баби й діди. І саме для того, щоб загальмувати це усвідомлення проросійські сили роками чинили опір відновленню пам’яті про Голодомор та інші московсько-комуністичні злочини.

Бо врешті, мова тут не лише про комунізм, і навіть не лише про імперію. Мова про суспільно-політичну систему, яка дозволяє собі чинити над людиною будь-яке насильство, а людина немає вже сили чинити активний опір. Саме таку систему експортували на наші терени російські більшовики, саме така система відтворилася у Росії в часи Путіна, і саме про таку систему мріяв Янукович. Такі ж антилюдські порядки насаджують на наших теренах окупанти — в цьому й полягає глибинна суть так званого "русского мира", який час від часу міняє зовнішню обгортку, проте залишається незмінним з часів московитських князів-деспотів.

Але пам’ять живе навіть тоді, коли її не дозволено вбирати в слова. 25 листопада 2023 року до пам’ятного знаку жертвам Голодомору у Луганську хтось поклав квіти — дві троянди, перев’язані чорною стрічкою. І це — навпроти вікон будівлі, де нині розташоване "МГБ ЛНР". Не дивно, що окупанти вирішили "підчистити" сквер, аби уникнути подібних прецедентів. Але підчистити пам’ять їм, схоже, не вдається. 

Дочитали до кінця? Підтримайте редакцію "Локальної історії" на Patreon!

Схожі матеріали

600.jpg

Олександр Фільц: "Усвідомлення своєї смертності – найсильніший мотор для людства"

сео Бокань

Голодомор на заборонених фото Миколи Боканя

Голодомор 960

"Мруть з голоду а трапляються вже й випадки людоїдства". Стаття з діаспорної газети про Голодомор

торгсин сео

Коштовності в обмін на їжу

міфи-про-голодомор11

Голодомор крізь призму імперіалізму | Людмила Гриневич

800x500-Kylchuckuj.jpg

Чому відбувся Голодомор | Станіслав Кульчицький

600.jpg

Як зберегти родинні історії? 11 порад від Музею Голодомору

600.jpg

"Після Джадта берешся за голову: трясця, чому я не прочитав цього швидше?", – Ігор Балинський

INd1582038314T87.jpeg

"Росія поглядає на Україну як на щось втрачене". Виступ Джеймса Мейса