За що воюють "русскіє люді": методички російських окупантів

Розбрід і хитання у верхах

Детальний розбір висловлювань кремлівських старців про цілі "спеціальної воєнної операції" — справа окремого дослідження, але і не згадати про них у двох словах неможливо. Оголошуючи про вторгнення 24 лютого, Путін назвав його метою "демілітаризацію та денацифікацію України", убезпечення Л/ДНР від ЗСУ та запобігання розміщенню збройних сил НАТО. Коли Київ за три дні не впав, і стало ясно, що жесту доброї волі не уникнути, про "Д&Д" різко забули. Натомість 25 березня в Кремлі оголосили про намір повністю захопити територію Донбасу. 22 квітня анонсували "другий етап СВО", метою якого стала вся південна Україна аж до Придністров’я.

Згодом російські вожді все рідше згадували про "притягнення українського керівництва до відповідальності" і про боротьбу із "неонацизмом" чи "антисемітизмом" та все частіше — про необхідність глобального протистояння США, багатополярний світ та іншу маячню. Не уникнули цієї хвороби навіть так звані "ліберали" на кшталт Алєксєя Вєнєдіктова: "Росія воює не з Україною, а зі США в Україні".

Початок "чмобілізації" викликав бум спроб перевести "СВО" у формат "народної війни", але вельми обережний — щоб не зачепити почуттів дітей правлячої еліти. Хіба одному Євґєнію Пріґожину тоді дозволялося говорити все, що він думає про "золоту молодь". І тоді ж, восени 2022 року, ще однією метою війни стала боротьба із "західною гей-пропагандою".

Природним чином такий розбрід і хитання у верхах породжували відчутну деморалізацію в низах. Так, більша частина давно мобілізованих воює зі страху перед репресіями та за обіцянку винагороди, яка перевищуватиме увесь їхній довічний заробіток. Хтось керується принципом Атоса: "Я воюю, тому що воюю" (така логіка підтримки домінує в тилу: "Якщо вже почали, потрібно довести до кінця"). Чимало стоять на своїх позиціях в помсту українцям "за хлопців". Але для рішучої перемоги цього всього недостатньо.

Тому державні та недержавні пропагандисти намагаються надати цій війні хоч якоїсь осмисленості. Так і з’явились, зокрема, дві методички для окупантів, які потрапили мені до рук.

"Памятка военнослужащего Вооруженных сил Российской Федерации, участвующего в специальной военной операции"

"Пам’ятка" — це плід творчості Управління воєнно-політичної роботи Західного угрупування військ, який побачив світ восени 2022 року. Існує щонайменше два видання: на обкладинці першого зображена Україна без Криму, другого (вочевидь, після 30 вересня) — вся Україна, але Крим і ще чотири окуповані області замальовані помаранчевим.

Перший розділ присвячений причинам "СВО". Він починається з огляду історії взаємовідносин Заходу з Росією. Тут можна прочитати, що "історія західної цивілізації — це історія загарбницьких воєн, гноблення та поневолення підкорених країн та народів", а "Росія протягом кількох століть відстоювала свою самобутню цивілізацію". Після короткого огляду Другої світової та Холодної війни автори стверджують, що з тих пір нічого не змінилося: "Дестабілізувати нашу країну, занурити її в хаос і висмоктати з неї всі соки — ось мета Заходу. З цією метою було здійснено державний переворот на Україні у 2014 році. З цією метою Захід накачує цю країну зброєю і веде там "розгнуздану" пропаганду. Війна з Росією чужими руками — ось їхня мета". 

Пропагандисти пишуть, що "почесною капітуляцією" справа вже не обмежиться, що Захід приготував для Росії "знищення державності, розчленування країни" на кшталт Югославії, Іраку та Лівії. "Вони борються не проти нашого правлячого класу, а проти самої країни. Проти нашого народу. Їхня мета — перетворити нас на ресурс, який вони використовують для підтримки своєї згасаючої цивілізації". Отже, "повертаючи собі Україну, ми вириваємо з рук ворога останню, найнебезпечнішу для нас зброю".

Далі коротко підсумовують офіційну мету (захист Л/ДНР "від геноциду") і завдання "СВО" (демілітаризація, денацифікація, засудження винних).

Наступні розділи — "Україна сьогодні" (коротка есенція з Вікіпедії) та "Історія становлення української державності". В другому послідовно відтворюють знайомий зі школи радянський наратив: спільна Київська Русь, монгольський розкол, добрий Хмельницький і злий Мазепа, об’єднання земель за царів і генсеків, по абзацу про Новоросію, "незалежну українську державу" революційної доби (без назви) та "хрущовський" Крим.

В підсумку "на 1991 рік, рік розвалу Радянського Союзу, Україна була ковдрою з регіонів з різною історією, культурою та різною самосвідомістю. Приблизно половина країни асоціювала себе з російською культурою та мовою".

Не можна не помітити двох важливих речей. По-перше, виклад української історії в "Пам’ятці" ведеться в стриманому радянському дусі, а не в модному нині "розгнузданому" імперському. По-друге, в лексиці й стилістиці відсутня виразна українофобія, не згадують і про "один народ". Вина за "русофобію та демонстративне розмежування з Росією" покладена винятково на українську владу.

Далі й до кінця "Пам’ятки" — технічна інформація: що робити при пораненні, розрахунки і рапорти на виплати, як отримати статус ветерана і належні привілеї, нові статті кримінального кодексу.

Однак всередині сховався ще один цікавий розділ: "Відповідальність за злочини проти воєнної служби". Попри суто юридичний заголовок, всередині — агітаційна листівка за стилем і майже антипутінський бунт за змістом! Починається все типово "по-воєнкорські": "наш ворог сильний, він не рахуючись зі своїми великими втратами, кидає на фронт нові сили", "українськими карателями вже учиняється жорстока розправа над мирними жителями", "озвірілий ворог знає, що йому прийде кінець із нашими резервами". Але далі — відверта заявка на статтю за дискредитацію армії: "Частина плацдарму, створеного в ході кровопролитних боїв російськими військами, була втрачена… ганебна здача нашими частинами раніше звільнених територій, а також залишення напризволяще людей, які довірили нам своє життя, підривають їхню віру в нас і нашу перемогу". Насамкінець вмикається "лайт-сталінський" режим: "Ми маємо бути гідні героїчної спадщини наших дідів і прадідів", "Боягузтву немає місця в наших лавах", "Кожен із нас зобов'язаний рішуче припиняти будь-які прояви боягузтва і паніки". І фінальне: "Ані кроку назад! Перемога буде за нами!".

Втім, до заклику розстрілювати відступаючих солдат справа у "Пам’ятці" не дійшла.

"С кем и за что сражаются русские люди"

Називатиму це "Буклетом", тому що воно повнокольорове і на глянцевому папері, але за обсягом (100 сторінок) — уже майже книжка. Це видання 2023 року зроблене московським волонтером Романом Альохіним (інші вихідні дані відсутні). "Буклет" це повна протилежність "Пам’ятці" і за формою, і за змістом, тому важливо проаналізувати і його.

Починається передмова так: "Солдати та офіцери стали керуватися своєю наболілою внутрішньою правдою поточної війни, яка звучить приблизно так: «Я воюю за братів своїх». В одну з поїздок "в окопи" почув й інше: «Я воюю, щоб не воювали мої діти». Але сьогодні часто запитують: «А чому наші діти мають воювати, хіба ніяк не можна обійтися без війни з Україною?»". Відповідь автор шукає не лише для росіян: "Можливо, що вона потрапить і до рук бійців української армії. І хтось із них теж замислиться про справжні причини трагедії, яка нас спіткала, і встане з нами разом проти наших спільних підступних ворогів, що стравили нас у цій братовбивчій війні".

Перший розділ присвячений переказу суті війни за Клаузевіцем, тому ми його проминемо. Зате другий "Українство, українці, Україна" цілком справджує наші очікування. У першому параграфі "Шлях Галичини" йдеться про "українство", яке підтримувала Австро-Угорщина, завдяки якому "потужний русофільський рух в Галичині був майже повністю розгромлений, і було розчищено шлях для майбутньої тотальної українізації російського населення". Додаються розлогі цитати львівського москвофіла Осипа Мончаловського та київського чорносотенця Васілія Шульґіна, які змусили б засоромитися і Сімоньян із Соловйовим. А закінчується параграф апокаліптичним прогнозом: "Мільйони російських людей опинилися поза законом на своїй рідній землі. Від книжкового пояснення президентом України Леонідом Кучмою, що «Україна — не Росія» поступово перейшли до їхнього цькування та знищення… Терор, в'язниці, вбивства. А після розпочатої Росією Спеціальної воєнної операції у 2022 році в Україні пішла вже повна зачистка всього російського. Якщо Росія не здобуде в даний момент історії рішучої воєнної та ідейної перемоги над «українством», то Київ і решта міст правобережжя та лівобережжя Дніпра незабаром за своїм духом стануть такими самими, як Львів".

Параграф "Вороги народу російського" покладає вину за розвиток "українства" також на галицьких поляків-русофобів. Третій параграф "Чи є українська мова рідною для жителів України" проголошує: "Ті, хто прагне вигнати російську мову в Україні не тільки з офіційного діловодства, а й зі шкіл, і навіть із власної сім'ї, мотивують це тим, що потрібно переходити на свою рідну українську мову. Але річ у тому, що рідною на Україні вона ніколи не була. Щоб прийти до такого висновку достатньо звернутися до робіт тих, хто був причетний до створення української мови наприкінці XIX — на початку XX століть, які у прагненні зробити її відмінною від російської, дійшли до того, що корінні жителі південноруських областей зовсім не розуміли цієї нової мови, яку їм підносили як рідну". Нічого нового.

Назва наступного параграфа промовиста — "Більшовицька українізація". Леніну, Сталіну та особливо Кагановичу серйозно влетіло за "знищення всього російського в УРСР". Потім автор повертається до цієї теми у параграфі "Українська хвороба російського народу" — мовляв, її виявили ще у ХІХ столітті, але не лікували. "Тепер ось, у 2022 році, оговтавшись, "лікар" вживає екстрених заходів, проводячи важку операцію (спеціальну воєнну). Ціною величезної втрати крові, можливо, йому вдасться зупинити розмноження метастазів і врятувати чималу частину клітин ураженого організму". Однак без "системного лікування" це все марно.

Скупу сльозу викликає параграф "Русские рубят русских". Прізвища у списках полонених, випадки помилкової ідентифікації на полі бою (підозрюю, фейкові) і родинні історії про братів по різні боки фронту підводять автора до думки, що російсько-українська війна — громадянська (цитата з "Тихого Дону" є).

Параграф "Українство в шкільній програмі з історії Росії" вартий цитування повністю — настільки автора непозбувно бентежить зміст підручників його власної країни. Але обмежуся фінальним висновком: "Про яку перемогу над українством сьогодні може йтися, якщо українство закладено в самій шкільній програмі з історії Росії? Сьогодні (краще пізніше, ніж ніколи) на найвищому рівні має бути ухвалено вольове рішення вигнати нарешті українство зі шкільної та вузівської програм з історії Росії. У нас чимало здорових учених і викладачів, які дуже швидко і якісно можуть очистити від нагромаджень міфів українства і нашу науку, і освіту. Дайте їм дорогу, призначте на відповідні посади, відправте на спочинок закостенілих стариків і видаліть із міністерств і Російської академії наук молодих «заукраїнців», які прийшли їм на зміну".

"Чи можна повернутися від українського до російського" — запитує автор у однойменному параграфі, і відповідає — так ("Усе штучне, мертвонароджене без постійного диктату і накачування зверху швидко втрачає свою силу"), але за двох умов. По-перше, знищення України ("Після повернення російської влади до Києва відійде в минуле й українська людина"), по-друге — зміни в Росії ("Але перш ніж повертати російську владу в Київ, вона повинна стати російською за духом у Москві, очистившись від залишків радянського мислення і прозахідної ліберальної п'ятої колони").

Проміжний підсумок підбивається у параграфі "За єдину неподільну Росію чи за проект «Україна»?", а саме: примирення неможливе, мусить залишитися тільки один. "Лівобережжя і Правобережжя Дніпра — це російська земля, на якій споконвіку жили російські люди. Українець — той, хто зрікся російського імені. Росіяни — звільняють свою рідну землю! Україна й українці — знаряддя Заходу в боротьбі з Росією. Російська земля і російський народ — єдині і неподільні від Карпат до Тихого океану".

Третій розділ "Гібридні війни" сповнений аналогічної маячні про плани Заходу "з розвалу і підпорядкування Росії". Він побудований на психологічному прийомі "переносу" — США приписані всі без винятку методи і заходи, до яких вдавалася Росія останні 20 років, а в ній самій нібито навіть не розроблена стратегія гібридних війн (це вже стаття за дискредитацію Гєрасімова?). Мова йде про "керований хаос", ЛГБТ і "святе православ’я", однак оскільки Україну тут згадують лише побіжно, детально текст я не аналізуватиму.

В підсумку автор запитує: "Ким і для чого створювався український проект, що таке українство й українці? Так, це російські люди, яких насильно або певними психологічними прийомами загнали в секту під назвою «Україна»… Так чому тоді секта «Україна» має існувати й далі, як ракова пухлина на тілі російського народу?". Отже, "війна була неминуча... і йде вона вже давно. З початку XX століття на її фронтах проти росіян і єдиної неподільної Росії воювали і українські січові стрільці, і петлюрівці, і бандерівці, і дивізія СС «Галичина», а тепер ось неонацисти українських збройних формувань. Прийшла черга і нашому поколінню дати їм відсіч, адже якщо цього не зробити, тоді дійсно доведеться воювати нашим дітям із ворогом, який набрав ще більшої сили".

Резюме

Ці два шедеври демонструють два непримиренні російські підходи до України: старий добрий радянський наратив і старий-новий злий імперський. Офіційний дискурс еклектично наповнюється тезами з обох. Обидва заперечують незалежність України, але перший принаймні не наполягає на необхідності фізичного знищення українців, допускаючи їхню поступову асиміляцію. Однак обирати тут ні з чого. 

Але є і хороша новина. Ці два наративи також взаємно непримиренні і стосовно майбутнього самої Росії. І коли ми вистоїмо, у нас з’явиться реальний шанс побачити, як автори "Пам’ятки" та "Буклету" вчепляться один одному в горлянку, звинувачуючи у поразці у війні. Успіхів обом!