Винайдена традиція

Року 1983 у видавництві Кембриджського університету побачила світ збірка наукових есеїв The Invention of Tradition ("Винайдення традиції") за редакцією Еріка Гобсбавма й Теренса Рейнджера. Цю книгу, написану на багатющому фактологічному матеріалі із широким територіальним засягом (від Британії до колоніальних Індії та Африки), досі вважають однією із найвпливовіших в історії ідей. За Гобсбавмом, винайдена традиція позначає низку ритуальних або символічних практик, які намагаються прищепити конкретні цінності й норми поведінки через повторюваність, що автоматично передбачає зв’язок із минулим. Так у різний час різні люди чи спільноти винаходять нові або переформульовують старі традиції, часто фіктивно видаючи їх за давні та сталі. У період, коли нації лише "уявлялися", шотландський кілт, друїдсько-кельтський образ Вельсу, Краледворський рукопис були прекрасними інструментами, щоб здавнити національні генеалогії або сформувати ті чи інші етнодиференційні маркери. В Україні, хоч із помітним запізненням, теж не соромилися винайдення традицій. Чого лише вартий золотий вік українства в добу Трипільської цивілізації, козацькі шаровари або ж наш вишиванковий код нації.

З-поміж таких штучно (інша річ чи свідомо?) сконструйованих сполук нашої національної ДНК виразно виокремлюється образ української жінки – берегині домашнього вогнища. Уявнений, передусім літературно – зусиллями Василя Скуратівського та Василя Рубана, – й підкріплений псевдонауковими аргументами, він на зорі нашої незалежности глибоко проник до суспільної свідомости. Та так проник, що й досі нуртує, зокрема в соцмережах та публічних перформансах на кшталт різних маршів. Його аполегетизують. Його ненавидять. Одні норовлять підкинути дров до того домашнього вогнища, а інші часто замість того, аби погасити його, ладні спершу спалити на ньому своїх супротивників. За три десятиліття традиція української берегині напрочуд швидко вистрибнула з національної сорочки й набула ціннісної біполярности.

Втім не біда, що новотвірна традиція стала елементом ідеологічного протистояння. Бо ж насправді намагання стримати або пришвидшити втечу традиційного світу є марними. Його рух радше подібний до руху механічного піаніно в однойменній утопії раннього Воннеґута й залежить не лише від людських бажань. Кепське інше – концентруючись на винайдених традиціях, ми часто не замислюємося над жіночим світом минулої України. Маючи вже усталений образ жінки-берегині, прихильники традиції, якщо і випускають його за хатній поріг, то лише у подобі зручних Ольги чи Роксолани. На противагу їм поборники традиції відверто глузують із будь-яких думок про матріархат (бодай і спорадичний) українського суспільства в давнину. Засліплені гендерними страхами та дискусіями ми мовчимо про те, що саме жінка врятувала Україну в усіх катастрофах ХХ століття. Ця жінка не була ані військовичкою, ані політикинею. Попри всюдисущу дискримінацію у родині та соціумі, вона не була феміністкою. І навряд чи була готова покласти своє материнство на вівтар національної самопожертви. Це була вдова, яка втратила чоловіка на фронті. Матір, на очах якої діти пухли від голоду. Мішечниця, від клунку якої залежало життя усієї родини. Заробітчанка, яка в голодних 1990-х подалася до невідомої Італії. Мовчазна, втомлена й дуже незручна для сучасників, бо не вкладається у наш традиційно-нетрадиційний світ із домінантою чорно-білих барв. І, щонайгірше, ця жінка є невідомою. Бо ж її історії ми так і не написали. А вже б варто було. Бо у світі, де живе пам’ять, традицій не придумують, а минулого не відкидають.