Він не помер у Парижі. Віталій Ляска

Суд же історії над Петлюрою не завершився. Схоже, що тепер в очах українців він — не національний герой, а радше дивакуватий школяр, який прагне стати найкращим у шерезі крутих хлопців. Але чи стане? Гріхів на душі — чимало, і криці в характері не вистачало, а невдалий фільм Янчука це лише підтверджує. Його ж бо корабель у революційному морі плив без керма і вітрил, ще й із помітним креном вліво. Його жертвою впав невинний (чи справді так, вникати всім ліньки) герой Кримського походу Болбочан. Він зрадив галицьких українців, які перед тим уклали Зятківський договір із білогвардійцями, а потім у вирі самознищення створили Червону УГА. Пілсудський його напевно не купував, але товариські стосунки із польським лідером когось та й напружують. До того ж ліва — не лише радянська — пропаганда почепила на Петлюру тривкий ярлик антисеміта. Тож його місце — в кутку класу. Там він, певно, не самотній. Йому сусідять Грушевський та Винниченко. Один, щоправда, пішов до іншого класу — СРСР, а другий дуже бажав, але через вроджену інфантильність так і не переступив цього порога. Подейкують, що навіть колишній галицький диктатор Петрушевич із власної волі ледь не потрапив до того проклятого класу.

Мої розважання мають цілком предметну основу. Минулорічне опитування "Історична пам’ять" Київського міжнародного інституту соціології засвідчило, що 64 % респондентів до Симона Петлюри ставляться позитивно, 18 % — негативно, 11 % — не визначилися і 7 % — не знають такого діяча. На вершині всенародного схвалення опинився Михайло Грушевський, якого поважають 90 % опитаних. До п’ятірки лідерів увійшли Богдан Хмельницький, Ярослав Мудрий, В’ячеслав Чорновіл та Іван Мазепа, яких підпер Степан Бандера. Із діячів українського ХХ століття до них наблизилися Павло Скоропадський та Роман Шухевич. Євгена Коновальця соціологи до переліку не додали.

Окрім того, у цьому опитуванні примітна одна річ. Петлюра — лідер у негативному ставленні у цьому гроні історичних діячів України. 18 % опитаних супроти майже статистичної похибки в інших. Можна кивати на радянську пропаганду, а можна замислитися і самим. У 150-річчя від дня народження Павла Скоропадського довелось чимало почути про соціалістичну облуду, супроти якої боровся український герой-консерватор. Петлюри не називали, але в повітрі витало його ім’я. Мовляв, без нього можна було обійтися. Нащо нам цей дивак у кутку класу, коли біля дошки — протагоніст. Але! У кризовому листопаді 1918 року Скоропадський шукав місця для Української Держави у федерації, підосновою якої мала стати "давня могутність і сила Російської держави". Катастрофічної весни 1920-го Петлюра уклав договір із поляками, хоч і не рівноправний, але УНР у ньому була суб’єктом. Після поразки Перших визвольних змагань УНР усе ще існувала, хоч і в екзилі. Аж до 1992-го, коли Микола Плав’юк, її президент у вигнанні, передав клейноди президенту вже незалежної України Леонідові Кравчуку. Правонаступництво, символізм якого ми ще не цілком усвідомили.

"Ми помрем не в Парижі" — скрушно побивалися "Мертвий півень" та Каша Сальцова. "Я не помер у Парижі" — так може відповісти нам Головний отаман. Тріада "мазепинці — петлюрівці — бандерівці" житиме не лише до кончини ворога, але й після неї. Суд же історії триває.