Цивілізація Сковороди. Віталій Портников

Той образ Сковороди, який найближче до нас — це радянський та пострадянський образ, що вигадали більшовики. Бо був й інший Сковорода — імперський. Сковорода — ідеальний "малорос", який сприймав себе як вірного підданого імперії, що перемогла Україну, створював свої твори "простою" російською мовою, ще не ограненою зусиллями Державіна, Жуковського й Пушкіна, щиро вірив у "єдиний народ". Такий Сковорода викликав захоплення в імперської знаті і — пізніше — шаленство Шевченка: з таким обуренням, як до Сковороди, Кобзар ставився хіба що до Богдана Хмельницького! І в гетьмані, і в мандрівному філософі Шевченко бачив малоросів, які програли імперії і насолоджувалися своєю поразкою.

Більшовики після окупації України вигадали нового Сковороду, образ якого мав служити вже їхнім ідеологічним інтересам. Його пам’ятники мали стояти десь неподалік пам’ятників Шевченку. Хоча радянський образ Сковороди був таким самим далеким від реальности, як образ самого Шевченка. Зусилля радянських творців образу українського мислителя, який не знайшов свого місця в імперії і став мандрівним філософом, дивним чином збіглися із зусиллями української діаспори, якій у ті роки запеклої боротьби за збереження української цивілізації поза імперським контекстом був необхідний "свій" філософ, до того ж визнаний далеко за географічними кордонами України. Тож іншого, неукраїнського Сковороду — того, що існував у суспільній свідомості до 1917 року, — ми вже й не згадаємо. Натомість відтепер завжди пам’ятатимемо руйнування музею Сковороди. Ця руйнація — справді руйнація ідентичности, тієї ідентичности, яка панувала на українських землях від російських часів.

Прийнято вважати, що на цих землях завжди була конкуренція ідентичностей, яка, зрештою, і призвела до нинішньої війни та спроб остаточної та незворотної руйнації України Росією — війни, яка відбувається на наших очах. Одна з цих ідентичностей завжди сприймала Україну не тільки як потенційно самостійну країну, а й як самостійну цивілізацію. Російські шовіністи об’єднали цю ідентичність у тріаду Мазепа — Петлюра — Бандера, але її можна було б із таким самим правом називати ідентичністю Шевченка та Франка. Цій тожсамості завжди протистояла тожсамість тих, хто сприймав Україну лише як Росію, як "окраїну" Росії, а всі цивілізаційні зусилля опонентів — як небезпечну змову проти російської єдности. Саме так сприймає українські землі Володимир Путін. Але не треба сумніватися, що концепція "одного народу" та загальної цивілізації має мільйони прихильників і в Україні. Ніяка війна не змінить їхніх переконань; якщо Росія програє — вони програють разом із нею.

Однак важливо розуміти, що ані класична українська національна політична ідентичність, ані російська імперська ідентичність ніколи не охоплювали на українських землях більшости населення. Саме цим можна пояснити поразки Мазепи, Петлюри, Бандери, та й хрестоматійну кількість голосів, яку виборці віддавали за націонал-демократичні партії усі три десятиліття незалежности — кількість, яка робила будівництво повноцінної української держави практично нездійсненним завданням. Але й носіям імперської ідеології ніколи не вдавалося досягти свого: за століття перебування у складі імперії Україна так і не стала Росією, і нікого не здивувало, коли обраний під проросійські гасла другий президент написав книгу з назвою "Україна — не Росія".

Більшість населення українських земель була не цивілізацією Тараса Шевченка, а цивілізацією Григорія Сковороди. Цивілізацією "хороших малоросів" (а за радянських часів "хороших українців"), які хотіли "дружити" з великоросами, залишаючись малоросами-українцями. По суті, ця більшість хотіла від Росії одного — поваги до своїх регіональних відмінностей. Тієї поваги, яка для будь-якого шовініста означає капітуляцію. Москва не для того знищувала Новгород, Твер, Псков і Рязань, щоб дозволити Києву — "матері городов русскіх" — бути столицею сучасної держави, хай навіть найближчої та дружелюбної. Ні, така держава повинна тільки згинути! Увійти до Росії областями.

Ракета, що влучила в музей у Сковородинівці, влучила не по образу Сковороди, а по ідентичності Сковороди. Мільйони людей у всіх регіонах України сьогодні переконуються, що "націоналісти" мали рацію. Коли пояснювали їм, що від росіян поваги не дочекатися — скільки не танцюй гопака й не сміши народу на телеекранах. Що громадяни України мають один вибір — разом перемогти чи разом згинути. Не жити поряд із росіянами як "дружній", недолугий і хитрий народ — а поступитися місцем росіянам. Поступитися росіянам на своїй землі.

Росіяни, якщо знищать Україну, звичайно, знову відкриють музей Сковороди — тільки вже російського філософа, повернуться до його дореволюційного образу. Втім цей образ буде вже тільки для росіян: українці матимуть змогу спостерігати за його конструюванням лише з могил.

Небажання загинути через напад ворога сьогодні не тільки об’єднує носіїв класичної української національної свідомости та тих, хто вірив у можливість співіснування з шаленіючою імперією, а й остаточно закінчує тривале існування цивілізації Сковороди, цивілізації пристосування та співіснування з Російською імперією.

Але не скасовує Сковороди. Сковорода назавжди залишиться образом, який ми вигадуватимемо, який ми шукатимемо — і який вічно вислизатиме від нас у туманному серпанку слобожанських степів.