Суперхустка. Галина Пагутяк

Уявіть собі двометрову хустку. Шалянову, з квітами чи орнаментом. І з френзлями. Її не купите тепер ніде. Ці хустки носили міщанки з найменшого міста України Угнів і мало хто має вже таку вдома. Коштувала вона колись як корова, якщо не більше, а весь жіночий святковий стрій міг коштувати 200 злотих (корову можна було купити за 50). Батьки мали клопіт з доньками, бо на гарну партію дівчина без цього строю не могла розраховувати. Але хоча б хустку вона мусила мати. Розміром два на два метри, бо цього вимагав статут угнівської міщанки. І вміла зав’язувати на один, два чи три ґудзи. Молодиці вдягали ту хустку під очіпокголовний убір одружених жінок, а дівчата без. Хустки привозили аж з Сирії, бо тільки там їх виготовляли. Жінка могла зав’язати сама цю хустку, але вже не на три ґудзи, що було вищим пілотажем. Угнівські чоловіки існували для того, щоб допомагати жінкам зав’язувати хустку, адже вбрана відповідно статусу дружина була для них предметом гордощів більше, ніж для сучасних чоловіків круте авто. І звісно, вони купували їй коралі, кафтаникиверхній одяг, чобітки і все, щоб вона перевершила інших жінок. Пишний дорогий стрій дружини свідчив про кредитоспроможність чоловіка.

Ясна річ, де гордощі, там і гонор. На якомусь таємному зібранні угнівські міщанки вирішили, що ніхто із селючок не сміє вдягати хустку два на два метри із ґудзами, і як тільки бачили таку особу, то  здирали з неї статусний головний убір, та навіть могли побити. А якщо якийсь угнівський парубок ожениться з дівчиною з іншого села чи міста, то та лише через 7 років мала право носити справжню хустку. Тобто вона повинна стати своєю, хоча не факт, що до кінця життя їй не дорікатимуть, що вона приблуда.

Я ще забула сказати, що хусток було кілька. Зелену вбирали на Великдень і Трійцю, на Різдво — сріблясту, а на Йордан — синю. До хустки вдягали вишиту сорочку з комірцями, 12-13 разків коралів, довгий кафтаник, зібраний у зморшки ззаду (зимовий був підбитий хутром), і чоботи, які славилися усюди — халява і передок суцільного крою. Іван Франко навіть статтю написав про угнівські чоботи. В Угнові були кравецький і шевський цехи. Отож, якщо угнівчанка з’являлася десь у Белзі чи Раві-Руській при повному параді, то викликала заздрість жіноцтва, і  не питали звідки вона прибула — такі модниці можуть бути лише в Угнові.

Донедавна в Угнові була хатинка-музей, але оскільки стояла вона біля костелу, то якось провалилася у підземелля. Експонати частково опинилися в аграрному ліцеї. Місцева краєзнавиця пані Галина, яка створила музей, зізналася як важко було їй навчитися зав’язувати хустку по-угнівськи, і що третій ґудз можна зробити тільки коли хустка розміром два на два метри, або як ще кажуть, на чотири квадрати. Я навіть не намагалася повторити цю складну процедуру, тільки стежила за вправними рухами пані Галини. Та й вона і не намагалася мене навчити. Вона не мала під рукою правдивої хустки, тільки таку, як мені подарувала мама — червону з френзлями. Треба витягнути її, бо 7 грудня як-не-як — День хустки. І в Угнові  його відзначають дуже  урочисто. Приємно, що люди тримаються свого і дуже раді гостям, бо не встидаються хвалитися. І жодна з угнівських дівчаток ніколи не відмовиться від нагоди показатися на людях у хустці в особливо урочисті моменти.

Певна річ, що угнівська хустка заслуговує статусу пам’ятки якщо не ЮНЕСКО, то принаймні статусу національної. При в’їзді до Угнова є табличка "Угнів, найменше місто України". Варто додати, що це ще й столиця української хустки.