Справа повного визволення України

У березні 1774 року князь Григорій Потьомкін, улюблений генерал і колись коханець Катерини Великої, взяв під контроль анархічний південний кордон її імперії — регіон, яким раніше правили, серед інших, монгольські хани, козацькі війська та турки-османи. Як царський намісник Потьомкін вів війни та засновував міста, зокрема Херсон, першу базу російського Чорноморського флоту. У 1783 році він анексував Крим і став уособленням імперської слави. Зокрема, для Путіна Потьомкін — російський націоналіст, що підкорив собі територію, на яку зараз нахабно і незаконно претендує Україна — нація, якої, на думку Путіна, не існує.

Решта світу пам'ятає Потьомкіна інакше — за те, що ми зараз назвали б дезінформаційною кампанією. У 1787 році Катерина здійснила шестимісячний візит до Криму та земель, тоді знаних як Новоросія. Історія каже, що Потьомкін побудував уздовж її маршруту фальшиві села, населені фальшивими жителями, які випромінювали фальшиве благополуччя. Цих сіл, мабуть, ніколи не існувало, але історія збереглася не просто так: улесливий придворний, який створює хибні образи для імператриці, — це постать, яку ми знаємо з інших часів та інших місць. Ця історія також нагадує про щось, що ми визнаємо правдою, не тільки про імперську Росію, але й про путінську Росію, де докладаються приголомшливі зусилля, щоб догодити лідерові — зусилля, які в наші дні включають спроби повідомити йому, що він виграє війну, яку він абсолютно виразно не виграє.

<p>Григорій Потьомкін (1739&ndash;1791)</p>

Прагнучи повернути потьомкінські міста під російський сюзеренітет, Росія окупувала Херсон раннього березня 2022 року, на початку кампанії зі знищення як України, так і самої ідеї України. Російські солдати викрали мера, катували міських службовців, вбивали мирних мешканців та викрадали дітей. У вересні Путін провів у Кремлі церемонію оголошення Херсона та інших окупованих територій частиною Росії. Але Херсон не став Росією. Партизани опиралися всередині міста за допомогою замінованих автомобілів та диверсій. І коли окупанти проводили безглуздий референдум, покликаний показати, що українці обрали Росію, російська армія тихо готувалася до втечі. У жовтні це нове потьомкінське село руйнувалося, а відроджена українська армія наближалася до околиць Херсона. Саме тоді росіяни зробили щось особливо дивне: вони викрали кістки Григорія Потьомкіна.

Потьомкін помер 1791 року. Його череп і принаймні кілька інших кісток — яких саме, залишається загадкою — зрештою були доставлені до собору Святої Катерини в Херсоні, збудованого самим Потьомкіним. Кістки зберігалися у склепі під нефом собору. У похмуру неділю березня цього року ми відвідали кафедральний собор, що знаходиться всього за кілька вулиць від річки Дніпро — нинішньої лінії фронту, — щоб спробувати зрозуміти, чому російська армія в останні хаотичні дні окупації Херсона затрималася, щоб пограбувати могилу.

Ми прибули під час короткої перерви між службами. Парафіяни були переважно літніми людьми впереміш з кількома молодшими, навіть дітьми. Вулиці назовні були порожні; місто обезлюдніло внаслідок вторгнення, контрнаступу і безладного вогню російських солдатів, яких українці називають "рашистами" або "орками". В один із днів нашого відвідування ракета впала на парковку супермаркету. В результаті цієї атаки трьох людей було вбито і трьох поранено, серед них — літня жінка. Звуки обстрілів долинали до нас здалеку, крім тих випадків, коли їх не було.

У соборі молодий священик відкинув килим у нефі та відчинив люк. Ми спустилися вузькими сходами. Кістки Потьомкіна колись лежали в дерев'яній труні на кам'яній платформі в центрі темної кімнати, яка викликає клаустрофобію. Отець Віталій, який розмовляв українською мовою сучасних керівників Херсона, а не російською, мовою Потьомкіна, описав день крадіжки. 

"Російська техніка оточила церкву, — сказав він. — Потім увійшли солдати і попросили відкрити склеп. Вони здавались дуже стривоженими. Шестеро з них спустилися сходами та забрали кістки. Вони винесли їх на вулицю, до фургона, який чекав на них. А потім вони зникли".

Ми спитали його, що він про це думає. "Я вдячний Потьомкіну за те, що він збудував цю церкву", — обережно сказав він. Потім знизав плечима. Історичний зв'язок Потьомкіна з містом цікавив його не так сильно, як нас. Його паства мали важливіші турботи.

Пізніше, під час довгої поїздки до позицій української артилерії вздовж річки, ми обговорювали сенс крадіжки. Можливо, Росія відмовилася від Херсона та забрала Потьомкіна додому, подалі від нещасної та невдячної України. Або, можливо, череп Потьомкіна покоїться не на столі Путіна в Кремлі, а скоріше на конспіративній квартирі за річкою, чекаючи, коли його повернуть після повторного російського вторгнення.

За тиждень у Києві у нас була можливість запитати одного з провідних українських знавців імперіалістичної поведінки Росії, чому загін російських солдатів, ймовірно зайнятий плануванням відступу з Херсона, викрав кістки Потьомкіна. "Я не впевнений, що вони знають, хто такий Потьомкін", — сказав Володимир Зеленський. Український президент відмахнувся від питання: "Я думаю, для них не має значення, що саме вони вкрали". Коли росіяни залишали Херсон, вони забирали все: картини, меблі, посудомийні машини, єнотів із зоопарку, череп коханого Катерини. Давня спадщина князя Потьомкіна кам'яний собор у неокласичному стилі, надзвичайна вага минулого — все це, на його думку, не мало значення для людей, які втекли з Херсона.

"Коли вони тікають, то забирають усе, що бачать", — сказав Зеленський. — Ви знаєте, що вони забрали із Київщини? Пісуари. Вони вкрали пісуари!".

Під час попереднього візиту до Зеленського у квітні 2022 року масштаб помилки Путіна лише ставав зрозумілим. Ця зустріч здавалася імпровізованою, майже випадковою; вона була організована на льоту, за допомогою шаленої серії текстових повідомлень, у дні відразу після хаотичного виведення російських військ з північної частини країни. Ми сіли на поїзд до Києва, якого не було в жодному розкладі; у затемненому центрі міста було відкрито лише один ресторан. У Бучі, передмісті Києва, яке було окуповано російськими військами, ми спостерігали, як солдати і техніки ексгумували тіла з братської могили за церквою. У той час у війні настав перелом: росіяни, не зумівши взяти Київ із півночі за перший місяць боїв, готувалися наступати зі сходу. Після нашої зустрічі помічник Зеленського надіслав нам електронною поштою список озброєнь, необхідних українській армії для відбиття цього наступу, сподіваючись, що ми донесемо це повідомлення до Вашингтона.

Коли ми знову приїхали туди кілька тижнів тому, світло горіло, ресторани були відкриті, а поїзди ходили за передбачуваним розкладом. У кафе на вокзалі подавали латте з вівсяним молоком. Буча — це будівельний майданчик із абсолютно новим господарським магазином для тих, хто самостійно ремонтує пошкодження, отримані під час війни. Розмова із Зеленським тепер більш формальна, із синхронним перекладом, відеооператором та безліччю англомовних помічників. Сам Зеленський більшість часу говорив англійською — за його словами, у нього було набагато більше практики. Але за більш відточеною презентацією зберігалися напруженість і невизначеність, що підживлювалися відчуттям того, що ми знову перебуваємо на переломному етапі, знову в момент, коли ухвалюватимуться ключові рішення, у Києві, звичайно, але особливо — у Вашингтоні.

Бо, хоча війна не програна, вона ще не виграна. Херсон вільний, але перебуває під постійними атаками. Ресторани Києва відкриті, але біженці ще не повернулися додому. Зимовий наступ Росії припинився, але на момент написання цієї статті, у середині квітня, неясно, коли розпочнеться літній наступ України. Поки він не почнеться, точніше, поки він не закінчиться, переговори про майбутнє України та її кордони, відносини України з Росією та Європою, остаточний статус Кримського півострова — також не можуть розпочатися. Прямо зараз Путін, здається, все ще вірить, що довга, затяжна війна на виснаження, зрештою, поверне йому імперію: безпорадні західні союзники України втомляться і здадуться; можливо, Дональд Трамп виграє перевибори та об'єднається з Кремлем; Україна відступить; українці будуть приголомшені величезною кількістю російських солдатів, хоч би якими погано озброєними та навченими вони були.

Унікально те, що Сполучені Штати мають владу визначити, як і наскільки швидко війна на виснаження перетвориться на щось інше. Міністр оборони України Олексій Резніков розповів нам про "Клуб Рамштайн", названий на честь американської авіабази в Німеччині, де вперше зібралася група, що складається з представників міністерства оборони 54 країн. Проте його найважливіші стосунки — із міністром оборони США Ллойдом Остіном ("Ми спілкуємося дуже, дуже часто"), і всі знають, що цей клуб організований американцями, очолений американцями, натхненний американцями. Андрій Єрмак, голова адміністрації Зеленського, сказав нам, що українці тепер почуваються "стратегічними партнерами та друзями" Америки, що, можливо, було не так актуально кілька років тому, коли Дональду Трампу було оголошено імпічмент за звинуваченням у спробі здирства у Зеленського.

У нашому інтерв'ю із Зеленським, яке ми провели з головою ради директорів The Atlantic Лореном Пауеллом Джобсом, ми запитали його, як би він виправдав ці незвичайні стосунки перед скептично налаштованим американцем: чому американці мають жертвувати зброю на далеку війну? Він чітко заявив, що результат війни визначить майбутнє Європи. 

"Якщо ми не матимемо достатньої зброї, — сказав він, — це означатиме, що ми будемо слабкі. Якщо ми будемо слабкими, вони нас окупують. Якщо вони окупують нас, вони будуть на кордонах Молдови і окупують Молдову. Коли вони окупують Молдову, вони [пройдуть] через Білорусь і окупують Латвію, Литву та Естонію. Це три балтійські країни, які є членами НАТО. Вони займуть їх. Звичайно, [балтійці] хоробрі люди, і вони будуть боротися. Але вони нечисленні. І вони не мають ядерної зброї. Тож вони будуть атаковані росіянами, тому що така політика Росії — повернути всі країни, які раніше були частиною Радянського Союзу". Доля НАТО, позиції Америки в Європі, та й взагалі становище Америки у світі — все це поставлено на карту.

Але на карту поставлено і щось глибше. За словами Зеленського, це війна за фундаментальне визначення не тільки демократії, а й цивілізації, битва "за те, щоб показати всім іншим, включаючи Росію, повагу до суверенітету, прав людини, територіальної цілісності; як поважати людей, не вбивати людей, не ґвалтувати жінок, не вбивати тварин, не брати те, що тобі не належить". Якщо Україна, котра вірить у верховенство права і права людини, зможе здобути перемогу над набагато більшим, набагато авторитарнішим суспільством, і якщо вона зможе зробити це, зберігши свої власні свободи, то аналогічні відкриті суспільства та рухи по всьому світі теж можуть сподіватися на успіх. Після російського вторгнення венесуельський опозиційний рух вивісив український прапор перед будівлею посольства своєї країни у Вашингтоні. Парламент Тайваню захоплено привітав українських активістів минулого року. Не всіх у світі турбує ця війна, але для будь-кого, хто намагається перемогти диктатора, вона має величезне значення.

Америка пов'язана з війною у цьому глибшому сенсі. Цивілізація, яку захищає Україна, була глибинно сформована американськими ідеями не лише про демократію, а й про підприємництво, свободу, громадянське суспільство та верховенство права. Коли ми запитали Зеленського про технологічний сектор України, він радісно почав розповідати про свою мрію побудувати університет, присвячений комп'ютерним наукам, та про проєкти, створені Міністерством цифрової трансформації його країни, серед яких унікальний додаток, який дозволяє українцям зберігати документи на своїх телефонах — знахідка для біженців. Він охочіше говорить про Кремнієву долину, ніж про кістки Потьомкіна, і не дивно: перша визначає світ, у якому хоче жити.

Зеленський не поділяв нашої стурбованості історією імперських бажань Росії. "Я не люблю минуле, — сказав він. — Ми повинні стрибати вперед, а не назад".

В іншій частині України ми побачили, як виглядає на практиці "стрибок уперед" Зеленського. Майбутнє розгортається у кімнаті, де на кількох великих столах розкидані клей, дріт, шматочки металу та електронні компоненти. Уздовж однієї стіни стоїть 3D принтер. На іншій стіні висить стелаж із чимось схожим на моделі літаків із пінопласту. Це дрони, і це майстерня безпілотних літальних апаратів, одна із двох, які ми відвідали, і одна з десятків, розкиданих по всій країні.

Статус цієї конкретної майстерні з виробництва дронів може спантеличити американців, які думають, що "збройні сили" — це унітарна установа, або що "оборонне виробництво" — це те, в чому беруть участь компанії з мільярдним оборотом. Покровителем цього проєкту є колишній командир українського спецназу та нинішній депутат парламенту полковник Роман Костенко. Всі "співробітники" — інженери, які зараз мобілізовані в армію як пілоти і конструктори дронів. Фінансування приватне, і все підприємство ґрунтується на переконанні, що якщо Україна не може конкурувати з Росією в кількості, то вона може перевершити її в якості: "Єдиний спосіб перемогти — це бути розумнішим", — сказав нам Костенко. Він каже, що регулярно спілкується з військовим керівництвом, хоча більше не входить до ланцюжка командування. "Це не «Локхід Мартін»", — сказав він, оглядаючи кімнату. Але коли ми вказали, що Lockheed Martin, ймовірно, теж починав таким чином, він погодився.

Хоча нас попросили не розкривати точні деталі місцезнаходження чи діяльності цієї майстерні, ми можемо сказати, що в основному вона виробляє модифікації комерційно доступних дронів. Резніков, міністр оборони України, пізніше сказав нам, що він називає їх "безпілотниками для весільних церемоній", маючи на увазі дрони, які зазвичай використовувалися для зйомок весіль, а тепер перепрофільовані на смертоносну зброю. Майстерня також модифікує існуючі вибухові пристрої, зокрема радянських часів, для перенесення дронами. Поряд із аналогічними командами по всій країні, тутешня команда також працює над новими типами дронів, які можуть виконувати нові завдання, включаючи ведення складної радіоелектронної боротьби та підводні атаки, і все це за відносно низьких витрат. Костенко описав безпілотник, який, за його словами, знищив 24 одиниці ворожої техніки, включаючи танки.

Але ця українська технічна армія, що базується у підвалах та гаражах, не просто створює безпілотники; вона також створює програмне забезпечення, яке координує роботу дронів. Іноді вона робить це у партнерстві з НУО, а не з компаніями; керівник однієї з цих груп описав це програмне забезпечення як "винахід, а не продукт" — і, що важливіше, як винахід, який постійно переробляють. Одна популярна програма збирає інформацію і поширює її на ноутбуки та планшети рядових солдатів вздовж і впоперек лінії фронту, забезпечуючи ситуаційну поінформованість, що стало однією з несподіваних переваг України. На крихітному командному пункті, який ми відвідали, було кілька екранів, кожен із яких показував різний вид поля бою.

Співпрацюють тут також кілька іноземних компаній. Найбільш просунуті, такі як Palantir, американська компанія з розробки програмного забезпечення та оборонної продукції, мають програмне забезпечення, яке може використовувати безліч джерел даних — комерційні супутникові знімки, звіти партизанів — для визначення цілей та визначення пріоритетів. Ця форма "алгоритмічної війни" не нова, але українці мають стимул розвивати та розширювати її: не маючи складів, повних запасних боєприпасів, вони повинні уражати найбільшу кількість ворожої техніки найменшою кількістю ракет.

Максвелл Адамс, інженер Helsing, європейської оборонно-технічної компанії, яка працює на громадських засадах в Україні, розповів нам, що українці справили враження на його команду своєю здатністю використовувати все доступне, від простих програм для обміну повідомленнями до складної артилерії, і все це в непередбачуваних умовах. Разом зі своїми українськими колегами його співробітники працюють над тим, щоб "змусити наше програмне забезпечення працювати на межі можливостей, тобто на крихітних комп'ютерних чіпах у кузові старого іржавого автомобіля, або в рюкзаку солдата, або на корисному навантаженні дрону". Українці "чітко розуміють, як змусити штучний інтелект працювати", — сказав він.

У них також виникає потреба використати все, що вони мають. Резніков описав комбінацію озброєнь, які українці отримали з десятків різних країн, як "зоопарк", звіринець озброєнь ("У нас є приблизно 10 типів артилерійських систем", — сказав він, перераховуючи їх на пальцях), і вони всі вони мають працювати спільно в умовах обмежених боєприпасів, обмеженої робочої сили, а іноді й обмеженого супутникового зв'язку.

Цей високотехнологічний світ існує поряд і всередині надзвичайно різноманітної армії громадян, до якої входять офіцери, які пройшли підготовку до НАТО; діди, що охороняють свої села; і всі можливі проміжні рівні підготовки, досвіду та спорядження. Оскільки лінія фронту проходить через дачні двори і працюючі ферми, ця армія теж живе і працює в цих місцях. У котеджі недалеко від іншої частини лінії фронту ми зустріли жменьку операторів дронів разом з їхньою чихуахуа та парою кішок. Ікони, що належали колишньому власнику, висіли на стіні кухні; у коридорі рядами стояли заляпані грязюкою черевики. У приміщенні колишньої вітальні "Слон", який до війни був фермером (хоча цей фермер раніше служив в українській розвідці), говорить про необхідність модернізації армійської освіти. "Француз" отримав свій позивний, бо служив у французькому Іноземному легіоні, перш ніж повернутись додому, щоб керувати винним баром у Львові; він більше схожий не на крутого легіонера, якого ви уявляєте, а на модного ресторатора, яким він став. Коли ми прибули, ще один солдат порався із чимось, схожим на ігрову приставку; насправді він вчився керувати дроном. Усі вони приєдналися до цієї групи спецназу після лютого 2022 року.

За пару годин їзди звідти ґрунтовою дорогою, засіяною камінням, брудом і вибоїнами розміром з невеликий ставок, ми зіткнулися з геть іншим видом української армії — піхотною бригадою, яка складалася з місцевих чоловіків. Їхній артилерійський підрозділ використовує зброю, що виглядає так, ніби її вживали під час радянської війни в Афганістані у 1980-х роках, і зберігає її в коморах та на складах. Вони були життєрадісні — перш ніж ми заговорили, вони наполягли, щоб ми пообідали в армійській їдальні, — і не виявляли жодних ознак втоми, про яку повідомляють журналісти з військ на суворіших ділянках лінії фронту. Але хоча вони можуть знаходити російські цілі за допомогою програмного забезпечення на своїх планшетах, у них не так багато боєприпасів, щоб уразити їх. Жартуючи, один із них запропонував нам угоду: "Якщо ви зараз дасте нам ще HIMARS" — мобільних ракетних установок американського виробництва, які відіграли вирішальну роль в обороні України, — "після війни ми побудуємо вам кілька безпілотників".

Незвичайний характер цієї низової бойової сили, нарівні з її ще більш незвичайним набором фізичних і технологічних можливостей, допомагає пояснити, чому українців недооцінювали на початку конфлікту і чому їхні можливості так важко оцінити зараз. Вашингтон і Брюссель думали, що у війні, за словами Резнікова, "велика радянська армія боротиметься з маленькою радянською армією", і що "велика радянська армія", звісно ж, переможе. Але після російського вторгнення в Крим у 2014 році "першими людьми, які стали захисниками, були добровольці з Майдану", зазначив Резніков, маючи на увазі революцію в Україні проти її автократичного президента, якого підтримувала Росія. "Вони взяли гвинтівки і пішли на Схід". Того ж року патріотично налаштовані молоді українці також пішли працювати в оборонну промисловість або створили неурядові організації, які досі підтримують військових.

Стара українська армія формувалася роками негативного відбору, залучаючи найменш освічених та найменш амбітних людей. Нову зараз формують найосвіченіші та найамбітніші. Останніми місяцями ця армія еволюціонувала ще більше. У тренувальних таборах у країнах НАТО українські війська навчаються використовувати західні бойові танки, управляти новими видами артилерії і, передовсім, проводити загальновійськові операції, які стануть частиною літнього наступу — для досягнення "оперативної сумісності", як висловився Резніков, на тому рівні, на якому армія ніколи раніше й не намагалася.

Іноді війну описують як битву між автократією та демократією чи між диктатурою та свободою. Правду кажучи, різниця між двома противниками має не лише ідеологічний, а й соціологічний характер. Боротьба України проти Росії протиставляє гетерархію ієрархії. Відкрите, мережеве, гнучке суспільство — яке одночасно сильніше на низовому рівні та глибше інтегроване з Вашингтоном, Брюсселем і Кремнієвою долиною, ніж будь-хто передбачав, — бореться з дуже великою, дуже корумпованою державою, керованою "згори донизу". З одного боку, фермери захищають свою землю, а інженери у 20 з чимось років творять очі в небі, використовуючи інструменти, знайомі інженерам у 20 з чимось років у будь-якому іншому місці. З протилежного боку командири посилають на забій хвилі погано озброєних призовників — точно так, як колись Сталін посилав штрафбати проти нацистів — під керівництвом диктатора, одержимого стародавніми кістками. "Вибір, — сказав нам Зеленський, — стоїть між свободою та страхом".

Версії цих двох цивілізацій все ще існують і в українському суспільстві, хоча поділ не є етнічним чи мовним. Нині дуже рідко можна зустріти українців, які називають себе "проросійськими", навіть на російськомовному Сході. Вулиці у центрі російськомовної Одеси завішані українськими прапорами; мер Одеси, російськомовний Геннадій Труханов, сказав нам, що вважає українців "передовою лінією боротьби за цивілізований світ". Але важко відмовитися від авторитарних, низхідних, ієрархічних способів ведення справ, особливо у державних установах. Інстинкт контролю та централізації прийняття рішень залишається. Навколо військових виникли групи громадян та добровольців, частково для боротьби із пережитками радянської бюрократії.

Але українці, які хочуть, щоб їхня країна залишалася частиною цього нового мережевого світу, вірять, що вони переможуть. Побачимося після перемоги, кажуть вони на прощання. Ми відновимо це після перемоги, говорять вони про щось розбите чи зруйноване. Труханов вже мріє про святкування перемоги, про величезний обідній стіл у всю довжину Приморського бульвару, знаменитої одеської набережної, перекритої наразі солдатами і барикадами: "Запрошені всі". Навіть ті, хто песимістичніше дивиться на найближче майбутнє, зберігають оптимізм щодо довгострокової перспективи: після перемоги нам потрібно буде відстояти перемогу. Деякі з них майже містично вірять у те, що настала черга їхньої країни вийти на світову арену. Єрмак, голова штабу Зеленського, сказав нам, що перемога "дуже близька", що можна "відчути її в атмосфері". Дмитро Кулеба, міністр закордонних справ України, говорить про те, що "колеса історії крутяться", і цей процес неможливо зупинити.

Інші вірять у сучасність, у технології та, так, у приклад американської демократії. "Ми живемо у відкритому світі, у демократичному світі", — каже Олексій Гончарук, колишній прем'єр-міністр України, який зараз також працює у світі технологій. "І це перевага величезна". Це правда? Лише перемога України може довести це.

Але що таке "перемога"? Це питання постійно ставлять кожному американському чиновнику, кожному експерту, на всіх публічних дебатах, присвячених Україні, часто буркотливим, вимогливим тоном, начебто на це питання важко відповісти. У самій Україні — в офісі президента, у Міноборони, у МЗС, у приватних квартирах, на передовій — це питання взагалі не сприймають як складне.

Перемога означає, по-перше, що Україна зберігає суверенний контроль над усією територією, яка знаходиться в межах її міжнародно-визнаних кордонів, зокрема землі, захоплені Росією з 2014 року: Донецьк, Луганськ, Мелітополь, Маріуполь, Крим. "Кожен сантиметр наших 603 550 квадратних кілометрів", — говорить Кулеба. Українці вважають, що фактична здача території Росії у 2014 році наштовхнула Путіна на думку, що він може взяти більше, і не хочуть повторювати помилку. Замість того, щоб покласти край конфлікту, припинення вогню, яке залишить великі території України під контролем Росії, може дати їй стимул перегрупуватися, переозброїтися та спробувати ще раз. Вони також вказують, що територія, яка перебуває під контролем Путіна, — це місце злочину, простір, де репресії, терор та порушення прав людини відбуваються щодня. Українці, які залишаються на окупованих територіях, наражаються на постійний ризик втратити свою власність, свою ідентичність та своє життя. Жоден український лідер не може відмовитися від ідеї їхнього порятунку.

Перемога означає, по-друге, що українці — у безпеці. У безпеці від терактів, у безпеці від обстрілів, у безпеці від ракет, випущених по автостоянках супермаркетів. Зеленський каже про безпеку: "Для всього — від шкіл до технологій, для всього у сфері освіти, медицини, на вулицях. У цьому полягає ідея. Для енергетики. Для всього". Безпека означає, що аеропорти знову відкриваються, біженці повертаються, іноземні інвестиції поновлюються, а будинки можна відновлювати, не побоюючись, що їх зруйнує ще одна російська ракета. Щоб досягти такої безпеки, Україні знову ж таки знадобиться щось більше, ніж припинення вогню. Країна має бути вбудована в якусь структуру безпеки, достатньо надійну, щоб їй можна було довіряти, на кшталт НАТО, якщо не саму НАТО. Україні також доведеться переосмислити себе як прифронтову державу, подібну до Ізраїлю чи Південної Кореї, з оборонною промисловістю світового рівня та великою постійною армією. Стримування — це найважливіша гарантія миру.

Перемога означає, по-третє, справедливість. Справедливість для жертв війни, для людей, які втратили свої домівки чи кінцівки, для дітей, яких забрали у їхніх батьків. Правосуддя може бути відновлено різними способами: через репарації, через передачу захоплених чи підсанкційних російських активів або через Міжнародний кримінальний суд, який нещодавно видав ордер на арешт Путіна за викрадення українських дітей та депортацію їх до Росії. Важливішим, ніж засоби правосуддя, є сприйняття справедливості — ані Путін, ані Росія не можуть насолоджуватися безкарністю. Жертви потребують визнання того, що вони стали несправедливою мішенню. Поки такої справедливості не буде досягнуто, мільйони людей не відчують, що війна закінчилася, і не припинять спроб домогтися репарацій чи помсти.

Наступного дня після того, як ми зустрілися з ним, "Француз", молодий оператор безпілотника та ветеран французького Іноземного легіону, який раніше керував баром у Львові, був убитий внаслідок російської атаки. Його справжнє ім'я було Дмитро Пащук. "У порівнянні з цією війною, — сказав він нам, коли ми запитали про його минулий військовий досвід, — то все дитячий садок". Ніхто з тих, хто бився разом із ним, ніколи не змириться з несправедливим завершенням конфлікту.

У російській історії воєнні перемоги часто зміцнювали самодержавство. Завоювання Потьомкіна зміцнили Катерину Велику. Перемога Сталіна над Гітлером зміцнила його режим. Навпаки, військові невдачі часто призводили до політичних змін. Втрати Росії від Німеччини під час Першої світової війни допомогли розпочати Російську революцію. Втрати Росії в Афганістані у 1980-х роках допомогли запустити реформи горбачовських років, які, своєю чергою, призвели до розпаду Радянського Союзу.

Морська катастрофа, що спіткала Росію під час російсько-японської війни, менш відома, але вона мала не менш серйозні наслідки. Під час Цусімської битви 1905 року японці знищили основну частину російського флоту і взяли в полон двох адміралів. У той час Росія була більшою та багатшою країною, ніж Японія, і могла б продовжувати боротьбу. Але шок і сором від поразки були надто приголомшливими. Хоча цар Микола II не втратив владу, народне невдоволення війною допомогло розпалити невдалу революцію 1905 року і змусило його провести політичні реформи, включаючи створення першого в Росії парламенту і першої конституції.

Українцям потрібен подібний воєнний успіх, який матиме достатню символічну силу, щоб добитися змін у Росії. Можливо, це не означає революцію чи навіть зміну керівництва. Зеленський вважає, що Захід витрачає надто багато часу на роздуми про Путіна, переймаючись тим, що в нього в голові. "Справа не в ньому", — сказав він нам. Кулеба, міністр закордонних справ, каже, що, на його думку, майбутнє Росії невідоме, тому немає сенсу розмірковувати про те, яким воно було б чи має бути. "Здатність кращих аналітиків передбачати майбутнє в цих обставинах значно переоцінюється", — сказав він. "Вона розвалиться на частини?", — риторично питає він. "Чи відбудеться зміна режиму? Чи буде режим змушений зосередитись на своїх внутрішніх проблемах, а це означає, що потенціал для зовнішньої агресивної політики знизиться?".

Важливо лише одне: російські лідери мають дійти висновку, що війна була помилкою, і Росія має визнати Україну незалежною країною, яка має право на існування. Іншими словами, російська еліта повинна пережити внутрішній зсув, подібний до того, що привів французів до припинення їхнього колоніального проєкту в Алжирі на початку 1960-х років — зміна, яка супроводжувалася крахом французького конституційного порядку, спробами вбивств і провальним державним переворотом. Повільніше, але таке ж глибоке зрушення відбулося у Великобританії на початку ХХ століття, коли британський правлячий клас був змушений припинити говорити про ірландців як про селян, нездатних керувати власною державою, і дозволити їм створити її. Коли це станеться у Росії, війна закінчиться. Не припиниться, не відкладеться на місяць чи на рік — закінчиться.

Ніхто не знає, як і коли відбудуться ці зміни, чи то наступного тижня, чи наступного десятиліття. Але українці сподіваються, що зможуть створити умови, за яких можуть статися політичні потрясіння та поворотні події. Можливо, сучасний еквівалент Цусімської битви — це ще одна російська військово-морська катастрофа чи відвоювання міста Маріуполь, повна руйнація якого російськими військами у березні минулого року запровадила новий стандарт жорстокості та жаху у Європі після Другої світової війни.

Але найсильніший символ — це Крим. Анексія Криму 1783 року надихнула Путіна на любов до Потьомкіна. Власна окупація та анексія Криму Путіним у 2014 році омолодили його президентство. Гасло "Крим наш" поширилося Росією у пориві імперіалістичних емоцій та радянської ностальгії, відтворено на плакатах і футболках, надихнувши безліч мемів. Цього року Путін відзначив річницю анексії відвідуванням півострова, манірно прогулюючись дитячим центром та художньою школою в компанії місцевих чиновників.

Крим став символом і для українців. Вторгнення 2014 року ознаменувало початок війни Росії з Україною; подальша анексія попередила українців, що міжнародна правова система їх не захистить. Історія кримських татар, мусульманського народу, що становив більшість населення півострова до приходу Потьомкіна, перегукується з історією решти країни: татари були об'єктами репресій, залякування та етнічних чисток як за царського, так і за радянського правління. У 1944 році Сталін депортував їх усіх, близько 200 000 осіб, до Центральної Азії. Вони повернулися лише після 1989 року.

Після 2014 року багато татар знову втекли з півострова; понад 100 із тих, хто залишився, є політичними в'язнями. Відновлення їхніх прав та їхньої культури — одна з улюблених тем Зеленського. У квітні цього року він виявив їм пошану, влаштувавши іфтар, вечірню трапезу в Рамадан, на якій були присутні кримськотатарські політичні лідери. Постійна представниця президента в Криму Таміла Ташева, сама кримська татарка, описує татар як "частину української політичної нації".

Значення Криму також стратегічне. За останні дев'ять років путінський режим перетворив Крим із курортної зони на щось, що нагадує російський авіаносець, притулений до дна України, поцяткований траншеями та укріпленнями. На півострові розташовані в'язниці для полонених українців, і він є вузлом для транспортування вкраденого українського зерна. Голова окупаційної адміністрації Сергій Аксьонов назвав Крим "передовим форпостом" для окупації півдня України.

Знаючи, що Крим перетворюється на фортецю, українці говорять про "військово-політичне" звільнення Криму, а не про суто воєнний контрнаступ. Передбачається, що після того, як вони перекриють дороги, залізниці та водні шляхи, що ведуть на півострів, і завдадуть ударів по військовій інфраструктурі за допомогою дронів, багато жителів Росії, особливо недавні іммігранти, переконаються, що їм краще жити десь у іншому місці. Повідомляється, що деякі з них уже втекли після вибуху на мосту через Керченську протоку (який з'єднує Крим з Росією) та інших вибухів на півострові. "Крим ми візьмемо без бою", — сказав Резніков.

Докладні плани деокупації Криму вже є. Таміла Ташева разом із юристами, педагогами та іншими працює над "Стратегією відновлення Криму", яка передбачає екологічніший та чистіший Крим, "сучасний європейський курорт". Було створено робочі групи для розгляду долі майна, втраченого чи придбаного з 2014 року, українців, які співпрацювали, та росіян, які не втекли. Потрібно буде реформувати школи, відродити незалежні ЗМІ та відновити українську політичну систему.

Ташева відкидає будь-яку ідею про те, що Росія та Україна могли б розділити півострів: "Не може бути спільного контролю Давида та Голіафа", — сказала вона нам. Щодо Криму, то різниця між двома цивілізаціями разюча. Для Росії Крим є та завжди буде військовою базою. Для України "Крим — це місце різноманітності, наш міст на глобальний Південь". Ташева хоче покращити дорожнє сполучення з Європою, відновити зруйновані татарські пам'ятки та пожвавити використання української та татарської мов на півострові. Були розроблені, роздруковані та перекладені англійською мовою плани щодо усунення шкоди навколишньому середовищу, скорочення використання викопного палива та відродження культурних фестивалів. Якщо їх втілити в життя, вони скасували б не лише путінську анексію Криму у 2014 році, а й потьомкінську анексію 1783 року.

Це фантастика? Можливо. Але у лютому 2022 року успішна оборона Києва теж виглядала фантастикою. Майстерні з виробництва дронів, артилерія на передовій, розробники програмного забезпечення у Києві — тоді це було за межею чиєїсь уяви. Таким чином, щоб передбачити, що може статися в Україні за рік, потрібне бачення світу, якого нині не існує, і визнати, що фантазії іноді стають реальністю.

Чи поділяють американці це бачення? Це правда, що США підтримали Україну, а не традиційного американського союзника, на рівні, який теж колись був неймовірним, до порівняння лише з програмою ленд-лізу часів Другої світової війни. Ми надали Україні розвіддані та зброю, подбали про українських біженців, запровадили суворі санкції щодо Росії. Досі вторинної катастрофи не сталося. Незважаючи на тисячі прогнозів про протилежне, європейці не замерзли на смерть минулої зими, коли були змушені шукати альтернативи російському газу. Третя світова війна так і не вибухнула. Але протягом наступних кількох місяців, коли українці зроблять усе можливе для перемоги у війні, демократичному світу доведеться вирішити, чи допомагати їм у цьому. Суверенітет, безпека та справедливість — хіба американці не повинні хотіти, щоб війна закінчилася саме так?

Звичайно. Це те, що сказав би будь-який високопосадовець в адміністрації Байдена, будь-який європейський міністр закордонних справ, якби його запитали під запис. У приватному порядку відповіді менш зрозумілі. Підтримки, яку США досі надавали Україні, було достатньо, щоб допомогти її армії стримати тиск Росії, достатньо, щоб повернути Херсон і частину території в Харківській області. Але Америка досі не надала Україні винищувачі чи свої найсучасніші ракети великої дальності. Незрозуміло також, чи вважають усі у Вашингтоні, Брюсселі чи Парижі можливим чи бажаним, щоб Україна повернула собі всю територію, втрачену з лютого 2022 року, не кажучи вже про територію, захоплену 2014 року. Документи уряду США, що просочилися назовні у квітні, містили похмуру оцінку українських можливостей, передбачаючи, що ані Росія, ані Україна не зможуть досягти нічого, крім "незначних" територіальних здобутків через "недостатню кількість військ та припасів". Це може бути самореалізованим пророцтвом: якщо Україні дадуть недостатні запаси, то вона матиме недостатній запас. Один західний чиновник нещодавно сказав нам, що перспектива повернення Криму Україні є настільки далекою, що його країна не підготувала жодних планів на випадок непередбачених обставин. Якщо Захід не планує перемогу, здобути перемогу буде важко.

Очевидно, деякі задаються питанням не про те, чи може контрнаступ увінчатися успіхом, а про те, чи він повинен увінчатися успіхом. Страх, що Путін застосує ядерну зброю для захисту Криму, ховається просто під поверхнею — але ми скажемо, що відповідь на це матиме "катастрофічні наслідки" для Росії; ось чому стримування таке важливе. Прагнення зберегти статус-кво і страх перед тим, що може настати після Путіна, настільки ж сильні. Президент Франції Емманюель Макрон відкрито заявив, що Росія має бути переможена, але не "розчавлена". І все ж навіть найгірший наступник, якого тільки можна уявити, навіть найкривавіший генерал або найшаленіший пропагандист, від початку буде кращим за Путіна, тому що він буде слабшим за Путіна. Він швидко стане центром запеклої боротьби за владу. Він не матиме грандіозних мрій про своє місце в історії. Він не буде одержимий Потьомкіним. Він не нестиме відповідальності за початок цієї війни, і йому буде легше закінчити її.

У західних столицях стурбованість наслідками поразки Росії призвела до того, що надто мало часу було витрачено на роздуми про наслідки української перемоги. Зрештою, українці не єдині, хто сподівається, що їхній успіх може підтримати цивілізаційні зміни. Росія у тому вигляді, в якому вона керується нині, є джерелом нестабільності не лише в Україні, а й у всьому світі. Російські найманці підтримують диктатури Африці; російські хакери підривають політичні дебати та вибори у всьому демократичному світі. Інвестиції російських компаній утримують диктаторів при владі у Мінську, у Каракасі, у Тегерані. Перемога України негайно надихнула б людей, які борються за права людини та верховенство права, де б вони не були. У нещодавній розмові у Вашингтоні білоруський активіст розповів про плани своєї організації з реактивізації білоруського опозиційного руху. На даний момент вона все ще працює таємно, підпільно. "Всі чекають контрнаступу", — сказав він.

І він правий. Українці чекають на контрнаступ. Європейці, Схід і Захід, чекають на контрнаступ. Жителі Центральної Азії чекають на контрнаступ. Білоруси, венесуельці, іранці та інші люди по всьому світу, чиї диктатури підтримуються росіянами, — усі вони теж чекають на контрнаступ. Цієї весни, цього літа, цієї осені Україна отримує шанс змінити геополітику на ціле покоління. І Сполучені Штати також.

Енн Епплбом, штатний оглядач The Atlantic

Джеффрі Голдберг, головний редактор The Atlantic