Село Уріж очима Івана Франка. Галина Пагутяк

У віршованому циклі "По селах"1888 рік у творі "На пастівнику" є оповідь нічного пастуха, яка починається словами: "Послухайте, що сталося в Урожі". Із темряви долинає моторошний жалібний плач одержимої жінки. Одержимої не злим духом, а пророцтвом про майбутню війну "з москалем". Хто була ця жінка — мені так і не вдалося дізнатися, але я впевнена, що це реальна історія. Тим більше, описується маршрут пророчиці, і ця послідовність саме така, як у реальності, бо я знаю ці дороги:

… Вже її в Лужку,
І в Ступниці, і в Мокрянах видали,
Була аж в Страшевичах і на Сприні.

По дорозі з Нагуєвич до Самбора треба оминути церкву св. Покрови в Урожі, збудовану наприкінці 1850 років графинею Марією Гумницькою. Вона стоїть на пагорбі над узвозом, який проклали за Австрії, тож Франко міг ним їхати і далі повертати наліво на дерев’яний міст, по якому я ще ходила в дитинстві, доки той остаточно не зруйнувався. Його я описую в романах "Урізька готика" і "Тісні люде". Від початку до кінця вони натхненні прозою мого геніального земляка.

А на світлині 1916 року є панський дім, що належав завжди шляхтичам Винницьким, хоч вони мали й інші прізвища. Винницькі — це насамперед духовні сановники Перемишльської єпархії та Київської митрополії — Антоній та його небожі Юрій та Інокентійсередина ХVII — початок XVIII ст.. Село Уріж було церковною власністю, а з другої половини  XVIII століття стало належати світській гілці роду, вже сполонізованій. Саме цей дім міг описувати Іван Франко у маловідомій повісті "Великий шум". Ззовні — як подорожній, навряд чи він бував там всередині. Та й персонажі повісті — вигадані, хоч за двома священниками приховуються реальні прототипи — два нагуєвицькі парохи. Один — "паньцьковатий", що тягне за дідичем, інший — демократичний, що служить громаді. Панський дім викликає у читача гнітюче враження — це анклав пихи, морального звиродніння. Це навряд чи відповідало дійсності, бо власники урізького маєтку були відносно небагатими й місцеві люди ставилися до них загалом прихильно. При Яну Комарницькому1810-1902 будинок згорів, був відбудований у стилі класицизму, з портиком, двома колонами, на старому фундаменті, власне, велетенських підвалах і контрфорсах, що вказували на його оборонне призначення у давніші часи. Збоку було заґратоване вікно і вхід до в’язниці, біля якої стояла колись фігура святого Онуфрія. Принаймні всі вважали це в’язницею. І дійсно, там колись митрополит Київський Антоній Винницький тримав своїх опонентів, які йому особливо дошкуляли. Сам він колись воював за Річ Посполиту, перш ніж обрати духовну кар’єру. Був запеклим противником унії і напевно перевернувся у домовині, що стояла у крипті Лаврівського монастиря, коли його небожі стали унійними єпископами.

Зараз будинок розтягнений по цеглині, і напевно у пивниці, отвори до якої позаростали самосійними кущами живуть лиси та змії. Але я чудово пам’ятаю розташування кімнат, склепінчасті коридори і терасу, на якій любила сидіти влітку й дивитися на захід сонця. Цю терасу Франко міг бачити з боку ріки. А ще вічні дві гори Ласки і Ратай, поміж яких тече Бистриця. Є щось незмінне, яке не можна стерти зі землі, бо воно сильніше за людину. І цей краєвид викликав у поета, як і в усіх, хто його бачив і бачить, захват.

А в парафіяльній бібліотечці, як встановила моя дочка Владислава Москалець, історик за фахом, зберігався примірник "Лиса Микити", улюбленої книжки моїх маленьких земляків. Франко ще бачив велику триярусну дзвіницю, збудовану без єдиного цвяха, з якої за часів Незалежності добрі парафіяни зняли третій ярус, хоч дзвіниця була в доброму стані, тільки обдерта з дощок. "Економили" на дошках і олійній фарбі. Зрізали всі липи і розібрали кам’яний мур, що оточував церковне подвір’я.

Маю надію колись дізнатися більше, бо Іван Франко міг відвідати і хату-читальню, яку спалили москвофіли у 1936 році. На відміну від сучасних інтелектуалів, він завше цікавився локальною історією свого краю і залишив після себе чимало матеріалів, на основі яких можна писати історії окремих сіл довкола Нагуєвич.