"Будуємо нагробник Франкові!"

В чужій могилі

«З усіх усюдів плили вулицями Львова маси народу, щоб взяти участь у відслонені пам’ятника на могилі найбільшого сина Галицької Землі, — описувала газета "Діло" події 28 травня 1933 року. — Стрункими рядами ступали довгі кольони "соколів", "лугів" і "каменярів", хлопців і дівчат, селян, робітників і інтеліґенції. Усі вони прямували на Личаківський цвинтар».

Іван Франко помер 28 травня 1916 року. Тривала Світова війна, поета довелося ховати в тимчасово орендованому гробівці польської родини Мотичинських. Тільки-но через 5 років останки перенесли в окрему могилу. Тоді ж кинули клич жертвувати кошти на будівництво надмогильного пам’ятника. Його замовили в художника-імпресіоніста Івана Труша, який товаришував із небіжчиком. Гонорар становив 500 крон, ще 2,5 тисячі крон митець мав отримати за "артистичні додатки". В основі проєкту — комбінація кількох геометричних форм, на вершині яких — жіноче обличчя, що мало символізувати музу.

Тривала повоєнна криза, тож суспільство мляво відреагувало на заклик. Минуло 10 років від смерти письменника, а пам’ятника ще не було. Надолужувати втрачене взявся комітет, який очолив редактор газети "Діло" й голова партії УНДО Василь Мудрий. 21 квітня 1926 року він поширив заяву: "В роковини смерти свого великого Поета й Учителя український нарід повинен здвигнути спільними засобами й зусиллями і відповідний рукотворний пам’ятник на Його могилі. Комітет подбав уже про замовлення проєкту того пам’ятника і про все, необхідне для його вибудування. З кінцем вересня цього року повинно наступити й святочне відкриття".

Конкурс без переможця

<p>Екскізи пам'ятників Іванові Франкові на могилі на Личакові. Перший справа &mdash; робота Івана Труша. Фрагмент експозиції з Музею Івана Франка</p>

Витвір Труша комітет відхилив. Влаштували конкурс. Однак його підсумки викликали "одно велике розчарування", як висловився член журі, історик і мистецтвознавець Микола Голубець. Молодим митцям бракувало майстерности, досвідчені поставилися до завдання легковажно й без креативу. Конкурс продовжили — і знову безрезультатно. Навесні 1928 року оголосили результати: першу і другу премію не присудили нікому, третю — одному з членів журі, ім’я якого воліли не розголошувати.

Спробували повернутися до попереднього плану — замовити проєкт у відомого митця. Звернулися до двох — Олександра Архипенка та Михайла Бринського. Перший — один із засновників кубізму в скульптурі, жив у США. Другий — колишній четар Галицької Армії, академік скульптури, жив і працював у Чехословаччині та Австрії. Роботу оплатили, та поспіхом зроблені макети знову не влаштували комітет.

<p>Петро Франко та скульптор Сергій Литвиненко</p>

Ситуацію врятував молодий скульптор Сергій Литвиненко, який нещодавно закінчив Краківську академію мистецтв і переїхав до Львова. Він запропонував комітетові свій проєкт. Для роботи обрав знакову для Франкової творчости тему — "Каменярів".

"Вона настільки переконуюча й популярна, що немає нічого легшого для мистця, як попасти на неї й нічого більше загрозливого, як використовуючи її самозрозумілість, попасти в банальний трафарет. Спасти мистця від невдачі може тільки абсолютно індивідуальний підхід до її розв’язки, не кажучи вже про повне опанування різьбарської техніки", — писав Микола Голубець. Пам’ятник зробили з граніту та бронзи на Львівській ливарній фабриці "Йоліс". За процесом стежила комісія інженерів-сталеварів, яку найняв комітет.

Церковні дискусії

«Будуємо нагробник Франкові! — закликав католицький тижневик "Неділя" 29 травня 1932 року. — За всяку ціну, хоч би шляхом загальнонаціонального оподаткування мусимо доставити Комітетові фондів, без яких скорий хід праць над закінченням нагробника не дасть наслідків. Тому кличемо всіх, що завдячують Франкові непохитні основи громадськості й національно-політичного світогляду, оплатити долг вдячності пам’яті великого Каменяра». Пожертви потрібно було надсилати в Центробанк на львівському Ринку. Або ж придбати видання творів Франка "Пісня і Праця" за 3 злоті — всі вторговані кошти йшли на побудову.

Відкриття запланували на 23 жовтня. Але до цього моменту зібрали тільки 27 тисяч злотих із необхідних 30. Церемонію знову довелося переносити. Тим часом довкола монумента розгорілася дискусія.

Ініціаторами суперечки стали латинники — представники Греко-Католицької Церкви, що виступали за зближення з римо-католиками. Вони стверджували: Франко — матеріаліст, соціаліст і атеїст. Вшановувати його пам’ять — шкідливо та ганебно. «Хіба запитаємо редакцію "Неділі", чи чула вона коли небудь або чи бачила, аби у якім французькім католицькім орґані появився заклик, щоб будувати пам’ятник Вольтерови? — питав отець-василіянин Михайло Каровець на сторінках газети "Нова Зоря". — Католики-французи уважають по сей день Вольтера одним з найшкідливіших письменників, яких видала французька земля». 

Латинникам опонували восточники — прихильники повернення Церкви до позицій східного християнства. Серед них – і митрополит Андрей Шептицький. У своїх статтях вони акцентували на світоглядній зміні поглядів Франка та його хитаннях. Анонімний дописувач газети "Мета" вказував: "Поети є дуже вразливі. Нераз у ріжних хвилинах життя, під тисненням преріжних сильних почувань пишуть зовсім протирічні своїм поглядам поезії, хоч фактично є віруючі. От хоч би і наш Тарас Шевченко. Таке саме могло бути і з Іваном Франком".

Урочистості відбулися 27–28 травня 1933 року. Першого дня в Успенській церкві влаштували панахиду. Службу відправив парох Дам’ян Лопатинський. "Нова Зоря" відреагувала черговим обуренням: «Така "фасонова" панахида все обнижує престиж Церкви… Наша трагедія, що служимо панахиди, а не знаємо, над ким». Того самого дня в кінотеатрі "Атлантик"теперішній Театр імені Заньковецької відбувся симфонічний концерт. Спочатку виступив оркестр під орудою Антіна Рудницького і Василя Барвінського. Далі — хор "Боян", яким керував Микола Колесса. Головними співочими зірками стали солісти Марія Сокіл і Михайло Голинський.

Під музику й обурення

Наступного дня на Личаківському цвинтарі зібралося приблизно 20 тисяч осіб. Продавали металеві значки та листівки із зображенням надгробка. Урочистість розпочав Василь Мудрий:

— Цей нагробник здвигнула великому громадянинові та поетові вся українська живуча рать, — наголосив він. — Та сама рать, що боролася і гинула за його ідеали, що томилась і крівавилась на всій широкій, українській землі та за здійснювання його заповітів. Та сама рать, що йшла і йтиме у мандрівку століть з його духа печаттю. Та сама рать, про яку він писав:

І підуть вони в безвість віків
Повні туги і жаху,
Простувать в ході духові шлях
І вмирати на шляху.

Під твори Станіслава Людкевича "Ми жертвою в бою" та "Присяга Батави" у виконанні хорів "Сурма" й "Бандурист" під орудою Івана Охримовича промовець зняв завісу із скульптури. Делегати з Дрогобича привезли срібний кубок із землею з рідного села Івана Франка — Нагуєвич. Василь Мудрий висипав її на могилу поета, а сам кубок передав Іларіонові Свєнціцькому, директорові Національного музею. Поклали кілька десятків вінків і букетів.

Без конфліктів не обійшлося. Комітет відмовив у виступі представнику соціал-демократичної партії Левові Ганкевичу. Тож той показово виголосив свою промову над могилою іншого соціаліста — Миколи Ганкевича, котрий помер два роки тому. Комуністи обурювалися, що на пам’ятнику викарбувано релігійний символ. "Монумент з хрестом — ось до чого зайшла українська націоналістична буржуазія, щоб присвоїти собі Івана Франка та вчинити його нешкідливим", — обурювалося радянофільське видання "Ілюстрована газета". Дійшло і до фізичних розправ просто на цвинтарі. 

Каміння серед могил

Серед впорядчиків — себто волонтерів — свята було багато студентів, зокрема членів підпільної ОУН. Їм не сподобалося, що в урочистій ході беруть участь представники руханково-спортивного товариства "Луг". Те публічно декларувало лояльність польській владі, за що заслужило бойкот від націоналістів. «Дезертири завжди й скрізь були, є і будуть у найбільшій погорді, — пояснювала газета ОУН "Наш клич". — Це про них пише Іван Франко в одній зі своїх поезій, що "такі" в нас ніколи не сміють мати "привіту, ні слова пошани…", а хто "у злім дальше пацька, то най того побиває погорда громадська". А "Нові луги" — це щось гірше дезертира. Це авангард наступу на цілий наш національний організм».

Спочатку впорядчики під окрики "Ганьба!" зачинили вхідну браму перед колоною "луговиків". Ті прорвалися на територію. Поліція розганяла молодь ґумовими кийками. Один комісар дістав дубовою палицею по голові та знепритомнів.

Порядок так-сяк відновили, колони рухалися до могили Франка. Націоналісти стали закидати "луговиків" камінням. Вчительці Марії Скварко, яка продавала відзнаки із зображенням пам’ятника, розбили носа. "Один із тяжких каменів перелетів понад головами рідні Івана Франка та Василя Стефаника, що сидів поруч. Небагато бракувало, щоб влучив у дітей і внуків Поета", — писала газета "Діло". Поліція арештувала 12 впорядчиків, котрі мали на рукавах синьо-жовті пов’язки і тримали каміння.