Рух невідворотности. Віталій Портников

Мені ж із власного етнічного походження добре зрозуміло, що таке народ без держави. Парадокс якраз у тому, що в роки мого дитинства та юности мій народ уже мав державу — створену через тисячоліття вигнання. А український народ її все ще не мав. Тому що вважати Українською державою УРСР, цю справжню "обманку", було абсолютно нестерпно.

Сучасники вже добре розуміють, що таке фейкова держава, яку створив окупант. Розуміють, тому що побачили приклад "народних республік" Донбасу, побачили всіх цих захарченків, пушиліних, пасічників, підвали та тортури, беззаконня та знущання... І зрозуміли, чим фейкова держава відрізняється від справжньої. Але коли ти роками живеш у фейковій державі, то починаєш дихати отруєним повітрям так, наче воно є чистим. Так і життя в Українській РСР здавалося справжнім для тих, хто ніколи не жив у незалежній країні.

Я добре запам’ятав формулювання в одній із брошур, випущеній у перші роки після відновлення незалежности Латвії. "У 1940—1991 роках державність Латвії здійснювалася у формі Латвійської РСР". Тепер, звичайно, ніхто вже так не скаже — ані в Ризі, ані в Києві. Це була ніяка не державність, і вона ніяк не здійснювалася. Це була окупація, звичайна окупація, яка до того ж нахабно імітувала державні інститути. І так само це стосується Української РСР.

Так, незалежна Українська держава після Першої світової війни існувала не так довго, як Латвія, Литва та Естонія. Вона не встигла розвинути свої державні інститути навіть тією мірою, як це змогли зробити Грузія, Вірменія та Азербайджан. Вона народилася й померла в тумані війни. Їй довелося боротися за своє існування буквально з перших днів після проголошення. На неї буквально нападали з усіх боків, і смертельні вороги ставали союзниками, коли потрібно було знищувати Україну. Але все одно ця держава існувала. Вона боролася, вона спромоглася створити власні урядові структури та збройні сили, вона ухвалювала сміливі рішення, які випередили свій час на десятиліття. Наприклад, рішення про єврейську національну автономію в УНР було першим таким рішенням серед усіх європейських держав та продемонструвало унікальний і творчий приклад толерантности. Згодом усе це було розтоптано, зруйновано, підмінено кривавою декорацією Української РСР. І я жив серед людей, які звикли сприймати цю декорацію як реальність.

До того ж навіть тим українцям, які опинилися поза "соціалістичним експериментом", поза сталінськими репресіями, колективізацією, оглупленням, Голодомором та іншими "здобутками" нового більшовицького порядку, теж було непросто. У сусідніх із Радянською Україною країнах українці жили із природним ярликом неблагонадійного населення хоча б через те, що керівники тих країн сприймали УРСР як пастку для поглинання їхніх територій.

Не можна стверджувати, що це було неправильною оцінкою реальности. Сталін приєднав регіони довоєнної Польщі до Української та Білоруської радянських республік саме тому, що хотів разом зі своїм союзником Адольфом Гітлером роздавити Польщу, а зовсім не тому, що думав про українські чи білоруські національні та державні інтереси. Мало хто пам’ятає, що до складу довоєнної УРСР входила ще й Молдавська АРСР, більшість населення якої становили зовсім не етнічні румуни"молдавани", а етнічні українці. Але саме цю автономію було використано як пастку, щоб відторгнути території Румунії та створити Молдавську РСР — зрозуміло, аж ніяк не заради захисту інтересів придуманого в Москві окремого "молдавського етносу", а лише щоб окупувати території сусідньої держави (ще однією пасткою, при розподілі Буковини, була Радянська Україна). І аж ніяк не про українські інтереси думав Сталін, коли забрав у Чехословаччини майбутню Закарпатську область України. Просто вождю був потрібен іще один важливий стратегічний плацдарм, за допомогою якого СРСР міг контролювати Чехословаччину, Угорщину, Румунію, Польщу та в потрібний момент застосовувати силу.

<p>Ібрагім Ругова (1944 &mdash; 2006)</p>

У результаті українці, які мали стати громадянами у країнах, на землях яких вони проживали споконвіку, ставали символом неблагонадійности. Вони не мали своєї держави, а ту вигадану "державу", яку більшовики створили по той бік фактичного кордону Росії, сприймали як ворога та екзистенційну небезпеку. І небезпека походила від того, хто сприймав ту вигадану "державу" як реальність. Ще більшою була загроза від того, хто бажав присвятити життя боротьбі з окупантом. Бо він самим фактом свого існування загострював відносини з Москвою. Та і якщо би раптом досяг успіху — хто зна, чого тоді чекати від такого борця? Чи не захотів би він бачити майбутню звільнену Україну геть в інших кордонах?

Яким мав би бути національний рух у такого народу? Це міг бути лише рух розпачу. Вперше я це дуже чітко усвідомив влітку 1989 року, коли з косовським літературознавцем і майбутнім першим президентом Республіки Косово Ібрахімом Руговою ми намотували кола на міському стадіоні Пріштіни — тоді ще столиці одного з двох автономних країв соціалістичної Сербії. Ругова вже тоді був іконою руху косоварів. Типовий європейський інтелектуал у незмінному шалику та з сумним поглядом за професорськими окулярами, він розповідав мені про свою мрію — об’єднати Косово та Албанію. А я все допитувався у нього: як же Косово, цілком сучасний — сучасніший, ніж тодішні радянські республіки — регіон із югославською "майже західною" цивілізацією, новим газетно-журнальним видавництвом, бурхливим політичним життям і людьми, частина яких перебувала половину життя у Швейцарії та Німеччині, об’єднається з Албанією, цим бастіоном сталінізму, країною, яка живе в радянських 1930-х? Ругова говорив мені про те, що зміни в Албанії теж неминучі. І він мав рацію.

Але тоді, на стадіоні, я розмірковував: яка ж страшна несправедливість! У власній країні ти — небажаний елемент. Хай навіть ви, "небажані елементи", становите абсолютну більшість у регіоні свого проживання, розмовляєте між собою рідною мовою, дивитеся своє телебачення, видаєте свої газети та читаєте свої книжки. Але для більшости краян ви — символ неблагонадійности. До того ж свою державу ви маєте, але вона — суцільна темрява. Якщо навіть уявити, що ця держава приходить до вас — а це, звичайно ж, було вічною мрією комуністичного диктатора Албанії Енвера Ходжі, — тоді на вас чекає саме темрява, в’язниці, табори, розгром всього, що вам є дорогим і важливим. Приблизно як поява Сталіна в західних областях України.

Довоєнна ситуація українців цих регіонів насправді була ще гіршою, ніж в албанців Косова. Тому що Албанія була страшною, терористичною — але Албанською державою. І щоб стати самою собою, їй потрібно було позбутися диктату комуністів. А Радянська Україна була страшною терористичною — але неукраїнською державою. І щоб стати самою собою, їй потрібно було позбутися не лише комуністів, а й окупантів, які цією фейковою республікою підмінили справжню Україну. Їй треба було позбутися росіян.

Саме тому український національний рух завжди був рухом невідворотности та безнадійности водночас. На територіях інших країн він не міг спиратися на підтримку власної держави, тому що її просто не було. На території самої України він мусив бути насамперед антидержавним, боротися з окупацією, яка намагалася видавати себе за справжню національну державу. Тим, хто хотів жити в щасливій ілюзії, що УРСР — це справжня Україна, раніше чи пізніше доводилося прощатися з цією оманою. І добре ще, коли таке прощання закінчувалося інфарктом, а не табором і розстрілом. Тим, хто ілюзій не мав, було складніше — вони стали вигнанцями у своїй країні, на своїй землі. Був інфаркт Володимира Сосюри. І був табір та смерть Василя Стуса.

А коли це вигнання закінчилося, коли з’явилася справжня Україна, то виявилося, що більшості її населення все ще хочеться дихати отруєним повітрям минулого. Що більшість українців просто не вірить — саме на рівні віри, а не розуміння, — що сусідня Росія ніколи не хотіла їхньої державности. Що для росіян Українська РСР була такою самою вигадкою, як інші радянські республіки — "щоб хохли не видєливалися" і продовжували гнути спини. Український національний рух у власній країні залишився тим самим рухом маргіналів, що й за імперських часів. Навіть сьогодні, у дні цієї страшної війни, для багатьох українців слово "націоналіст" є образливим ярликом.

Протягом десятиріч я намагався зрозуміти, чому для багатьох моїх співвітчизників саме український національний рух виглядає таким злочинним та непотрібним, тоді як національним рухам інших народів ніхто не відмовляє у легітимності. І хоча ніхто ніколи не міг пояснити мені своєї антипатії — повторення пропагандистських гасел поясненням не вважаю, — я завжди знав, про що насправді йдеться.. Націоналіст у свідомості цих людей — це не той, хто за Україну. Це той, хто проти Росії. А бути проти Росії — не лише злочин, це дурість. Тому що Росія за визначенням — багата, сильна та сучасна. Росія — "міська держава", Україна — "сільська країна". Росія — це Москва, а що може бути краще за Москву? І той, хто каже, що Україна — краща, звичайно ж, націоналіст. А ще не сповна розуму. Бовдур.

Щоб весь цей морок розвіявся, потрібна була ця страшна війна. Необхідно було, щоб Росія продемонструвала все своє багатство, силу та, звичайно ж, сучасність. Щоб ракети били по житлових кварталах і щоб мільйони людей покинули свої будинки. Щоб той, хто вважав знищення Батурина за наказом російського імператора Петра I "націоналістичною пропагандою" або просто не найістотнішою подією давнього минулого, побачив, як тіні катів Батурина ввійшли до його будинку і вхопили його за горло своїми чіпкими кістлявими руками. І хоча він звертався до них їхньою — і його — рідною російською мовою, вони стискали йому горлянку доти, доки він не задихнувся і не посинів. Тому що їм було важливо зовсім не те, якою мовою він розмовляв із ними, а те, якою мовою можуть почати розмовляти його ще не народжені діти, якщо він залишиться серед живих. Українець завжди неблагонадійний для окупанта. Неблагонадійний навіть тоді, коли намагається стати "своїм". Саме тому Росія хтиво нищить ті українські міста, які вона так прагнула "звільнити".

Для багатьох, хто ніколи не розумів, за що саме ми боремося, стає зрозумілою невідворотність боротьби. Стає зрозумілим її сенс — боротьба за виживання держави, народу та кожної окремої людини на цій землі. Але це вже не рух розпачу, як у минулому столітті. Це рух налаштованих на перемогу. І поразок більше не буде.

Але коли ця перемога справді настане, коли ми зрозуміємо, що Українську державу більше не зможе знищити бундючна Росія, а наші сусіди сприйматимуть українців як друзів та союзників, а не як частину імперської загрози, згадаймо тих, хто боровся без надії на перемогу. Боровся просто тому, що не міг поступитися злу. Боровся за національну честь, без якої просто немає справжніх перемог. Пам’ять про цей рух відчаю та самопожертви саме тепер стане вічною частиною нашого державного й національного коду. Частиною нашого минулого. І частиною нашого майбутнього.