Тисячолітня дорога. Галина Пагутяк

11:24, 27 липня 2022

карпати

Я люблю віднаходити старі дороги в горах, але не такі, що ведуть до вирубок. А порослі травою, де збоку ялинник, тут і там світяться лисички, а скраю ростуть чорниці. Ці призабуті стежки кличуть за собою, на деяких час проминає швидко, на інших тягнеться дуже повільно. Час не лінійний — гори є цьому доказом.  Стежки розгалужуються, а як раптом загубишся — у нас, бойків, на се є рада. Знаходиш потік і він обов’язково виведе тебе на узлісся, а там вже зрозумієш до якого села потрапив. Та байдуже, лиш би вийти до людських осель, до своїх людей. Якби не Карпати з їхніми вершинами, проваллями, ярами і темними лісами, та не лінійним часом, УПА не могло би так довго протриматись і ефективно діяти проти гігантської тоталітарної машини сталінізму. 

galyna-pagutiak.jpg

Галина Пагутяк

письменниця, лавреатка Шевченківської премії з літератури

Останніми роками завдяки новим друзям, які присвятили своє життя вивченню історії повстанського руху в своїх селах та околицях, я ходила місцями колишніх криївок, і вислухала безліч неймовірних історій. І сподіваюсь, вислухаю ще. І заодно дізнавалася, як люди ходили раніше від села до села через гори, коли не було автобусів. Не знаю, чи називали мене позаочі дивачкою, проте наші краєзнавці та слідопити не сприймаються серйозно ні односельцями, ні істориками. Останні навряд чи займаються повноцінними польовими дослідженнями і не продиралися ніколи через болота і будяки до легендарної печери, на стіні якої повстанець залишив автограф. Там узагалі немає доріг і місцеві лякають зміями та непролазними хащами.

От було б добре, якби хтось взявся за дослідження давньої військової логістики в Карпатах. Безпека, раціональність, швидкість — усе це у час війни дуже важливо для солдата. Глобальна історія, звичайно,  потрібна, але без знання локальної дуже важко орієнтуватися бійцям, які потрапили в незнайому місцевість.

Недавно я пережила просто фантастичний досвід у наших горах. Село не можу вказати, бо війна. Я знаю гору, на якій у ХІІ—ХIV століттях, на висоті 1000 метрів над рівнем моря було городище, тобто військовий пост, і дуже потужний, що стежив за торговим та військовим шляхом через Карпати. Йти туди  щоразу — ще та пригода. Жодна стежка туди не провадить, і вершину, на якій примістилося те давнє гніздо ратників, не можна побачити здалеку через численні складки в самій горі і густий ліс. Давні будівничі дуже вдало підібрали місце: фортеця була прихована,  а її чатові помічали наближення ще здалеку. Я здогадувалась, де приблизно була дорога, що давала змогу воїнам швидко спуститись униз  на конях чи доправити припаси до замку, але вона не зовсім відповідала критеріям (безпечно, раціонально, швидко), бо за тисячу років  розпалась на кілька інших.

І раптом цього року стара дорога  проступила з такою очевидністю, що не залишилось жодних сумнівів у тому — це саме вона. Її відновили для потреб нашої армії, і хоч вона й не веде прямо до городища, але проходить  майже впритул до нього. Колись я мріяла побачити хоча б одну  римську дорогу, але куди тим римським дорогам до нашої, що так потрібна, як і тисячу років тому. Хоча ще півроку тому ніхто не міг би собі щось подібне уявити. Я розумію, коли відновлюють дороги часів Першої світової війни за старими австрійськими мапами, у наших горах вони є, навіть мощені каменем та брусом, але тисяча років тому… Там, де не було  ще недавно жодної стежки, бо цивільні остерігалися століттями ходити повз городище, інтуїтивно побоюючись, щоб не просвистіла раптом над вухом застережна стріла,  і обирали собі інший шлях… Як все це глибоко символічно!

І тільки військова таємниця заважає мені краще описати ту місцевість, куди так і не дістались археологи. Ні білі, ні сірі, ні чорні. Але сотні поколінь передавали пам’ять про своїх захисників, щоб заново відкрити прадавній шлях для теперішніх воїнів, який неминуче приведе до перемоги. Бо ми її варті. Наша пам’ять сягає запаморочливих глибин і прадавня назва гори — Ратай свідчить про її призначення — завжди  бути охоронцем краю.

 

Схожі матеріали

Halyna_Pahytiak.jpg

Київ об’єднав Україну

Волошин2.jpg

"Метафора східної брами Європи стала реальністю", – Юрій Волошин

Kozyckyj Andrij.jpg

Головна помилка Путіна

Haruk.jpg

Про реальний стан російської авіації

Ганна Філіпова.jpg

Російське імперство як прояв карго-культу

Колонка_лід.jpg

Stolen by Russia | Вкрадено Росією

Sofia Andruhovych.jpg

Роблячи більше, ніж можливо. Софія Андрухович

Ryabchuk square.jpg

Шість російських історичних міфів про Україну. Микола Рябчук

Grytsak Jaroslaw kvadrat.jpg

"Російська агресія – остання відрижка русского мира", – Ярослав Грицак