Нова книга до Шевченківського свята. Галина Пагутяк

Про самого автора немає жодної інформації. Цілком можливо, що це кілька авторів під одним псевдонімом. Ім’я асоціюється з філософом Григорієм Сковородою(1722—1794), а прізвище — з національно-визвольними змаганнями середини XVIII століття, відомими як Коліївщина, якій присвячений твір Тараса Шевченка "Гайдамаки", що його поет написав у 26–27 років. Можна було б задля інтриги створити вигадану біографію Григорія Коляди, але це поставило б під сумнів серйозність книги.

Перший розділ книги рясніє цитатами постколоніальних інтелектуалів, що або свідомо, або з корисливих мотивів намагаються відібрати від Тараса Шевченка вінок слави провидця, яким його увінчав український народ. Читати це все прикро і боляче навіть нині. Чи це одіозний Олесь Бузина, застрелений не то московськими спецслужбами, не то українськими патріотами, чи завербований ще на зорі юності кадебістами інтелектуал, чи просто постмодерніст-папуга, але цього всього дуже багато.

 Діапазон від вурдалака до міфотворця. За всім цим мотлохом прозирає страх перед кінцем комфортного життя, добре оплачуваного і привілейованого, та інфернальний страх перед лисим вусатим чоловіком, пам’ятники якому збудовано по всьому світі і який єдиний уособлює Україну, освячуючи своєю присутністю клаптик землі в будь-якому кутку світу. Жоден кумир не здатний проіснувати так довго в країні, яка створила націю без національної держави. Отже, Шевченко не кумир, не ідол — він той, кого не можна замінити ніким.

Другий розділ розповідає про появу Тараса Шевченка під час двох революцій – Помаранчевої2004 року і Гідності 2014 року. Він завше з’являється тоді, коли українці відновлюють національно-визвольні змагання,  щораз виразніше й потужніше. Коли  виникає потреба розворушити пригаслий жар минулого, роздмухати словами, піснями. Якщо під час першого Майдану найбільш цитовані "Борітеся — поборете", то на другому — "Та не однаково мені". Вплив Кобзаря на протестуючих настільки сильний, що вчорашні його критики роблять спроби модернізувати його образ, щоб підмінити народну культуру масовою, а не наблизити до сучасності. 

Шевченко — денді, успішний  художник, якого підтримувала петербурзька еліта (особливо підкреслюють її російськість) пияк, донжуан, тобто свій хлопець. У метро з’являються портрети поета в модному одязі, а в соціальних мережах поширюється жартівливий автопортрет оголеного Шевченка, а поміж тим просувається теза, що Шевченко надто український, щоб репрезентувати його у світі. Не перекладний і незрозумілий цивілізованому європейцю. Варвар. Утім, варвари колись поїли своєю кров’ю Рим, доки не зруйнували його. 

Після 2014 року про Шевченка намагаються більше мовчати ніж говорити, особливо, там, де можуть його запідозрити в неполіткоректності та нетолерантності, і тим самим кинути тінь на автора публікації. Зі шкільної програми вилучили поему "Гайдамаки", зменшили час на вивчення його творчості. Ще один великий твір-містерія "Великий льох" зникає з овиду. Це свого роду тактика замовчування і патологічний страх бути звинуваченими у націоналізмі й агресії. За всім цим стоїть пандемія необільшовизму та лібералізму, яка поступово запроваджує цензуру в орвеллівському стилі. 

Якби не почалося повномасштабне вторгнення московських загарбників на Україну 24 лютого 2022 року, ми, мабуть, дочекалися б цензурованого "Кобзаря". Але позаяк йшлося про неприкритий геноцид української нації, навіть не асиміляцію чи повторну колонізацію, українці масово стали повертатися до традиції, зокрема історичної. Небувалий сплеск патріотизму став тими водами, які були спрямовані на авгієві стайні. Недаремно у творчості Шевченко так часто згадує Дніпро як символ очищення. Пісня "Реве та стогне Дніпр широкий" спонукає українців слухати його стоячи, хоч у самому тексті немає нічого ідеологічного. 

Автор книги розвертається у бік міжвоєнного шевченкознавства, тобто 1930-х років, наголошуючи на тому, що воно дало найкращі плоди, і було найфаховішим. Він пояснює це не лише відсутністю цензури, а й освіченістю дослідників того часу, чого не можна сказати про гуманітаріїв, які здобували освіту при комуністичному, а згодом при ліберальному режимах. Вдумливий читач відчував різницю і вона була не на користь сучасності. Громадянське суспільство саме визначало, якого Шевченка потребує, шукаючи де компромісу, а де радикалізації. Євген Маланюк і Дмитро Донцов здавалися йому модерновішими ніж Джордж Грабович та Оксана Забужко дореволюційного періоду чи покарані кліповим мисленням аспіранти й блогери. 

У третьому розділі ми бачимо спробу систематизації, узагальнення і висновків на тему історичних наративів Шевченка. Йдеться про три етапи осмислення Буття українського народу Тарасом Шевченком: до заслання він зосереджується на національно-визвольних змаганнях українців, довіряючи історичному чуттю українського народу, а не колоніальним чи зарубіжним історикам; під час заслання розглядає історію України через призму біблійних сюжетів, а після повернення зі заслання шукає місце України у всесвітній історії. Маємо досить скрупульозний аналіз текстів, з яким не завжди можна погодитися, на що автор, певно, і розраховує, даючи простір для читацьких рефлексій. І тільки насамкінець він ставить проблему, що її досі не вирішено. Звучить це досить провокативно, як то кажуть в Галичині, просто з мосту. Хто кого створив: Шевченко Україну чи Україна Шевченка? Українцям точно не потрібно пояснювати, про що саме йдеться.

Постскриптум. Якщо ви дочитали цю рецензію до кінця, то прошу повернутись до самого початку й глянути на рік видання. Такої книги насправді не існує, як і видавництва, а будь-який збіг прізвища автора з реальною людиною випадковий.