Дитина, яка назавжди залишилася в Шевченкові

"Я бачив пекло…"

Не називаю її раєм,
Тії хатиночки у гаї
Над чистим ставом край села.
Мене там мати повила
І, повиваючи, співала,
Свою нудьгу переливала
В свою дитину... В тім гаю,
У тій хатині, у раю,
Я бачив пекло.

Тарас Шевченко мав важке дитинство. Хлопця травмувала низка обставин. Передовсім – рання смерть матері. Він мусив заповнити душевну пустку. Шукати десь порятунку. До когось горнутися.

Усе, що відбувається з дитиною, має наслідки в дорослому житті. Кожен стикається з різними життєвими проблемами та має різні можливості їх розв’язання. Одна людина отримує кращі стартові умови, але нічого не досягає. Іншу персону стискають тонни проблем, але вона пробивається до світла. Тарас Шевченко змалку мусив боротися з багатьма дитячими труднощами. Особистий досвід, помножений на талант, дав йому славу, а згодом – статус Пророка серед нащадків.

У дитини після народження формується довіра або недовіра до світу. Роль матері у цьому процесі – надзвичайно важлива. Ми сприймаємо світ позитивно завдяки мамі, бо відчуваємо її турботу, піклування, любов у голосі, погляді, усмішці – «і, повиваючи, співала…». Тоді малятко відповідає взаємністю. Якщо світ ворожий, то дитина зосереджується на виживанні, реагує через плач, крики, хвороби.

Я в хаті мучився колись,
Мої там сльози пролились,
Найперші сльози.

Року 1916 професор Степан Балей видав працю "З психології творчості Шевченка", у якій першим здійснив психоаналітичний аналіз творчості Кобзаря.

<p>Тарас Шевченко. Автопортрет, січень-лютий 1840 року. Полотно, олія&nbsp;</p>

Балей був учнем Зигмунда Фройда. Розкрив внутрішній світ Шевченка та зрозумів витоки його творчости.

Балей писав, що прив’язаність до матері суттєво вплинула на особистість Шевченка та його поезію: "В любові шукатиме така людина, попри еротично-смислове вдоволення цієї ніжности почування, цього почуття захисту і внутрішнього упокоєння, яке дає дитині материнська любов. І передусім те в жінках, що схожі на матір, буде притягати його любовну симпатію".

Смерть матері стала травматичною і стресовою подією для дитини. Ти мав світ – аж раптом життя зруйнувалося, дитинство втекло з-під ніг і кинуло в порожнечу жорстокої реальности. Як вижити і де знайти сили? Можливо, допоможе улюблена сестра Катерина? Дуже швидко доля закинула Катрю в інше село. Чи зрозуміє мачуха? Ні, вона чужа. Згодом смерть забрала й батька – "умер на панщині". Може, дасть розраду шкільний п’яниця, деспот Петро Богорський? Про нього Шевченко згадував в автобіографії: "Цей перший деспот, на якого я натрапив у моєму житті, поселив у мені на все життя глибоку відразу і презирство до всякого насильства однієї людини над іншою. Моє дитяче серце було ображене цим породженням деспотичних семінарій мільйони разів, і я скінчив з ним так, як взагалі закінчують виведені з терпіння беззахисні люди, – помстою і втечею".

"Мені здається, що се я…"

"Рай цих найперших днів його життя не тривав довго", – писав психолог Яким Ярема. Дослідник вважав, що важка травма вплинула на всю творчість Шевченка. І не було би в України Пророка, якби Тарас мав радісне, безтурботне дитинство.

Доктор Ярема присвятив Кобзареві декілька своїх праць, серед яких "Уява Шевченка" (1914) і "Дитячі переживання і творчість Шевченка зі становища психоаналізу" (1932).

Зауважив, що Тарас Григорович в автобіографії навмисно докладно не описував подій дитинства, бо це травматичні переживання. Він витіснив їх у несвідоме та прагнув уникати, не згадувати в дорослому житті. Ніхто не хоче повторно переживати біль, смуток, страх, сором, приниження, безвихідь.

"Шевченко втікав перед власними споминами про свою молодість. Свідомість відштовхувала їх від себе й виключала – тим рішучіше, що неясно почувала свою невільничу від них залежність. Це й пояснює нам, через що Шевченко, крім небагатьох дрібних натяків, розкинених мимохідь у віршах, не дав ні одної картини своєї колишньої дитячої недолі", – зазначав Яким Ярема.

В одному з віршів Шевченко ділився болем від самого погляду на малого хлопця в селі:

А іноді така печаль
Оступить душу, аж заплачу.
А ще до того, як побачу
Малого хлопчика в селі.
Мов одірвалось од гіллі,
Одно-однісіньке під тином
Сидить собі в старій ряднині.
Мені здається, що се я,
Що це ж та моло[до]сть моя.

"Приспить, попестить, нагодує"

Степан Балей, аналізуючи творчість Тараса Шевченка, звернувся до грецького міту про Ендиміона та Селену. У ньому йдеться про те, що Ендиміон був надзвичайно вродливим юнаком. У нього закохалася богиня Місяця, Селена, відтак приспала пастуха, щоб поцілувати й попестити.

Приклади "ендиміонівської" любови зображені в багатьох творах, серед яких "Голод" Кнута Гамсуна, "В Швейцарії" Юліуша Словацького. Описують багату та статичну героїню. Вона закохується у бідного хлопця, який є лише мрійником і не насмілюється наблизитися до свого щастя. Цим стосункам властива така фантазійність, коли не чоловік здобуває собі жінку, а жінка приносить йому щастя. Якщо панна не виявить ініціативи, тоді мрійники шукають компенсації у власних маревах. І поза межами дійсности торкаються до об’єкту бажань.

У вірші "Мені тринадцятий минало" Шевченко постає малим хлопцем, який пасе ягнят:

Чого так весело було?
Господнє небо, і село,
Ягня, здається, веселилось!
І сонце гріло, не пекло!

Однак разом зі сонцем зникає радість і налягає важкий сум. Рай запалюється, і на зміну знову приходить "пекло":

Не дав Бог мені нічого!...
І хлинули сльози,
Тяжкі сльози!...

Втім сталося диво. З’явилася дівчина, немов та грецька богиня:

Прийшла, привітала,
Утирала мої сльози
І поцілувала…

Головний герой спочатку радіє, потім сумує і далі знову переживає щастя. Його мрійливість може пов’язуватися зі самотністю, яку відчував сам Шевченко. Хлопцем ховався у бур’янах, дорослим пересиджував нескінченні години в казармі. Але сподівався зустріти Ту, яка принесе йому щастя. Матір, сестру, кохану.

Інша причина мрійливости вже зрілого Шевченка пов’язана з тугою поета за молодістю. Дитинство його було обділеним. Не мав повноцінного й щасливого кохання, не отримав тривалого життєвого захисту – весь свій вік почувався  самотнім.

Повернення до дитячих років стало життєвою необхідністю творчости. Не буквального – образного. Шевченко повертався в образі "серця", яке сумує, плаче, спілкується на інтимні теми:

І серце жде чогось. Болить,
Болить, і плаче, і не спить,
Мов негодована дитина.

Коли соціально-політичні процеси йшли в розріз з ідеалізмом поета – душа мала віднайти власний вихід. Степан Балей зауважив, що Шевченко відмежовувався від дійсности і творив свій фантастичний світ, "подібно як курці опіуму переживають у пишних візіях те, чого відмовила їм дійсність".

Тарас Шевченко зізнавався у щоденнику, що любить мріяти: "Надія властива і малим, і великим, і навіть дуже матеріалістичним, і позитивним людям… Вона, прекрасна, і у всемогучого мудреця, і у бідного хлібороба, і у мене мізерного все і все голубить довірливу фантазію і вколисує недовірливий розум своїми чарівними казками, в котрі кожен з нас так радо вірить".

Ідеал святости – покритка

Основна тема у творчості Тараса Шевченка ‒ це співчуття до пригнічених і покривджених. Найбільше вона проявилася у культі жінки-матері.

Оспівуючи материнство, Шевченко намагався компенсувати те, що забрала дійсність. Жінки у його поезіях постають мученицями, яких спіткали страждання. Поет переносив на жіночі постаті власне «Я». Блюзнірство проти них – немовби блюзнірство проти його душі. Вони – несвідомі символи особистого єства.

<p>Тарас Шевченко "Катерина", 1842 рік</p>

Шевченко обожнював непорочну дівчину й материнство. Найвища сходинка образу матері ‒ це постать Мадонни. Можна провести паралель із Рафаелем, який теж рано втратив матір. Італійський художник у творчості зосередився на зображеннях Матері Божої з Дитям, які були проєкцією власних спогадів. Ідеальна жертовна жіноча постать Шевченка ‒ це звичайна жінка, скривджена і водночас свята.

Степан Балей писав: «У постаті матері-покритки сходяться і ті ясні “ендіміонські” жіночі постаті, які мріялися поетові в молодих літах, ті, що дають щастя і розкіш, і ті темні, прибиті горем, зламані долею постаті жінок, в які вчував поет сам себе щораз більше інтенсивно в міру, як гіркнула його власна душа. Елементи, з яких формується постать дівчини-матері, мають, попри свою різнорідність, одну спільну рису, – всі вони вносять у цю постать складову величі, цінности і святости».

"Пієтизм, який відчував Шевченко для свого любовного ідеалу, культ спомину його матері і почуття святості поривів власної душі, переливаючись у постать матері-покритки, ставляли її на п’єдестал мадонни", – підсумовував Балей.

У "Наймичці" головною героїнею є покритка Ганна. В її образі проступає Тарасова мати. Біль Шевченкової душі – жінка кидає свою дитину і залишає її на чужих людей. Так само, як малого Тараса покинула померла матір.

А наймичка невсипуща
Щовечір, небога,
Свою долю проклинає,
Тяжко-важко плаче;
І ніхто того не чує,
Не знає й не бачить.

Ангелом-охоронцем для дитини-байстрюка стає наймичка. Вона психологічно споріднена з образом Оксани, яка приходить звеселяти 13-літнього сироту. Повернення матері в ролі наймички ‒ це форма розплати за залишення дитяти. Натомість жертовний образ покритки стає втіленням маминої турботи. Це проєкція дитячого ідеалу материнської любови для самого Шевченка, який зовні має славу й визнання, але внутрішньо в душі надалі прагне любови, тепла, гармонії.

Перехід творчої уяви Шевченка в реальний світ вже в поважному віці відобразився у пошуках супутниці – Ликера та Харитя, – яка б була "убогою, сиротою, наймичкою" з такої милої України.

Шевченкова нумерологія

Цікавою особливістю у поезії Тараса Шевченка є використання чисел. Року 1925 Балей писав у праці "Трійця в творчості Шевченка", що поет демонструє у творах числову залежність: "Ще треті півні не співали"; "Вже не три дня, не три ночі / Б’ється пан Трясило"; "Нехай злидні живуть три дні"; "Думи мої, літа мої, тяжкії три літа".

До того ж поет часто використовує потрійність у конструкції творів: "Душе моя! / 1) Чого ж ти сумуєш? / Душе моя убогая, / 2) Чого марно плачеш, / 3) Чого тобі шкода?".

У "Щоденнику" Шевченка часто трапляється математична пунктуальність: такий день, така година.

13 липня 1857 року Тарас Григорович записав: "Сьогодні вже другий день, як зшив я собі й акуратно обрізав зошит для того, щоб записувати, що зі мною і біля мене трапиться. Тепер лише дев’ята година, ранок пройшов, як звичайно, без будь-якої цікавої події, побачимо, чим закінчиться вечір".

У неволі під час прогулянок поет чітко помічав подолану відстань: "…до сходу зірки обійшов чотири рази, значить, я зробив без відпочинку 12 верств". Одне коло – три версти.

Схильність Шевченка постійно рахувати предмети під час прогулянок, кількість букв на вивісках, зустрічних людей, вікон у психопатології називається "аритмоманією".

Балей вважав, що психопатологічними особливостями психіки Тараса Шевченка були й нав’язливі ідеї про дівчину-покритку. Вони мали риси постійности та повторюваности, до того ж мали "характер прикрий і примусовий": "Прикрий, бо обезславлює те, що для поета найдорожче, а почасти також примусовий, поневільний, бо поет, як знаємо, не може дивитися на гарну молоду жінку без того, щоб його уява не показала йому зараз сеї дівчини зогидженої і знеславленої лихими людьми".

Матір переможе

Дитяча психологічна травма наскрізною ниткою пройшла через творчість Тараса Шевченка, але водночас визначила і його неповторний стиль. Шевченкова досконалість – це святість материнства, духовна велич та чистота, готовність до всепрощення, самопожертви заради дітей. Жінка постає берегинею, що несе світло та затишок. Її він ототожнює навіть з Україною:

Моя Україно,
За що тебе сплюндровано,
За що, мамо, гинеш?

Шевченко спрямовує думки до матері-України, побивається над її долею:

Я так її, я так люблю,
Мою Україну убогу,
Що проклену святого Бога,
За неї душу погублю!

І навіть майбутнє вільної України мріється йому неодмінно з матір’ю:

А люде виростуть. Умруть
Ще не зачатиє царята…
І на оновленій землі
Врага не буде, супостата,
А буде син, і буде мати,
І будуть люде на землі.